Харківщина втрачає промислові підприємства: чи буде у регіону економічне майбутнє після війни

Під час повномасштабної війни економічна мапа України зазнала суттєвих змін, і найпомітніше це проявилося на Харківщині. Потужний індустріальний регіон, який традиційно забезпечував країну машинобудуванням, електронікою, харчовою та будівельною продукцією, поступово перетворився на територію масового відтоку промислових підприємств. Постійні обстріли, розірвана логістика, загроза окупації та неможливість гарантувати безпеку працівникам змусили сотні підприємств вивозити обладнання, змінювати прописку й рятувати залишки виробничих ланцюгів на нових територіях. У центральній та західній частинах країни, а також за кордоном, утворюються нові вузли ділової активності, поки Харків фактично втрачає економічний центр ваги. Після війни повернення підприємств може виявитися складнішим, ніж здається. Це потребує відповіді на ключові питання: яка перспектива розвитку повоєнної Харківщини? Чи мають державні інституції чітку стратегію повоєнного економічного відновлення, в якій прикордонні регіони не залишаться на узбіччя розвитку?

Харків під час війни: економіка, бізнес і виживання на краю фронту

Харків з потужним індустріальним минулим і видатним освітньо-науковим потенціалом увійшов у повномасштабну війну як один з головних осередків українського інтелектуального і промислового життя. 24 лютого 2022 року російські війська розпочали масоване вторгнення, і Харківщина виявилася однією з перших мішеней. За лічені години значна частина північних і східних районів області потрапила під окупацію, а сам Харків перетворився на прифронтове місто, яке зазнавало щоденних обстрілів і авіаударів. Однак обласний центр встояв, хоча масштабні руйнування, депопуляція, мінування, релокація підприємств та загроза нових атак безпосередньо вплинули на весь соціально-економічний ландшафт регіону.

Харків завжди був потужним гравцем на економічній мапі України. До 2022 року частка міста в загальнонаціональному ВВП сягала 3,4%, але за останні роки вона суттєво знизилася. За даними Центру економічної стратегії, Харківщина стала другою після Донеччини за масштабами прямих воєнних втрат — 30,2 мільярда доларів. Безпосередньо місто оцінює свої збитки у 10 мільярдів доларів.

Попри розруху, с початку війни харківська промисловість трималася на тих секторах, які були залучені до військових замовлень, або швидко переорієнтувалися. У 2023 році підприємства області реалізували продукції на понад 187 мільярдів гривень. За перше півріччя 2024-го — майже на 106 мільярдів гривень. Частка переробної промисловості у структурі — 45%, добувної — 33%, постачання електроенергії, газу та кондиційного повітря — решта. У переробній промисловості 80% реалізації припадала на харчову індустрію, машинобудування, автотранспортне виробництво, гумово-пластмасову й мінеральну продукцію. Взагалі близько 70 підприємств регіону працювали в сфері оборони — бронетехніка, ремонт, виробництво запчастин.

Однак за даними, зазначеними у Програмі економічного і соціального розвитку Харківської області на 2025 рік, впродовж війни майже вся промислова база Харківщини потерпіла від критичного скорочення виробництва. Понад 80% підприємств були змушені призупинити роботу через обстріли, зруйновану логістику, нестачу коштів і відсутність безпечних умов. Постраждали ключові флагмани: АТ «Харківський тракторний завод», ПАТ «Харківський підшипниковий завод», ДП «Завод імені В.О. Малишева», ДП «Харківський бронетанковий завод», АТ «Українські енергетичні машини», АТ «Харківський машинобудівний завод «Світло шахтаря», ТОВ «Харківський машинобудівний завод «ФЕД», АТ «ХАРТРОН», Харківське державне авіаційне виробниче підприємство, Державне наукововиробниче підприємство «Об’єднання Комунар», філія Управління з переробки газу та газового конденсату ПАТ «Укргазвидобування» (Шебелинське відділення з переробки газового конденсату і нафти) та десятки інших підприємств, без яких важко уявити індустріальний профіль міста.

