Війна жорстоко втрутилася в життя українців, руйнуючи звичний лад речей, забираючи домівку та плани на майбутнє. Країна, яка мала б розвивати потенціал своїх людей, перетворилася на державу-експортера людських ресурсів. Щодня тисячі українців пакують валізи, вирушаючи за кордон у пошуках безпеки, стабільності та елементарної впевненості в завтрашньому дні. Причина такої поведінки набагато складніша, ніж може здатися на перший погляд. Ні війна, ні економічна криза самі по собі не змусили б людей залишати рідні домівки, якби вони довіряли владі й відчували, що їхній голос щось змінює. Замість цього – розчарування, апатія і страх за майбутнє своїх дітей. Що залишиться від країни, якщо цей процес не зупинити? Чи є шанс повернути довіру та зберегти тих, хто ще готовий боротися за Батьківщину?
Тривожна тенденція
З кожним днем Україна все більше стає транзитною країною для свого найціннішого ресурсу — людей. За останні роки мільйони українців вирішили облаштувати життя за кордоном. Одні рятувалися від війни, інші шукали кращого майбутнього, втікаючи від бідності та корупції. Однак майже всі залишили країну через відчуття тотальної незахищеності, яке стало звичним у рідних стінах.
Опитування, проведене фондом “Демократичні ініціативи” ім. Ілька Кучеріва спільно з соціологічною службою Центру Разумкова, вказало на невтішну і тривожну тенденцію – небажання українців жити в своїй країні. Так, за результатами опитування, у разі відкриття кордону, 21% українців виявили бажання одразу виїхати. Серед тих, хто планує переїхати за кордон на постійне проживання, 25% становлять чоловіки, а 17% — жінки.
Серед опитаних, які до початку повномасштабного вторгнення проживали у східних областях України, 26,5% висловили бажання емігрувати за кордон на постійне проживання за умови відкритих кордонів для всіх. У західних регіонах таких респондентів було 23%, у центральних областях – 19%, а в південних – 12%.
Найбільше бажання переїхати за кордон на постійне місце проживання висловлюють респонденти у віці 18–29 років (33%). Зі збільшенням віку частка охочих виїхати поступово зменшується:
- 30–39 років – 27%;
- 40–49 років – 23%;
- 50–59 років – 16%;
- понад 60 років – 9%.
Серед основних причин бажання виїхати з України на постійне проживання за кордон респонденти найчастіше називали:
- брак можливостей для розвитку – 30,5%;
- загрозу життю через війну – 29%;
- недостатню соціальну підтримку з боку держави – 29%;
- прагнення возз’єднатися з рідними – 26%;
- необхідність забезпечити безпеку близьким, які від них залежать -23%;
- труднощі з пошуком роботи – 21%.
Цілком імовірно, що ці цифри є не точними, ситуація набагато гірше. Та все ж таки основною причиною бажання залишити країну став не страх людей, чи певні труднощі, а зневіра. Влада, яка мала би бути гарантом безпеки та прав громадян, перетворилася на символ байдужості та безкарності. Конституція, яка обіцяє рівні права, безкоштовну медицину, освіту та соціальний захист, залишилася лише красивим текстом на папері.
У реальному житті люди змушені виконувати нескінченний перелік обов’язків перед державою, не отримуючи нічого натомість. Додайте сюди тотальну корупцію, відсутність справедливості в судах, бюрократичний хаос і низькі зарплати, й стає зрозуміло, чому Україна програє навіть тим країнам, де життя теж непросте. У Польщі, Чехії чи Німеччині українці не завжди стають “своїми”, але там принаймні працюють правила, які захищають людину, незалежно від її статусу.
Особливий біль для України — це настрої серед військових. Ті, хто ризикував життям за свободу країни, дедалі частіше кажуть, що після завершення війни вони залишать країну і переїдуть до своїх сімей. Вочевидь, що навіть воювати з ворогом на фронті легше, ніж боротися з байдужістю і зрадою у тилу. Держава, яка не дбає про тих, хто її захищає, не має права вимагати лояльності.
