Суди і вироки: жорстоке поводження з тваринами дедалі частіше потрапляє у кримінальні провадження

Жорстоке поводження з тваринами в Україні перестає бути темою соціальних мереж і випадкових відео, це явище дедалі частіше стає предметом розгляду в кримінальних провадженнях. Те, що донедавна залишалося в межах побутової агресії або сприймалося як дрібне хуліганство, все частіше переходить у правову площину. У судах з’являються вироки, які передбачають реальні терміни ув’язнення, а формулювання «жорстоке поводження» перетворюється на кваліфікацію з юридичними наслідками. Навіть під час війни українське суспільство не стало чутливішим. Попри постійну присутність смерті, втрат і насильства, люди не стали менше бити, труїти або вішати тварин, а навпаки таки випадки почастішали.

Кримінальні провадження за фактом жорстокого поводження з тваринами

За десять років в Україні було відкрито 1 599 кримінальних проваджень за фактом жорстокого поводження з тваринами. І попри те, що частина цих справ завершилась реальними вироками та ув’язненням, загальна картина нагадує сталу формулу безкарності — умовний термін, іноді навіть без суспільного резонансу, майже завжди без публічного осуду.

Цьогоріч таких справ вже 178, це більше, ніж за весь 2023-й, коли було відкрито 175 проваджень. Попри війну, масову міграцію і те, що держава нібито зосереджена на захисті життя, знущання з тварин не зникає. І хоча кількість проваджень зростає, реальна невідворотність покарання залишається сумнівною. Пік активності припав на 2018 рік, коли в дію вступили нові штрафи — саме тоді кількість справ різко зросла. У 2021 році законодавство було посилено ще більше: стаття 299 Кримінального кодексу України дозволила призначати до восьми років позбавлення волі за жорстоке поводження з тваринами, особливо якщо злочин скоєно групою осіб або публічно. Але з початком повномасштабної війни статистика знову впала. Не тому, що тварин стали менше калічити, просто це припинили фіксувати системно, їх не пріоритетно розслідувати.

Дані Офісу Генеральної прокуратури дають чітке уявлення про динаміку: від 70 справ у 2015 році до 222 у 2020-му. У 2021-му — 203. Далі, після 24 лютого 2022 року, спад: 150 у 2022-му, 175 у 2023-му. І вже 178 — лише за першу половину 2024-го. Це не просто числа. Це випадки реального насильства — задокументованого, відкритого, а часто й публічного. Втім, навіть коли справи доходять до суду, вони часто закінчуються однаково. За даними за 2024 рік, до суду передано 32 справи — тобто лише 18% від усіх відкритих проваджень. Для порівняння, у 2022–2023 роках цей показник сягав 24%. Тобто кожна четверта справа тоді отримувала шанс на вирок. Тепер — лише кожна п’ята, і навіть ці справи рідко закінчуються позбавленням волі.

У судовому реєстрі можна знайти реальні приклади. Так, на Львівщині чоловіка засудили до п’яти років позбавлення волі за те, що він до смерті забив собаку битою. Схожий вирок винесено на Дніпропетровщині, де чоловік під час пограбування вдарив алабая на ім’я «Імір» ножем-мачете — суд призначив йому три роки позбавлення волі. Однак це винятки, бо значно частіше обвинувачені отримують умовне. В Одесі чоловік двічі вдарив безпритульну собаку ножем у шию — тварина загинула. Суд присудив п’ять років умовно. Умовно це є формальним покаранням, але фактично це відсутність відповідальності. Такі вироки формують чіткий сигнал: знущатися з тварини — не смертельно в юридичному сенсі, головне, щоб без камер, щоб не з дитиною поруч і щоб не надто публічно.

Стаття 299 Кримінального кодексу України передбачає широкий спектр відповідальності: від штрафів до восьми років позбавлення волі. У ній чітко вказано, що жорстоке поводження — це не лише фізичне каліцтво чи вбивство тварини, а й нацьковування однієї на іншу, тривале знущання, залишення в умовах, які прирікають на страждання. Однак навіть з такими визначеннями і розширеною доказовою базою, що включає відео з камер, фото, покази свідків, більшість справ не доходить навіть до обвинувачення.

