Де межа між вихованням і доносом: чи варто дітям вчитися скаржитися на батьків і маніпулювати законом

Сучасний світ суттєво змінився, і не тільки в політиці чи економіці. Ще покоління тому батьківський авторитет був непорушним, а сім’я будувалася на чіткій ієрархії, де слово дорослого мало вагу. Сьогодні ж має місце зворотний процес, коли діти отримують все більше прав і свобод, тоді як батьки дедалі частіше опиняються в ролі обвинувачених. Сучасна система захисту прав дитини створена з найкращими намірами, але водночас відкрила скриньку Пандори. Батьки, які намагаються встановити межі, ризикують не просто викликати невдоволення сина чи доньки, а можуть зіткнутися з юридичними наслідками. Так, діти заслуговують на захист від будь-яких проявів насильства, але чи варто виховувати їх у переконанні, що навіть найменші сімейні конфлікти мають стати приводом доносити на власних батьків правоохоронцям?

Про що каже статистика

За даними Офісу Генерального прокурора України, станом на 2024 рік було зареєстровано 8185 кримінальних правопорушень, пов’язаних з домашнім насильством, де постраждали понад 5000 осіб, серед яких більшість – жінки та діти. Це рекордна кількість справ по домашньому насильству, яка зросла на 80% у порівнянні з минулим роком.

Статтю 126-1 про домашнє насильство вперше додали до Кримінального кодексу України в грудні 2017 року. А набула вона чинності в січні 2019 року. Перші справи за цією статтею з’явилися у звітах Генеральної прокуратури вже через три місяці.

Загалом 10 351 справа щодо домашнього насильства була зафіксована в Україні за останні п’ять років:

• 2019 року – 1 068 справ;
• 2020 року – 2 213 справ;
• 2021 року – 2 432 справи;
• 2022 року – 1 498 справ;
• 2023 року – 2 705 справ.

Рівень збільшення кількості справ може свідчити не скільки про погіршення ситуації, скільки про те, що такі справи стали активно розглядатися правоохоронними органами. Цілком зрозуміло, що дитина, яка росте в страху перед власними батьками, не має шансів на нормальне майбутнє. Ідея, що родина — це недоторканний простір, у якому можна чинити будь-яке свавілля, давно застаріла. Соціальні служби, правоохоронці й школи повинні мати повноваження втручатися, якщо є реальна загроза здоров’ю чи життю дитини.

Захист дітей від насильства має бути не просто  правом на папері, а обов’язком суспільства. Історії про батьків, які б’ють, принижують і знущаються над своїми дітьми, — страшна реальність, від якої не можна відвертатися. Закон має працювати швидко й жорстко, не чекаючи, поки трагедія стане заголовком у новинах. Але що робити, коли ці ж закони починають використовувати проти батьків, які просто хочуть виховати дитину відповідальною людиною?

Як поліція стала арбітром у дитячих капризах

Зараз в зарубіжних країнах дитина, якій щось заборонили або зробили зауваження, цілком реально здатна написати заяву до поліції про “жорстоке поводження” чи “психологічний тиск”. При цьому суспільство одразу ж поспішає стати на її бік, навіть не розбираючись у суті конфлікту. Ми спостерігаємо, як вседозволеність з кожним днем перетворюється  на механізм впливу, яким діти навчаються користуватися ледь не з пелюшок. Ця, на перший погляд, проблема виховання вже стала справжнім соціальним явищем, яке поступово і в Україні змінює динаміку сімейних відносин та може мати непередбачувані наслідки в майбутньому.

Нещодавно один з типових для багатьох зарубіжних країн випадків стався у місті Маунт-Плезант в США, коли дитина зателефонувала до поліції через зникле морозиво. Американський хлопчик, повернувшись додому, не знайшов у холодильнику своє улюблене морозиво. Виявилося, що його мати з’їла ласощі, вирішивши, що дитина й так отримує достатньо солодкого. Здавалося б, звичайна ситуація, знайома кожному: батьки контролюють харчування дитини, а діти засмучуються через дрібниці. Але в цьому випадку хлопчик вирішив, що така “несправедливість” може бути приводом, щоб викликати поліцію. Поліцейські, які отримали виклик, не проігнорували його. Вони прибули до родини, вислухали пояснення матері й купили дитині нове морозиво.