Масова міграція має катастрофічні наслідки. Україна вже втрачає робочу силу, молодих спеціалістів і потенційних підприємців. Без цих людей економіка зупиниться, а соціальна система зазнає колапсу. Залишаться лише пенсіонери та чиновники, які не здатні забезпечити стабільний розвиток.
Однак найбільша небезпека полягає не лише у демографії. З країни йде не просто населення, а надія. Чим більше людей втратить віру у зміни, тим важче буде відродити державу, яка й так балансує на межі.
Примарна перспектива
Дилема, яка постала перед українцями, є непростою. За кордоном їх чекає життя “на правах гостя”, однак майже таке становище не зупиняє людей, бо й вдома вони не відчувають себе своїми, потрібними державі. В Україні зараз проблеми, і вони не просто великі — вони гігантські. Але хто ж відроджуватиме країну, якщо всі роз’їдуться? Народна приказка стверджує, що “там добре, де нас нема”. І це правда. Бо там за кордоном є свої труднощі, навіть якщо вони гарно замасковані під яскраві картинки в соцмережах.
Потрібно чесно дивитися на речі. Люди, які приїжджають до чужої країни, рідко стають там рівноправними громадянами. Їм дістаються другосортні роботи, відчуття “гостя” тягнеться роками, а гроші, які здаються казковими в умовах нинішньої України, швидко перетворюються на засіб виживання. Українці, які їдуть за кордон, ризикують отримати статус найманця. Те, що спочатку здається пряником, може легко перетворитися на батіг і ярмо.
Переїзд за кордон — це не казка про нове життя, а швидше реаліті-шоу з сюжетом “вижити за будь-яку ціну”. Багато українців, які залишають країну в пошуках кращої долі, стикаються з реальністю, що кардинально відрізняється від їхніх очікувань. Перший удар — це професійна дискримінація. Маючи дипломи, досвід і кваліфікацію, ти раптом стаєш людиною, якій не довіряють навіть касовий апарат у супермаркеті. Хочеш працювати за фахом? Спочатку підтверджуй диплом, здавай іспити, витрачай гроші й час. Поки це триває, готуйся до реальності: прибирання, догляд за літніми людьми, фізична робота на складах чи фабриках. І навіть тоді тобі можуть сказати: “Ми шукаємо когось із місцевим досвідом”.
Мовний бар’єр — друга проблема. Ти наче у вакуумі. Все навколо відбувається, але ти не можеш стати його частиною. Банальні речі, як запис до лікаря чи розмова з вчителем дитини, перетворюються на стрес-тести. І нехай ти вже знаєш базові фрази, але щойно намагаєшся говорити, тебе або недочувають, або роблять вигляд, що не розуміють.
А тепер про “гостинність”. Уяви, що ти важко працюєш, чесно платиш податки, але все одно залишаєшся чужим. Деякі місцеві прямо натякають, що ти займаєш “їхні” робочі місця чи користуєшся “їхніми” соціальними благами. Ти відчуваєш, що не зовсім бажаний гість, навіть якщо не кажуть це вголос.
І це лише верхівка айсберга. Багато українців не витримують психологічного тиску, адже бути “новеньким” у чужій країні — це постійна боротьба за місце під сонцем. Тому перед тим, як збирати валізи, варто чесно запитати себе: “Чи готовий я жити в таких умовах і чи впевнений, що там буде краще, ніж тут?”
Звісно, що державі треба діяти, а не пасивно спостерігати за процесом від’їзду громадян та банальними підрахунками у цифрах. Потрібні радикальні реформи, які повернуть довіру до держави: реальна боротьба з корупцією, судова реформа, відновлення соціальних гарантій і, головне, чесний діалог між владою та людьми.
