19 липня в Україні відзначається День тренера, а в світі – День нових друзів. Цей день в різні роки є мозаїкою з великих пожеж, падінь держав, технологічних проривів, політичних жестів і тіньових змов.
День тренера в Україні
Це професійне свято тих, хто формує не лише м’язи, а й характер, витривалість, здатність до самодисципліни. Ці фахівці проводять тренування, готують спортсменів до змагань, вивчають їхні слабкі й сильні сторони, будують програму розвитку — індивідуальну, іноді ризиковану, з поправками на психологію, травми, ресурс.
Тренер — це людина, яка цей шлях прораховує, тримає спортсмена в полі зору, підбирає слова, коли треба витиснути останнє, або коли потрібно дати зробити паузу. Це день для визнання саме цієї системної, складної і часто невидимої праці. Тренер є професією, в якій успіх учня є єдиною оцінкою його роботи.
Цікаві факти
В українському законодавстві професія тренера офіційно входить до сфери «фізичної культури і спорту» разом з інструкторами-методистами, організаторами фізкультурних заходів і спортивними арбітрами. Але до 2021 року чіткого професійного свята саме для тренера не було.
Один з найвідоміших тренерів у світі — Джон Вуден, легенда американського баскетболу — вважав головним критерієм успіху не перемогу, а «виконання свого потенціалу на максимум». Його ідеї були вивчені й адаптовані багатьма українськими наставниками ще в 1990-х.
У дитячо-юнацьких спортивних школах України тренери одночасно виконують функції педагогів, психологів, медичних консультантів і адміністраторів — при цьому середня заробітна плата в багатьох регіонах не перевищує 12–15 тисяч гривень.
Валерій Лобановський є не просто видатним тренером «Динамо» Київ, а один з небагатьох футбольних стратегів XX століття, який побудував гру на ідеї системи, а не особистостей. Ще у 1970-х він впроваджував у футбол математичне моделювання, використовував комп’ютерний аналіз навантажень, вводив поняття «коефіцієнта корисної дії» гравця задовго до появи сучасної статистики Opta. Лобановський привів «Динамо» до перемог у Кубку володарів кубків УЄФА (1975, 1986), зробив киян грізною силою у європейському футболі. Але головне — створив тренерську школу, з якої вийшли десятки фахівців, що працювали в різних країнах. Його стиль був жорсткий, навіть безкомпромісний, але цілеспрямований і холодно-раціональний. Він міг відмовитися від талановитого гравця, якщо той порушував систему.
Анатолій Базилевич, учень Лобановського, але самобутній тренер, один з перших, хто намагався осмислити футбол не тільки як фізичну гру, а як математичну модель. У 1975 році він разом з Лобановським привів «Динамо» Київ до перемоги в Кубку володарів кубків УЄФА — першого великого європейського трофею для радянського клубу.
Ірина Дерюгіна є епохою в українській художній гімнастиці, вона створила цілу школу, що формувала обличчя цього виду спорту в Україні понад чотири десятиліття. У 1990-х роках, у період без фінансування, без залів, без системної підтримки, вона разом із матір’ю зберегла навчально-тренувальний центр у Києві, де виховувала гімнасток світового рівня.
Віктор Кирпа, тренер з важкої атлетики, виховав більше 10 чемпіонів України у 1980–2000-х роках у звичайному спортивному залі при сільській школі на Сумщині. Працював без зарплати в часи, коли фінансування зникло повністю. Його учні самі ремонтували інвентар, а пізніше вигравали міжнародні турніри.
Тамара Сабо, тренерка олімпійської чемпіонки з легкої атлетики Наталії Добринської, створила у Вінниці власну систему багатоборчої підготовки. Вона будувала кар’єру спортсменки на довгостроковій витривалості, а не на коротких піках. Її підхід називали «переконливою тишею»: без скандалів, без «зірковості», лише щоденна праця.
Олег Ошенков, радянський футболіст українського походження, який після завершення кар’єри очолював низку команд, зокрема «Шахтар» і «Зеніт». У 1961 році саме під його керівництвом збірна УРСР здобула золото на Спартакіаді народів СРСР, фактично ставши неформальним чемпіоном СРСР.