Водночас 40% площі області (приблизно 1,3 мільйона гектарів) вважається потенційно забрудненою вибухонебезпечними предметами, що робить Харківщину найбільш замінованим регіоном Європи. На даний час розміновано лише 6 гектарів, і цей фактор унеможливлює нормальне аграрне виробництво, блокує розвиток локального туризму та сільської економіки, змушує тисячі людей залишати домівки назавжди.

Показовими є данні Опендатабот, які свідчать про те, що станом на 2024 з Харкова і області виїхало 990 підприємств. За обсягами втрат бізнесу регіон посів тоді шосте місце в Україні після Києва, Дніпропетровщини, Київщини, Одещини та Донеччини. Але водночас Харківщина стала четвертим регіоном за кількістю бізнесів, які сюди переїхали: 1545 компаній обрали Харківську область як нову базу. 116 підприємств з деокупованих районів перевели свою податкову адресу до Харкова, але за той самий період 112 підприємств залишили місто. Однак це стосується не крупних промислових підприємств, а середнього бізнесу.

Серед всіх релокованих суб’єктів господарювання 26% становлять фізичні особи-підприємці. Переважна більшість — 90% — виїхали саме з Харкова та Харківського району, які стали епіцентром втрати бізнес-активності на мапі області. Натомість лише шість підприємств повернулися з інших, відносно безпечних регіонів назад на Харківщину. У структурі релокованих домінують виробники продуктів харчування, меблів, металевих виробів, текстилю, хімії, деревини, скла. Їхня частка складає 46,8%. Торгівля та ремонт авто — 16,8%, професійна, наукова і технічна діяльність — 6,3%, ІТ та телеком — 4,7%, поліграфія й реклама — 1,4%.

За даними Міністерства економіки та платформи relocate.prozorro.sale, Програмою переміщення бізнесу скористалися 12 249 суб’єктів господарювання з Харківщини. Проте повністю завершили релокацію й функціонують у нових регіонах лише 127 підприємств (51% з числа заявників). Ще 52 підприємства (21%) перевезли потужності, але не відновили виробництво. І лише 70 компаній (28%) завершили релокацію без втрат. Найчастіше новими локаціями ставали Львівська (21,3%), Закарпатська (13,7%), Івано-Франківська (12,1%) і Хмельницька області (9,6%).

Харківщина в облозі байдужості: як регіон втрачає бізнес, людей і майбутнє

Згідно заяв урядовців, українська держава сьогодні відчайдушно намагається втримати не лише фронт, а й тил. Проте реальність свідчить про те, що державні промислові підприємства і бізнес у прифронтових регіонах — зокрема в Харківській області — фактично залишився сам на сам зі своїми проблемами. Політичні декларації не мають нічого спільного з реальністю під обстрілами. Механізмів, які б дозволили вижити, розвиватися й експортувати, критично бракує. Попри численні гучні форуми, круглі столи та презентації нових державних програм, на які витрачається купа грошей, реальна ситуація залишається замороженою в режимі виживання.

Харківська область, яка тримає економічний фронт майже впритул до лінії бойових дій, опинилася в ситуації, коли головними ворогами місцевого бізнесу стали не лише російські ракети, а й українська бюрократія, інерція та демонстративне невтручання. Урядові програми, які мали би рятувати, відновлювати й підтримувати, існують або лише на папері, або у вигляді механізмів, які абсолютно не відповідають реальності прифронтового життя. Бізнес у Харкові вимагає підтримки, логіки, а також доступу до базових інструментів відновлення.