Жорстокість і порятунок: реальні історії постраждалих тварин

За останні 11 місяців лише на Черкащині задокументовано 13 випадків жорстокого поводження з тваринами. Правоохоронці фіксували  жорстоко побитих, кинутих, труєних або зв’язаних чотирилапих. У деяких випадках були відкриті кримінальні провадження, в інших — складені адмінпротоколи. Але найважливіше, що все це не сухі параграфи, а понівечені долі. Про масштаби та характер правопорушень повідомила речниця обласного управління поліції Зоя Вовк. За її словами, за рік у регіоні було відкрито два кримінальні провадження, ще 163 протоколи — за порушення правил утримання домашніх тварин (ст. 154 КУпАП). Порівняно з минулим роком, коли зафіксували шість кримінальних справ і понад дві сотні адмінпротоколів, зміни не є кардинальними, але тенденція зберігається.

Один з найбільш шокуючих випадків трапився біля села Геронимівка, де місцева мешканка випадково натрапила на мішок у лісі, коли вирішила з’їздити по гриби. Замість білих грибів, вона знайшла сім новонароджених цуценят, зв’язаних без доступу повітря та покинутих помирати просто під деревами. Звернутись до притулку не допомогло, бо місць немає і маленьких там не приймають. Тож жінка сама годує їх щогодини та шукає для кожного новий дім.

Собаку на ім’я Тіна волонтери знайшли в Черкасах у контейнері для сміття. Вона була зв’язана й запакована так, що вибратись самотужки не могла. Тепер у Тіни є лише три лапи, але з’явилася  сім’я, яка прийняла її, попри всі шрами минулого. Сліди насильства залишились на тілі Тіни: шрами, ампутована лапа, гола шкіра на місцях, де, ймовірно, були шви. Але поведінка Тіни несподівано довірлива. Вона тягнеться до людей, ластиться, терпить навіть зайву любов. Її історія слугує ілюстрацією того, як тварина, переживши зраду, здатна на більше, ніж багато хто з людей.

Зооволонтерка Яна Тябут у Черкасах доглядає за понад півсотнею котів. Кожен із них має гіркий досвід насильства: хтось був отруєний, когось вигнали на вулицю через зіпсовані меблі, декого викинули після років життя в родині. Один з її котів на прізвисько Біляш,  жив з людьми чотири роки, а потім просто став непотрібним. Інший, Панго, — єдиний, хто вижив із отруєного потомства. Яна зазначає, що насилля не завжди буває пов’язаним з побиттям. Часто це та ж сама байдужість, ігнорування, залишення напризволяще. У її досвіді числяться десятки таких історій. Відновити довіру тварини, яка пережила зраду, дуже складно. Треба вивчити її реакції, зрозуміти тригери й ніколи не тиснути. Тут усе виявляється, як з людиною, яка пройшла травму.

На жаль, подібні випадки трапляються часто. У Черкасах один з місцевих чоловіків публічно бив власного собаку різкою прямо на дитячому майданчику. Правоохоронцям вдалося встановити особу порушника та відкрити проти нього  кримінальне провадження. Наскільки воно дійде до суду, поки що питання відкрите. В іншому випадку у Смілі тварину тримали на короткому ланцюгу без достатньої кількості їжі, допоки вона не почала проявляти ознаки виснаження. І лише втручання волонтерів змінило ситуацію.

В Україні досі бракує усвідомлення, що тварину не варто сприймати, як річ. Часто власники просто не розуміють, що створюють тварині умови, які дорівнюють знущанню. Бувають випадки свідомого насильства,  коли тварину спеціально мучать. Але є й неусвідомлене: вигнали на мороз, бо обгризла ніжку дивана, чи просто не годують, бо “вчора їла”. Все це вказує про відсутність емпатії у суспільстві. Та змінити ситуацію можна, і допоможе цьому освіта. Тому зоозахисники вже кілька років працюють зі школами й дитячими садками, пояснюючи, як поводитися з тваринами, навіщо їх поважати і чому це частина культури, а не розвага чи тягар.