Валентина Захарченко, тренерка з художньої гімнастики, працювала з дівчатами в Черкасах, — одна з тих, хто попри відсутність елітних умов зуміла підготувати гімнасток, які згодом переходили до національної збірної. Вона використовувала обмежений інвентар, самостійно шила костюми, займалася з дітьми навіть у неопалюваних залах.
Анатолій Дем’яненко, легендарний гравець і тренер, який у 2000-х виводив «Динамо» на новий рівень після епохи Лобановського. Він робив ставку на внутрішній резерв, працював із молоддю, вірив у можливість створення європейської школи в межах України.
Михайло Мельник, тренер паралімпійської збірної України з плавання, виховав десятки чемпіонів із порушеннями зору. Сам осліп після травми в юності, але не покинув спорт. Його вихованці приносили Україні золоті медалі, але тренер сам пересувався з тростиною, не користувався комп’ютером і зберігав усі програми тренувань у пам’яті.
Григорій Руденко, наставник Василя Ломаченка, разом із батьком боксера Анатолієм створив школу, де фокус — не на силі удару, а на техніці, пластиці й передбаченні. Методика, яку вважають революційною в світовому боксі, формувалася саме в українських залах.
День нових друзів
Щороку 19 липня у світі символічно відзначають День нових друзів — неофіційне, переважно соціальне свято, присвячене важливості відкритості до нових знайомств. Воно не закріплене в міжнародних календарях чи на рівні ООН, але активно поширюється в соціальних мережах, молодіжних і психологічних спільнотах. Його ідея — нагадати, що нові стосунки можуть з’явитися в будь-якому віці, контексті, місті чи навіть в інтернеті.
Цей день є нагодою переглянути звички соціальної взаємодії: вийти за межі закритого кола, проявити ініціативу до спілкування, відповісти на «привіт» не автоматично, а з інтересом. Для підлітків це може бути першим досвідом побудови дружби поза шкільним середовищем. Для дорослих — сигналом, що замикаючись лише на старих зв’язках, легко втратити динаміку живого спілкування. Для людей, які пережили переїзд, втрату, розлучення чи зміну оточення — це привід дати шанс новим стосункам без тягаря минулого.
Цікаві факти
Поняття «дружба з нуля» стало темою соціологічних досліджень у США після 2020 року, коли масова ізоляція через пандемію вплинула на здатність формувати нові зв’язки. Було зафіксовано зростання соціальної тривожності навіть серед екстравертів.
Згідно з даними дослідження Harvard Study of Adult Development, найважливішим чинником довгого та щасливого життя виявилися не генетика чи харчування, а якість міжособистісних зв’язків, зокрема дружніх.
У дорослому віці нові дружби формуються найчастіше в ситуаціях спільної дії з високою регулярністю: спортивна секція, волонтерський проєкт, навчання, місце праці. Знайомства «просто так» — велика рідкість.
У середньому для того, щоб знайомий перетворився на друга, необхідно провести разом щонайменше 50 годин живого спілкування. Для формування тісної дружби — понад 200 годин (дані американських досліджень 2018 року).
Чимало країн мають власні версії свята, пов’язані з темою дружби: у США — National Best Friends Day (8 червня), у Бразилії — Dia do Amigo (20 липня), в Індії — Friendship Day (перша неділя серпня), але саме 19 липня залишається унікально присвяченим саме новим друзям.
Попри стереотип, що справжня дружба буває лише з дитинства, багато людей у віці 40–60 років відкривають найміцніші зв’язки саме на нових етапах життя: після переїзду, зміни кар’єри або внаслідок кризового досвіду.
Війна в Україні спричинила хвилю нових знайомств і дружніх зв’язків у середовищах, де раніше люди були чужими: у шелтерах, волонтерських центрах, евакуаційних потягах, за кордоном у чергах і гуртожитках. Ці зв’язки стали неформальними опорами для виживання й повернення до життя.