Головною проблемою, яку не можна ігнорувати, є мобілізація. У Харкові залишаються працювати ті, хто вирішив не виїжджати, хто намагається відновити хоча б частину виробництва, зберегти зовнішні контракти, дати роботу тим, хто втратив житло й безпеку. Однак жодного інструменту ефективного бронювання працівників не існує. Підприємства, які забезпечують валютну виручку, експортують продукцію, платять податки, не можуть відправити менеджера на зустріч з закордонними партнерами, не можуть гарантувати головному інженерові залишитися в цеху, а не опинитися у військовій частині за тиждень. При цьому вони не заперечують обов’язок захищати країну, а лише просять розумної логіки: дати змогу працювати тим, хто критично важливий для виробництва. Однак замість політики пріоритетів існує політика байдужості. Хтось випадково потрапляє в бронь, хтось — ні, навіть у межах одного коду класифікатора. Це не мобілізаційна стратегія, а хаос, який знищує і обороноздатність, і економіку регіону.

Існує ще важлива проблема. Жодна країна світу не змогла би вистояти, знехтувавши власним виробництвом у зоні ризику. Однак саме це відбувається з програмами підтримки підприємств, обіцяними урядом. Кредити «5–7–9», які мали би бути ковтком повітря, перетворилися на недосяжну обіцянку. Банк не дає позики підприємству, якщо його майно знаходиться в зоні обстрілів. При цьому нерухомість у Харкові, навіть неушкоджена, не сприймається як застава. Для отримання кредиту треба мати активи в іншому регіоні, бажано західному. У більшості харківських компаній таких активів немає, бо вони ніколи не планували евакуації. У підсумку 11,5% від усього обсягу виданих кредитів у рамках програми пішли на регіони з високим воєнним ризиком — тобто ті, які потребують їх найбільше, отримали найменше.

І тут ключовим могло б стати військове страхування — аналогічне до того, яке держава організувала для зернового експорту і транспортного коридору. Це модель, яка працює: держава або міжнародні партнери компенсують втрати у разі форс-мажору. Чому вона досі не поширена на промисловість? Це питання залишається риторичним.

Не менш важливою, але невирішеною залишається проблема з грантами. Уряд презентував в якості великої підтримки гранти для переробних підприємств, які постраждали внаслідок бойових дій. Якщо приміряти умови цієї програми на прифронтові території, то одразу видно — вона створена без розуміння, як виживає бізнес в зоні, де щодня прилітають ракети і шахеди, а виробничі площі буквально щезають. Для отримання гранту підприємець має знайти 20% співфінансування. Якщо держава готова надати 10 мільйонів гривень гранту, то бізнес має або мати 2,5 мільйона гривень власного внеску, або десь позичити ці кошти. Але якщо підприємство втратило майно, знищено виробничу базу, пошкоджено обладнання, не залишилося активів у тилових регіонах, на що брати кредит? З чим йти до банку? У реальних умовах це майже неможливо.

Навіть максимальна сума гранту — 16 мільйонів гривень (близько $380 тис.) — є критично недостатньою для серйозного перезапуску переробного підприємства, яке з нуля має відновити обладнання, логістику, інфраструктуру і найняти персонал. Також на саму програму не виділили жодного нового фінансування. Як і раніше, вона фінансується з розпорошених джерел — загального бюджетного кошику «Надання грантів для створення або розвитку бізнесу» (у ньому на весь рік закладено лише 1,37 мільярда гривень), коштів Фонду соціального страхування на випадок безробіття (там виділено 6,75 мільярда гривень), а також — добровільних пожертв. Ці суми не витримують жодної критики, якщо порівняти з прямими збитками інфраструктурі лише в п’яти східних областях — Донецькій, Харківській, Луганській, Запорізькій і Херсонській. Там втрати вже оцінюються у $116 мільярдів, тобто дві третини всіх збитків в Україні.

Отже, існуючі програми є не порятунком, а декларативним жестом, який дозволяє звітувати про «підтримку», не змінюючи нічого в реальності.