Варто розуміти, що справи про насилля над тваринами  не можна сприймати, як просто маргінальний розділ у статистиці поліції, бо це індикатор того, наскільки ми як суспільство готові визнавати тварину як істоту з правами, емоціями і потребами. І поки одні б’ють, стріляють або викидають у смітник своїх домашніх улюбленців лише за те, що ті щось зробили не так, таке суспільство навряд чи можна вважати повноцінним. Тож реальні зміни починаються з того, хто опиняється поруч у вирішальний момент біля мішка в лісі, біля смітника, біля наляканого кошеняти на вулиці, а не лишається байдужим спостерігачем.

Як війна відкриває темні сторони людської природи

Війна стала тим лакмусовим папірцем, що показав, як ми поводимося у найгостріші моменти життя. І поки одні вивозять собак у рюкзаках і тримають котів на руках у бомбосховищах, інші просто прив’язують своїх тварин до паркана та  їдуть без оглядки, лишаючи тварин напризволяще. Від початку повномасштабного вторгнення в Україні зросла кількість покинутих тварин. І мова не про бродячих,  а про домашніх, які ще вчора мали ім’я, миску з кормом і фото у телефоні своїх “господарів”. Собаки на ланцюгах, яких кинули на подвір’ях “до кращих часів”. Коти, випущені “на волю” у промерзлі підвали багатоповерхівок. Птахи в клітках, яких не встигли чи не захотіли забрати. І все це не “жорстокі винятки”, а дедалі частіша норма, бо людям “і так важко” і “не до тварин”.

Однак проблема не лише в тому, що таке ставлення призводить до загибелі тварин. Проблема ще й в тому, що гине людяність в самих людях. У містах, які потрапляють під обстріли, волонтери щотижня фіксують покинутих тварин, які вивчають пусті двори, лащаться до чужих рук, бо своїх уже не буде. І так, це не завжди про злих людей, а часто про байдужих. Але саме з байдужості починається найгірше. Волонтери визнають: хвиля покинутих тварин під час воєнного стану — одна з найгостріших проблем у сфері зоозахисту за всі роки. Притулки переповнені, корму не вистачає, фінанси на утримання тварин дедалі важче знайти. А кількість “залишенців” зростає після кожної нової евакуації, обстрілу чи переїзду. Більшість з таких тварин не проявляють агресії та не є “проблемними”.

Це звичайні домашні улюбленці, які опинилися на вулиці тому, що їх перестали рахувати за членів сім’ї. І таке відношення є прямим вироком суспільству, яке в екстремальних умовах показує своє справжнє обличчя. Адже суспільство, яке легко відмовляється від тих, кого приручило, не може претендувати на гуманність. Ми багато говоримо про мораль, патріотизм, героїзм, але коли у тебе під хатою на прив’язі завиває кинутий собака, а ти проходиш повз, то тут героїзм закінчується і починається байдужість, а з ней розвивається розпад цінностей.

Та все ж таки система починає потроху працювати, хоча і повільно і інколи не дуже ефективно. Наприклад, у лютому 2025 року пройшов спеціальний тренінг для правоохоронців, присвячений саме фіксації та кваліфікації злочинів проти тварин. Він став частиною ширшої кампанії з підвищення професійного рівня людей, від яких залежить, чи буде відкрита справа, чи загубиться у бюрократичній пастці.

Зміни, які ми спостерігаємо у 2025 році, не виникли на порожньому місці. Їм передувала системна робота протягом усього 2024 року. Платформи для звернень, правова освіта громадян, готові шаблони заяв сформували новий ландшафт, де тварина вже не є безмовною жертвою, а людина не виступає лише безсилим свідком. Це фундамент, на якому може постати щось більше, ніж просто “реєстр справ”. Ми спостерігаємо як з розвитком подібної практики Україна робить крок до цивілізованої відповідальності.