Історичні події в цей день
64 — У Римі, за правління імператора Нерона, спалахнула так звана «Велика пожежа». Вогонь охопив майже все місто: із 14 житлових кварталів 4 були повністю знищені, ще 7 — сильно пошкоджені. Наслідки катастрофи не були лише матеріальними: Нерона підозрювали в умисному підпалі, а згодом саме ця пожежа стала приводом до першого масштабного переслідування християн у Римській імперії.
711 — На півдні Іспанії відбулася битва при Гвадалете між армією Вестготського королівства та мусульманськими військами Омеядів. Перемога арабів стала переломним моментом: вестготи втратили державність, а Піренейський півострів на кілька століть перейшов під контроль мусульманських правителів.
1551 — Було укладено Карлсбурзький договір, яким підтверджено права австрійських Габсбургів на Угорське королівство та Трансильванське князівство. Цей документ закріпив статус-кво після серії конфліктів із Османською імперією і мав важливе значення для поділу Центральної Європи між двома великими імперіями.
1650 — Османський посол Осман-ага прибув до гетьманської столиці Чигирина і уклав військовий союз із Богданом Хмельницьким. Це був тактичний крок у боротьбі козацької держави проти Речі Посполитої, що розширював зовнішньополітичні можливості Хмельниччини на той час.
1822 — Французький винахідник Жозеф Ньєпс зробив перший у світі вдалий фотознімок. Він створив зображення з вікна свого будинку на олов’яну пластину, покриту асфальтовим лаком. Експозиція тривала кілька годин. Цей момент вважається народженням фотографії як технічного процесу.
1870 — Розпочалася Франко-прусська війна. Вона швидко переросла у масштабний конфлікт, який завершився принизливою поразкою Франції, захопленням Наполеона ІІІ у Седані та проголошенням Німецької імперії у Версальському палаці.
1900 — У Парижі урочисто відкрили метро. Його запуск був приурочений до Всесвітньої виставки, але виявився стратегічно важливим для розвитку міської інфраструктури. Це стало другим у світі метрополітеном після Лондона і значно вплинуло на розвиток європейських транспортних систем.
1953 — У таборі «Річлаг» поблизу Воркути (Комі АРСР) спалахнуло Воркутинське повстання політв’язнів, більшість із яких були засуджені за політичними статтями. Учасники протестували проти нелюдських умов утримання. Радянська влада придушила бунт силою, застосувавши зброю.
1959 — У Східній Україні розпочалася хвиля арештів членів Українського Національного Комітету — підпільної націоналістичної організації, яка вела діяльність у 1957–1962 роках. Її метою було формування ідеологічно підготовлених молодих патріотів для майбутньої боротьби за незалежність.
1969 — Прем’єр-міністерка Індії Індіра Ганді оголосила націоналізацію 14 найбільших банків країни. Рішення було радикальним і мало на меті дати державі інструменти економічного впливу та фінансування програм розвитку в сільських районах. Цей крок розширив контроль держави над економікою та викликав потужну дискусію в суспільстві.
1980 — У Москві відкрилися XXII Літні Олімпійські ігри. Через вторгнення СРСР до Афганістану ці змагання бойкотували понад 60 країн, включно зі США, Японією, ФРН і Канадою. Це стало одним із найгостріших прикладів політизації спорту в новітній історії.
2022 — Албанія і Північна Македонія офіційно почали переговори про вступ до Європейського Союзу. Цьому передували тривалі роки реформ, конфліктів навколо національної ідентичності та вето з боку деяких країн-членів ЄС. Переговори відкрили новий етап у політичній інтеграції Балкан.
«Головне не перемога, а участь»
19 липня 1908 року, під час богослужіння в соборі Святого Павла в Лондоні, прозвучала фраза, яка пізніше увійшла в історію як неофіційний моральний девіз Олімпійських ігор: «Головне не перемога, а участь». Її вимовив єпископ Етельберт Тэлбот, розмірковуючи про драматичну історію марафонця Дорандо П’єтрі — італійця, який першим перетнув фінішну лінію, але був дискваліфікований через допомогу сторонніх осіб на останніх метрах дистанції. Золота медаль у підсумку дісталася американцеві Джону Гейсу після поданої апеляції.