Ще однією життєво важливою проблемою є розмінування територій на Харківщині. Бізнес, який хоче відновити діяльність, купити землю, запустити новий об’єкт або індустріальний кластер, має самостійно ініціювати розмінування території. Це коштує сотні тисяч, триває місяцями, вимагає дозволів від кількох структур, а результат є не завжди передбачуваним. При цьому немає жодного автоматизованого механізму для швидкого очищення територій під економічну діяльність. У кращому випадку можна спробувати включити об’єкт до переліку пріоритетних, але черги на це стоять гігантські, коштів — недостатньо, а відповідальних немає. Те, що працює для аграрного сектору, де розмінування хоча б частково фінансується державними донорами, у промисловості відсутнє повністю. А між тим — саме промислові об’єкти генерують додану вартість, створюють висококваліфіковані робочі місця та формують податкову базу.

Офіційно Харківська область визнана прифронтовою, що має передбачати спеціальний правовий режим, можливість застосування преференцій, залучення інвестицій, підтримку бізнесу. Однак у реальності цього не відбувається. Чому відшкодування ПДВ затягується на місяці? Чому не запущено масштабну програму страхування інвестицій від воєнних ризиків? Чому не лібералізовано механізми розмінування? Чому не існує реального доступу до фінансування, який базується на потребах регіону, а не на універсальних моделях? Як бачимо, ці питання та їх вирішення не турбують уряд і регіональну владу.

А тим часом зараз в Харкові проживає понад 1,2 мільйона людей, з яких більше 200 тисяч є внутрішніми переселенцями. Це потенційні працівники, підприємці та фахівці, але без роботи вони перетворюються на соціально вразливу групу. Яка їх перспектива зараз та після війни? Де вони працюватимуть та як будуть жити?

У грудні 2024 року Харківська обласна рада ухвалила Програму економічного і соціального розвитку області на 2025 рік. В ній лише описані проблеми регіону та визначені наступні пріоритетні завдання щодо вирішення проблемних питань: підтримка державних промислових підприємств та підприємств інших форм власності шляхом проведення постійної роботи з органами державної влади та місцевого самоврядування щодо зниження обов’язкових платежів до бюджетів різних рівнів; сприяння випуску конкурентоспроможної продукції на підприємствах оборонно-промислового комплексу області; сприяння залученню інвестицій; активізація інноваційно-інвестиційної діяльності промислових підприємств; сприяння імпортозаміщенню різних груп товарів; зростання енергоефективності виробництва, економія енергоресурсів в умовах високої вартості енергоносіїв.

Як бачимо, це чергові декларативні формулювання і абстрактні пріоритети. Де в ній конкретні кроки, механізми реалізації та відповідальні? Все знаходиться на рівні загальних фраз і добрих намірів, які вкотре залишаються без результату. Місцева влада не має реальних інструментів для стимулювання розвитку промисловості регіону.

Ситуацію в Харкові можна порівняти з Берліном до 1989 року — осередком демократії на кордоні з «тоталітарним Мордором». Це місто живе між двома світами поруч з ворожою країною, яка постійно його обстрілює, але водночас тут залишаються люди, які намагаються тримати нормальне життя, не зважаючи на відсутність підтримки. Однак для того, щоб Харків вистояв і розвивався, необхідно мати стратегічне бачення цього процесу, та бажання владних органів всіх рівнів це здійснювати. Потрібно не лише говорити про відновлення, а забезпечити базові інструменти: капітал, гарантії, бронювання працівників, податкові стимули, доступ до страхування тощо. Після війни повернення підприємств може виявитися складнішим, ніж здається: зруйнована інфраструктура, зміщені ринки, нові логістичні маршрути та закріплення бізнесу в нових умовах можуть сформувати альтернативну економічну географію.

Втрата промисловості та бізнесу буде економічною поразкою потужного регіону, втратою людей, професій, виробничих традицій та кваліфікаційного капіталу. Це знецінить місто, яке було і має залишатися промисловим серцем країни. Якщо держава продовжить спостерігати за цим, роблячи лише гучні заяви без реальних дієвих кроків, то Харківщина, яка ще донедавна формувала найсильніший економічний каркас на сході, перетвориться на територію втраченої перспективи.