На перший погляд, історія виглядає як кумедний анекдот, але насправді вона відображає глибшу проблему. Замість того, щоб пояснити дитині, що подібні виклики — це зловживання службами порятунку, правоохоронці фактично підтримали її маніпулятивну поведінку. Дитина отримала чіткий сигнал, що якщо батьки роблять щось, що тобі не подобається, ти можеш просто звернутися до влади, і вони стануть на твій бік.

Знову ж таки в США батько вирішив дати урок “непокірному” підлітку, бо той погано поводиться в школі, і зробив хлопцеві зауваженя. А цей хлопець, на вигляд ще дитина, але вже з акцентом на права, відповідає: “Тільки спробуй торкнутися мене — я викликаю поліцію, і тебе посадять”. І це саме той випадок, коли він не блефує.

Батько дівчинки-підлітка не дозволяє їй гуляти допізна, бо це небезпечно. На що отримує погрозу від доньки про звернення до поліції та звинувачення батька у домаганнях. І хоча правда на боці батька у “вільній” Америці, де права людини часто стають палицею з двома кінцями, таких батьків можуть почати затягувати по судах, а за серйозні звинувачення можуть призначити реальний термін. При такому підході все важче зрозуміти, хто ж насправді є жертвою, а хто – агресором.

Всі ці випадки втілюють в собі прояви широкої тенденції, коли діти використовують правові механізми, створені для їхнього захисту, як засіб маніпуляції. Якщо навіть питання про морозиво стає підставою для втручання поліції,  то в майбутньому ніщо не завадить дитині використовувати цю ж саму “дієву” тактику для отримання більш серйозних переваг над батьками.

Сьогодні в багатьох країнах механізм захисту дітей перетворився на систему, де будь-який дисциплінарний захід можна подати як насильство. Достатньо одного дзвінка дитини,  і батьків уже розглядають як потенційних злочинців. Соціальні служби, налякані резонансними справами, іноді реагують автоматично, не розбираючись у деталях. І тут настає момент, коли замість захисту дитина отримує абсолютну владу над батьками, знаючи, що будь-яке невдоволення можна перетворити на офіційне звинувачення.

Права дитини, що стали інструментом маніпуляції в зарубіжних країнах

Ще не так давно поняття “права дитини” асоціювалося саме з боротьбою проти насильства, експлуатації та жорстокого поводження. Однак у сучасному світі цей термін дедалі частіше означає зовсім інше: абсолютну владу дітей над батьками та право робити все, що заманеться, без жодних наслідків.

Західні країни, які першими взяли курс на захист дітей на державному рівні, сьогодні пожинають плоди власної політики. У Великій Британії, Швеції, Норвегії, Канаді та США батьки дедалі частіше опиняються під слідством через звичайні виховні заходи, які ще 20-30 років тому вважалися нормою.

У багатьох європейських країнах навіть підвищення голосу на дитину може бути розцінене як “психологічне насильство”. Про фізичне покарання вже й не йдеться. Наприклад, у Швеції діє абсолютна заборона будь-якого фізичного впливу. Дитина може зателефонувати в соцслужбу через крик або суворе зауваження.

У Норвегії діє система “Барневарн” — соціальна служба, яка має настільки широкі повноваження, що батьки бояться навіть суворо поглянути на дитину. Багато сімей-мігрантів уже втратили дітей лише через те, що виховували їх у традиційній манері, не знаючи місцевих законів. Водночас у Франції прийняли закони, які прирівнюють деякі звичні методи виховання до домашнього насильства.

В Канаді нещодавно був випадок, коли 12-річний хлопчик зателефонував у поліцію, бо мати попросила його вимити посуд. Соціальні служби провели розслідування, і хоч батьків не покарали, цей випадок довів, наскільки легко дитина може використовувати закон у своїх інтересах.

Отже, права дитини в багатьох країнах перетворилися на спосіб уникати будь-яких обов’язків. Діти швидко засвоюють, що закон на їхньому боці. Відмова купити іграшку чи заборона гуляти пізно ввечері можуть стати причиною дзвінка на гарячу лінію з прав людини. Проста скарга школяра, що батьки змусили його прибрати у своїй кімнаті або обмежили доступ до смартфона, може вилитися у візит соціальних служб, а інколи навіть у вилучення дитини з родини.