Єпископ Тэлбот у своїй проповіді не виголошував гасел, а говорив про внутрішній сенс змагання. Дослівно він сказав: «Зрештою, справжня Олімпіада дає нам лише один надійний урок: самі Ігри кращі, ніж гонка і нагорода. Святий Павло навчає, наскільки мало значить нагорода. Наша нагорода — не тлінна, а нетлінна; і хоча лише один отримує лавровий вінець, усі можуть брати участь у радості змагання». На тій проповіді був присутній барон П’єр де Кубертен — президент Міжнародного олімпійського комітету. Саме він, вже згодом, на урядовому банкеті на честь учасників Ігор, посилаючись на слова єпископа, сформулював знамениту тезу: «На цих Олімпійських іграх важливо не стільки перемагати, скільки брати участь».
Цю фразу часто помилково називають олімпійським девізом. Насправді офіційний девіз олімпійського руху звучить зовсім інакше — «Швидше, Вище, Сильніше!» (лат. Citius, Altius, Fortius). Цікаво, що автором і цього гасла був теж священник Анрі Дідон. Він уперше виголосив його на відкритті студентських спортивних змагань у паризькому коледжі, і ця фраза настільки вразила Кубертена, що той зробив її девізом сучасних Олімпійських ігор.
Так склалося, що духовенство відіграло неочікувано помітну роль у формуванні філософії олімпійського руху. І саме 19 липня 1908 року стало тією датою, коли поняття «участь» уперше набуло ваги, що з часом зрівнялася зі значенням перемоги.
Катеринослав отримало назву Днепропетровский
19 липня 1926 року місто Катеринослав офіційно отримало нову назву — Днепропетровский. Саме так, з завершенням на –ский, хоча згодом місто стало відомим як Дніпропетровськ. Назва мала подвійне символічне навантаження: по-перше, місто стоїть на Дніпрі — головній річці України, а по-друге, у ній було увіковічене ім’я радянського діяча Григорія Петровського, який розпочинав трудову діяльність саме тут і став одним із ключових функціонерів радянської влади в Україні.
Як саме назва трансформувалась з Днепропетровский у звичний нам Дніпропетровськ — окремо ніде не пояснюється. Можливо, мова йде про поступову адаптацію до вимог української граматики, хоча в радянських документах кінцівка «-ский» зберігалась ще деякий час. У цьому вигляді місто проіснувало понад 90 років, допоки не було перейменоване вже в ХХІ столітті в рамках закону про декомунізацію.
Історія назв цього міста є не лише політичною, а й глибоко культурною. За переказами, перше давнє поселення на цій території мало назву Пересічень. Згодом існували міста Самарь, Кодак, Новий Кодак, а також численні козацькі й сільські слободи: Половиця, Лоцманська Кам’янка, Діївка, Сухачівка. Це були окремі пункти з власною історією, які поступово зливались у єдине урбаністичне ядро.
Катеринослав був заснований у другій половині XVIII століття за наказом імператриці Катерини ІІ і спочатку носив імперський відбиток у всьому — від назви до планування. Офіційно під іменем Катеринослав місто проіснувало 127 років. Вперше назву змінили указом імператора Павла І, який під час політичної «чистки» усував згадки про свою матір. Тоді місто тимчасово стало Новоросійськом, але після загибелі Павла його наступник, Олександр І, повернув назву Катеринослав і зробив місто центром губернії.
У часи Громадянської війни місто переходило з рук у руки не менше ніж 19 разів. В окремі моменти звучала ідея перейменувати його на Сичеслав — на хвилі відродження українського козацького іменного коду, але ця ініціатива не була реалізована. Вибір на користь назви з радянським акцентом став логічним кроком уже в умовах утвердження радянської влади.
19 липня 1926 року стало датою, з якої місто остаточно втратило імперську оболонку і набуло нового, ідеологічно вивіреного імені, що на довгі десятиліття визначило його статус у системі радянської топоніміки.
