Президент підписав закон, який передбачає кримінальну відповідальність за незаконне переміщення дитини іноземними суб’єктами і умисне затягування її репатріації

У сучасній війні проти України, однією з найболючіших тем залишається доля дітей, яких Російська Федерація примусово переміщує з окупованих територій. Йдеться не лише про численні факти вивезення малолітніх громадян України, але й про навмисну затримку їхнього повернення, зміну громадянства, насильницьку інтеграцію в російське суспільство. Все це відбувається всупереч нормам міжнародного гуманітарного права, з порушенням основоположних прав дитини. Володимир Зеленський підписав закон, який встановлює кримінальну відповідальність за незаконне переміщення дитини іноземними суб’єктами, а також за умисне затягування її репатріації.

Нові кримінально-правові механізми: що змінює ухвалений закон

15 липня 2025 року Президент України Володимир Зеленський підписав закон, який встановлює кримінальну відповідальність за незаконне переміщення дитини іноземними суб’єктами, а також за умисне затягування її репатріації. Цей крок має стати вагомим інструментом у притягненні до відповідальності всіх причетних до злочинів проти українських дітей — зокрема російських посадовців, військових та колаборантів, які сприяли або прямо організовували такі дії.

У пояснювальній записці йдеться, що Закон вносить зміни до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України, запроваджуючи нову статтю — 448. У ній передбачено окрему норму, яка кваліфікує як кримінальний злочин:

• незаконне переміщення дитини, яка знаходиться під захистом міжнародного гуманітарного права;

• невиправдану затримку її репатріації після завершення активних бойових дій або втрати підстав для подальшого утримання;

• будь-які дії, що прямо або опосередковано сприяють залишенню дитини на території держави-агресора всупереч її праву на повернення.

Закон також передбачає зміни до кримінального процесу в частині підслідності — визначаючи, які правоохоронні органи будуть уповноважені вести розслідування цих злочинів. Це дозволяє розпочати системне кримінальне переслідування конкретних осіб, які беруть участь у депортації, утриманні, зміні громадянства українських дітей без згоди батьків чи опікунів.

Масштаби проблеми: цифри, які не можна ігнорувати

За даними платформи «Діти війни», станом на середину липня 2024 року ідентифіковано щонайменше 19 546 випадків депортації або примусового переміщення українських дітей до Росії або підконтрольних їй територій. З цього числа вдалося повернути лише 388 осіб. Ці цифри, що оприлюднені офіційно, не охоплюють повного масштабу трагедії — реальна кількість вивезених дітей може бути набагато більшою, особливо враховуючи закритість російської сторони до будь-яких перевірок.

У своїх висновках Міжнародна незалежна комісія ООН з розслідування порушень в Україні вказала, що російська влада не лише не сприяє поверненню дітей, а й системно перешкоджає цьому. Зокрема, дітей передають у прийомні родини, змушують до прийняття російського громадянства, нав’язують мовну, культурну й ідентифікаційну адаптацію до російського простору. Усе це відбувається всупереч статті 49 Женевської конвенції 1949 року, яка забороняє будь-яке переміщення захищених осіб з окупованих територій незалежно від мотивів.

Згідно з міжнародним гуманітарним правом, зокрема статтею 85(4)(b) Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій, невиправдана затримка репатріації цивільного населення (в тому числі дітей) є серйозним порушенням міжнародного права, що кваліфікується як воєнний злочин. Ця норма була прийнята консенсусом держав і вже інтегрована в національні кримінальні кодекси щонайменше 31 країни світу — від Німеччини й Канади до Грузії та Словенії.

До цього моменту українське законодавство не містило чітко визначеної статті, яка би дозволяла притягати до відповідальності осіб, винних у депортації дітей або невиправданій затримці їх повернення. Це створювало правовий вакуум і ускладнювало розслідування, навіть коли були наявні факти та докази.

Що означає затримка репатріації дитини на практиці

У випадках, коли дитину не повертають, навіть якщо немає об’єктивних перешкод, а навпаки — створюються умови для її залишення в Росії, йдеться як про формальне правопорушення, так і цілеспрямовану стратегію. Репатріація унеможливлюється через адміністративні бар’єри, зміну документів, передачу дитини в російські родини або інтернатні установи. Це супроводжується кампаніями з ідеологічної адаптації: нав’язуванням нової мовної, культурної та національної ідентичності.

Українська сторона наполягає, що така практика має всі ознаки злочину, спрямованого на примусове відокремлення дитини від її національного коріння.

Новий закон має на меті розірвати ланцюг безкарності. Він закріплює інструменти, які дозволяють виявляти, документувати й переслідувати кожен окремий випадок незаконного переміщення або утримання дитини. Йдеться не лише про фіксацію фактів, а й про створення правової рамки для майбутніх проваджень у національних і міжнародних судах. Принципова позиція України полягає в тому, що злочини проти дітей не мають терміну давності — і кожна посадова особа, яка причетна до цих дій, має бути притягнута до відповідальності.

Українські діти, які опинилися в російському середовищі внаслідок війни, мають право повернутись до своїх родин, своєї мови, культури, країни. Закон, підписаний президентом, є кроком до того, щоб це право не залишилось абстракцією. У світі, де війна дедалі частіше набуває форм не лише фізичного знищення, а й викорінення ідентичності, захист наймолодших стає безпосереднім обов’язком держави.