Україна ще має шанс, але час стрімко спливає. Коли більшість населення відчує, що на Батьківщині їм нічого не світить, процес еміграції стане незворотним. І тоді питання буде не в тому, як змусити людей залишитися, а в тому, чи буде кому жити у цій країні.
Як впоралися з масовою еміграцією зарубіжні країни
Масова еміграція — це завжди вирок для держави, сигнал про те, що система більше не працює на благо своїх громадян. Така проблема не унікальна. Багато країн у різні епохи стикалися з хвилями виїзду населення. І хоча причини відрізнялися, всі вони сходилися в одному — люди залишали свої домівки, бо більше не вірили, що вдома можна жити краще.
Наприкінці XIX століття Швеція переживала величезну хвилю еміграції. Близько мільйона шведів, або 20% населення, залишили країну в пошуках кращого життя в Америці. Бідність, нерівність, відсутність перспектив змусили людей в той час вирушати у невідомість. Влада зрозуміла, що якщо нічого не змінити, країна просто спорожніє. Тоді Швеція почала масштабні реформи. Впровадження прогресивної податкової системи, розбудова системи освіти, доступної для всіх, та інвестиції у розвиток інфраструктури зробили Швецію тією самою “державою для людей”, яку ми знаємо сьогодні.
У середині XIX століття Ірландія втратила мільйони людей через Великий голод. Ті, хто залишився живими, масово емігрували до Америки та Британії. Відновитися після цього було надзвичайно складно, але урок був засвоєний. У XX столітті ірландський уряд сфокусувався на економічному розвитку. Держава запровадила податкові пільги для бізнесу. Залучення іноземних інвестицій, розвиток туризму та створення нових робочих місць стали ключем до повернення довіри населення.
Після вступу до ЄС Польща зіткнулася з масовим виїздом молоді до Західної Європи. Причиною стали низькі зарплати та відсутність кар’єрних можливостей. Відтік молодих спеціалістів загрожував економічній стабільності країни. У відповідь уряд впровадив програми, спрямовані на утримання молоді: зростання мінімальної зарплати, субсидії для стартапів, підтримка молодих сімей через пільгові іпотечні кредити. Результат не змусив себе довго чекати. Поступово молодь почала залишатися в країні, а деякі навіть поверталися.
Ізраїль — це приклад країни, яка не лише запобігла еміграції, а й змогла повернути своїх людей. Завдяки активній політиці залучення єврейської діаспори, надання пільг для репатріантів, забезпечення соціального захисту та доступу до якісної медицини, країна змогла вирішити проблему відтоку населення і навіть збільшити його чисельність.
Як бачимо, у кожному з цих випадків влада зрозуміла одну просту істину: люди не залишають країну через любов до іншої, вони йдуть через розчарування у власній. Щоб змінити ситуацію, недостатньо красивих гасел чи одноразових виплат. Потрібні радикальні реформи, які дадуть людям відчуття стабільності, захищеності та перспектив. Інакше навіть найвідданіші громадяни рано чи пізно оберуть інше місце, яке стане їхнім домом.
Україна стоїть перед жорстоким вибором: продовжувати втрачати людей через байдужість і бездіяльність влади чи нарешті побудувати державу, де люди захочуть жити, працювати і бачити майбутнє. Сьогоднішня міграція — це не просто наслідок війни чи економічних труднощів, а діагноз системі, яка десятиліттями відштовхувала своїх громадян замість того, щоб їх підтримувати. При цьому Українці, які їдуть, опиняються між двох вогнів. Адже вони ніколи повністю не стануть “своїми” за кордоном, але й вдома їх чекає лише боротьба за виживання. Це складна дилема, що вимагає чесного переосмислення державних пріоритетів.
Якщо влада не усвідомить, що час порожніх гасел і обіцянок минув, якщо не почне впроваджувати реальні зміни, країна може втратити тих, хто здатний її відновлювати і розвивати після війни.