Гучна заява Гаррі Трумена
19 липня 1949 року президент США Гаррі Трумен під час виступу на благодійному заході в Чикаго зробив політичну заяву, яка пізніше стане пророчою: Радянський Союз, на його переконання, або розпадеться зсередини, або буде змушений припинити нав’язувати іншим державам свою політичну модель. Ці слова прозвучали на тлі глибокого протистояння між США й СРСР, яке ще не дійшло до збройної фази, але вже переросло в глобальне змагання ідеологій та сфер впливу.
На той момент адміністрація Трумена вже почала реалізовувати стратегію стримування експансії радянського блоку. У квітні 1949 року було створено НАТО — військовий альянс, що об’єднав Сполучені Штати, Канаду та провідні держави Західної Європи. У Вашингтоні розуміли, що СРСР зміцнюється і намагається поширити тоталітарну модель на нові території, зокрема через дестабілізацію урядів у післявоєнній Європі. Відтак відповіддю Трумена стала не агресія, а побудова системи оборони і довгострокової економічної переваги.
Саме за його президенства була реалізована програма «плану Маршалла» — широкомасштабна економічна допомога країнам Західної Європи, яка стала інструментом не тільки відновлення, а й ідеологічної противаги радянському впливу. Цей крок забезпечив зростання економік Франції, Західної Німеччини, Італії, Австрії та інших, і водночас дав змогу Вашингтону посилити свої позиції як лідера вільного світу.
Політичний портрет Гаррі Трумена довгий час залишався спірним. Він не був блискучим оратором, його не сприймали як харизматичного лідера, і значну частину свого терміну він провів під шквалом критики. Але з плином часу стало очевидно, що саме він сформував архітектуру повоєнного світу. Трумен не лише очолив країну в момент завершення Другої світової війни, а й ухвалив безпрецедентне за масштабами рішення — санкціонував застосування ядерної зброї проти Японії в серпні 1945 року. Це був момент, коли США вперше й востаннє в історії використали ядерну зброю у воєнних діях, остаточно закінчивши глобальний конфлікт, але залишивши після себе моральну дилему, яку людство не вирішило й досі.
Після війни Трумен не вивів США зі світових справ, як це було після Першої світової, а, навпаки, зробив усе, щоби країна залишилась у центрі світової політики. Саме він остаточно перетворив Сполучені Штати на глобальну наддержаву. Його підхід до СРСР був тверезим і стратегічно витриманим: не допустити прямої війни, але не дати розширити вплив. Його передбачення щодо внутрішнього розпаду Радянського Союзу не базувалось на емоціях, це було аналітичне розуміння несумісності тоталітарної моделі з довготривалим економічним розвитком.
Заява Трумена 19 липня 1949 року не мала ефекту бомби, але з часом стала важливою віхою в ідеологічному оформленні Холодної війни. Він не закликав до конфронтації, але чітко дав зрозуміти: США не дозволять тиску й диктату, і битва за майбутнє вестиметься не на полі бою, а в економіці, політичних союзах і стратегії.
Рішення Віктора Ющенка щодо ліквідації ДАІ
19 липня 2005 року під час колегії МВС України Президент України Віктор Ющенко заявив: «Я ухвалив рішення — у цій країні більше не буде державної автоінспекції». Він наголосив, що не дозволить, «щоб міліція продовжувала брати хабарі з людей на дорогах». У той самий день був підписаний указ, що передбачав реорганізацію Департаменту Державтоінспекції МВС України. Згідно з ним, ДАІ мали перетворити на Державну службу безпеки дорожнього руху МВС України (дорожню міліцію) та патрульну службу МВС.
На перехідний період, до створення нових структур, виконання функцій ліквідованого департаменту покладалося безпосередньо на МВС України. Уряд зобов’язали протягом трьох місяців провести заходи з ліквідації ДАІ, підготувати зміни до законодавства і забезпечити механізми реалізації державної політики у сфері безпеки дорожнього руху до моменту формування нових органів.
Однак гучно проголошене реформування ДАІ затяглося майже на десятиліття. Реформовувати її не стали, а просто ліквідували. У підсумку, замість якісної системи безпеки залишився вакуум, де головним показником «ефективності» стали не збережені життя, а кількість складених протоколів і рекорди порушень, зафіксованих камерами.