Ці діти виховуються у світі, де межі між свободою та вседозволеністю стерті. Вони бачать, що покарання для них не існує, а будь-яка вимога батьків може бути оскаржена за допомогою “прав”. У результаті ми отримуємо покоління, що росте без жодних обов’язків, але з повним набором важелів для тиску на дорослих.

Чи правильне таке виховання?

Підхід, коли суспільство готове беззастережно ставати на бік дитини навіть у дрібницях, створює покоління, яке не вчиться вирішувати конфлікти, а звикає отримувати бажане через тиск. Якщо навіть морозиво стає приводом для виклику поліції, де гарантія, що завтра дитина не звинуватить батьків у “психологічному насильстві” просто за те, що її змусили зробити домашнє завдання?

Такий підхід до виховання не робить дітей відповідальнішими чи самостійнішими. Навпаки, він формує переконання, що батьки не мають права встановлювати жодні межі, а будь-яке невдоволення можна вирішити за допомогою сторонніх дорослих, які “розсудять” конфлікт. Замість навчати дітей поважати батьків і домовлятися, суспільство заохочує їх використовувати закон у своїх інтересах. Коли дитина вчиться отримувати бажане шляхом тиску та маніпуляцій, це не зникає з віком. Така людина входить у доросле життя з відчуттям абсолютної безкарності, а суспільство отримує новий тип громадян — розбещених, егоїстичних і нездатних до компромісів. У результаті руйнується не лише окрема сім’я, а й сама структура суспільства. Батьківський авторитет нівелюється, а відповідальність за виховання дітей поступово переходить від родини до держави, яка, як показує практика, не здатна виховати ні любов, ні повагу, ні дисципліну. Якщо суспільство не зупинить розвиток синдрому вседозволеності серед дітей, то дуже скоро слово “батьківство” перетвориться на синонім страху, а виховання стане ризиком, за який доведеться відповідати в суді.

На відміну від країн, де дитина може поскаржитися на батьків за те, що її змусили вчитися чи допомагати по дому, в українських родинах досі цінується виховання, яке готує дитину до реального життя, а не до ролі “царя”, який отримує все без зусиль. Українські діти з дитинства вчаться, що батьки – не вороги, а ті, хто бажає їм добра. Вони не “прислуга” й не “спонсори”, а люди, які вкладають у них час, сили, знання та любов. Діти знають, що слово матері та батька має вагу, а суперечки не вирішуються шантажем і маніпуляціями.

У здорових родинах діти можуть висловлювати свої думки, але знають, що батьки мають більше досвіду й краще розуміють, що для них корисно. В українській моделі виховання важливо не просто казати “так” чи “ні”, а пояснювати рішення. Ще один принцип, який не дає українським дітям виростати розбещеними, – це відповідальність. Дитина змалку знає: є права, але є й обов’язки.  Якщо ти хочеш новий гаджет, то покажи, що добре вчишся і заслуговуєш на нього. Бажаєш, щоб батьки виконували твої бажання, то спершу прояви повагу та допомагай у родині.

Українські діти ще з малих років долучаються до сімейних справ: допомагають по дому, доглядають молодших, підтримують батьків. Це не “експлуатація”, як можуть сказати західні психологи, а реальна підготовка до дорослого життя. Бо ніхто в реальному світі не буде бігати за дорослою людиною, виконуючи всі її забаганки. Без сумніву, діти повинні знати і вміти захищати свої права, якщо їх дійсно порушують в неблагополучних родинах. Однак у звичайних сім’ях справжній захист дитини полягає не в нормах закону, які можна використати проти батьків, а в атмосфері довіри в сім’ї. В них діти знають, що можуть звернутися до батьків з будь-якою проблемою, і їх вислухають та допоможуть, а не відмахнуться.

Коли дитина росте в любові та підтримці, вона не буде шукати способи маніпулювати дорослими, бо їй це просто не потрібно, адже в її родині  кожен виконує свою роль і розуміє один одного. Очевидно, щоб там не стверджували західні психологи, які б ідеї не прищеплювали нашому суспільству, український підхід до виховання є не застарілою моделлю, а способом виростити сильних, розумних і відповідальних людей зі здоровими сімейними цінностями. І якщо ми його збережемо, то отримаємо майбутнє, в якому діти не борються з батьками, а разом з ними будують міцні сім’ї та повноцінне суспільство.