Боротьба з жорстокістю до тварин у світі — і чого досі не зробила Україна

Якщо ви досі думаєте, що тема захисту тварин є цікавою лише для екоактивістів, то погортайте новини з Британії чи США. Там знущання з тварини  не є просто “етичним питанням. За кордоном подібні вчинки стають прямим білетом до зали суду, а потім і до тюремної камери, у той час як в Україні суд ще вагається, чи давати умовний строк за те, що людина добила пса на очах у дітей. Ми не перші в цьому марафоні. Інші країни вже пройшли той етап, де обурення в соцмережах важить більше за підпис судді. І ось що в них вийшло.

У Німеччинині тварина не сприймається як іграшка, з якою можна що завгодно робити, а повноцінний суб’єкт права. У німців усе чітко: якщо ти б’єш тварину, то тебе саджають до в’язниці, позбавляючи волі до трьох років. Але суть навіть не в строках. У Німеччині тварина захищена законом і її не можна просто віддати “власнику” назад, якщо той влаштував їй пекло. Зоозахисники там мають право голосу, до якого дослухаються, а їхні звіти сприймаються як докази у справі.

У 2021-му році у Великій Британії прийняли закон, який зробив жорстоке поводження з тваринами реальною кримінальною справою. Там зловмисників позбавляють волі до 5 років, без ніяких “але”. Окрім покарання, любителів розпускати руки позбавляють також права утримувати тварин пожиттєво.

Хоча США і сприймають в усьому світі, як країну контрастів, але в питаннях захисту тварин там є серйозність, якої нам не вистачає. У деяких штатах працюють цілі анімал-копи (поліція, яка займається винятково жорстоким поводженням з тваринами – ред.).  У 2019-му році у США було ухвалено закон PACT, що діє по всій країні. Згідно цього закону той, хто здатен на жорстокість до тварин, є потенційно небезпечним для суспільства, а отже має бути позбавлений волі строком до 7 років.

Австралія теж не церемониться. Там за знущання карають строком позбавлення волі до п’яти років  або штрафом, який легко може перевищити 100 тис длр. А ще в Австралії працює система обов’язкового доносництва у хорошому сенсі: якщо ветеринар бачить у тварини підозрілі травми, він зобов’язаний повідомити поліцію. Якщо він цього не зробить, то теж може отримати  покарання у пособництві злочину.

В Україні ще сперечаються, чи можна вилучити тварину без згоди господаря-садиста. Інколи слідчі не знають, як кваліфікувати побої, а судді — чи достатньо шокує суспільство, щоб дати не умовний. Ймовірно, що нам бракує не законів, а серйозної практики з базою даних садистів, нам потрібні судді, які не бояться дати реальний строк та слідчі, які бачать у тварині  жертву, а не зайвий папірець. Країна, яка платить надто високу ціну за людяність і водночас чомусь боїться дати реальне покарання тому, хто забив собаку на вулиці, справляє враження гіркої дисонансності. В той час як в усьому світі жорстокість до тварин виступає маркером потенційної агресії до людей, ми чомусь все ще вагаємося та дискутуємо.

Отже, жорстокість більше не проходить непоміченою. І хоча поки що українська Феміда робить лише невпевнені кроки у цьому напрямку, суспільство вже перестало миритися з тим, що тварин вбивають і ніхто за це не відповідає. Цього року українці нарешті дійсно увійшли у фазу, коли право почало працювати. Питання тепер не в тому, скільки справ відкриють, а скільки з них завершаться справедливими вироками. А головне — чи вистачить українцям внутрішньої міри, аби перестати сприймати насильство як норму. Бо жоден суд не зупинить те, що для когось і досі не здається злочином. Закон може покарати, але тільки суспільство здатне навчитися не завдавати болю.