Українська вища освіта опинилася перед фактичною зачисткою: десятки університетів закривають, а ще сотні опинилися під загрозою ліквідації. Міністерство освіти і науки пояснює це оптимізацією – мовляв, країна не може дозволити собі утримувати таку кількість вишів, тим більше, що якість навчання в багатьох з них викликає сумніви. Проте за цими аргументами ховається інша реальність: викладачі втрачають роботу, регіони залишаються без доступу до вищої освіти, а майбутні студенти – без вибору.
Чергова “оптимізація” від МОН: ламати – не будувати
1 березня під час “Години запитань до уряду” у Верховній Раді міністр освіти і науки Оксен Лісовий наголосив, що оптимізація вищих навчальних закладів є необхідним кроком з урахуванням демографічної ситуації в регіонах. Попередні дані свідчать, що у 2025 році заплановано щонайменше сім об’єднань університетів, проте остаточний план ще не затверджено. За словами фахівців МОН, більшість студентів віддає перевагу вишам у великих містах, а отже, регіональні університети все менше мають шансів набрати абітурієнтів. Водночас у міністерстві наголошують, що не нав’язують рішення щодо об’єднання університетів, а натомість надають можливість регіонам самостійно визначати найкращі варіанти розвитку вищої освіти.
Заступник міністра освіти і науки Михайло Винницький вказав на демографічні дані, які свідчать, що 15 років тому в країні налічувалося 630 тис випускників шкіл. Цього року їхня кількість складе трохи понад 300 тис. За прогнозами МОН буде відбуватися подальше зниження до приблизно 250 тис потенційних студентів. Оскільки мережа вищих навчальних закладів була розрахована на 600 тис абітурієнтів, то її необхідно оптимізувати. У середньому європейські університети мають по 10 тисяч студентів, тоді як в українських цей показник становить 5700, що вказує на значну різницю.
Такі рішення підтримуються спеціальними програмами Світового банку, які передбачають виділення 1,5 млн длр на кожне приєднання для закупівлі науково-навчального обладнання, що має сприяти підвищенню дослідницького потенціалу цих університетів.
Першим містом, де завершився процес реорганізації вищих навчальних закладів, став Львів. Українську академію друкарства приєднали до Львівської політехніки, а Інститут фізичної оптики ім. О. Влоха – до Львівського національного університету ім. І. Франка. Крім того, Університет ветеринарної медицини та біотехнологій невдовзі буде перейменовано на Університет ветеринарної медицини та природокористування. У травні 2024 року МОН оголосило про плани оптимізувати університети в Кам’янці-Подільському та Умані.
Реформа має свої аргументи, адже в Україні дійсно налічувалася низка університетів, що функціонували лише на папері, штучно утримуючи студентів і бюджетні місця. Але разом із “баластом” під ніж потрапляють і заклади, які давали освіту в регіонах, де альтернатив майже немає. У підсумку виходить, що шанс отримати диплом стане привілеєм жителів великих міст, тоді як молодь у маленьких містечках і селах змушена буде або шукати гроші на навчання в мегаполісах, або взагалі відмовлятися від вищої освіти.
Вища освіта в Україні: від 90-х до викликів війни
На момент розпаду СРСР в Україні діяли 143 вищі навчальні заклади та 742 технікуми й училища, де загалом навчалося 1,6 млн студентів.
За радянських часів українські виші готували фахівців не лише для потреб країни, а й для інших союзних республік. В Україні працювали унікальні для СРСР заклади, такі як Інститут нафти та газу чи Інститут кораблебудування. Збільшення кількості вишів розпочалося після 1991 року, проте це відбувалося переважно за рахунок реорганізації регіональних філій університетів у самостійні навчальні заклади, а не шляхом створення нових державних установ.
З початку 1990-х в Україні сформувалися дві основні тенденції: різке скорочення кількості професійно-технічних училищ і технікумів, які готували спеціалістів технічних напрямків, та стрімке зростання числа приватних вищих навчальних закладів. Внаслідок цього кількість університетів і інститутів збільшилася з 149 у 1990 році до 349 у 2010 році, а число студентів зросло з 881 тис до 2,139 млн. Експерти зазначають, що масове відкриття приватних вишів негативно вплинуло на якість вищої освіти. За останні 20 років вона значно погіршилася, і лише кілька університетів у країні все ще забезпечують високий рівень навчання. Через низькі зарплати багато кваліфікованих викладачів, зокрема професорів, залишили сферу освіти, перейшовши у бізнес або виїхавши за кордон.
Кількість вишів росла неконтрольовано – здавалось, що університетом міг стати будь-який навчальний заклад із приміщенням і штампом. Дипломи почали купувати, причому не тільки студенти, а й чиновники. Знання відходили на другий план, натомість усе вирішували зв’язки й гроші. Але навіть у цих умовах працювали викладачі-ентузіасти, які за мізерну зарплату намагалися не дати освіті остаточно скотитися в безодню.
У 2000-х почався інший перекіс – масовість. Вищу освіту зробили максимально доступною, а вузи почали змагатися за абітурієнтів, відкриваючи десятки нових спеціальностей. Вступити стало простіше, а от знайти роботу після університету – складніше.
Запровадження ЗНО у 2008 році дало надію на чесний вступ, а Болонська система принесла європейські стандарти. Але на практиці більшість університетів перетворилися на конвеєри з видачі дипломів. Корупція нікуди не зникла, хабарі просто стали дорожчими, а знання – ще більш формальними. У результаті випускники отримували дипломи, які не гарантували ні роботи, ні реальних навичок.
Технічні спеціальності залишалися непопулярними, але з’явилися тисячі юристів, економістів і менеджерів, яких ринок не міг поглинути. Вища освіта втратила сенс як спосіб отримати професію – натомість це стало обов’язковим етапом для тих, хто просто не хотів іти працювати одразу після школи.
У порівнянні з 1990-м роком у 2021 році кількість закладів вищої освіти зросла в 2,59 рази і становила 386 вишів.
Повномасштабне вторгнення в 2022 році поставило систему освіти перед новими викликами. Частина університетів опинилася під обстрілами або в окупації, тисячі студентів і викладачів виїхали за кордон, а решта змушена була адаптуватися до навчання в умовах війни.
Онлайн-освіта стала нормою, але разом із цим впала якість навчання. Практичні заняття зводяться до мінімуму, лабораторні роботи стають теоретичними, а студенти часто просто не мають можливості нормально вчитися через відключення світла, сирени й постійний стрес.
Університети виживають за рахунок міжнародної допомоги, але скорочення фінансування від держави дається взнаки. Викладачі, які й так отримували невисокі зарплати, масово йдуть у бізнес або виїжджають за кордон. Освіта стає менш доступною, а її якість залежить від випадкових факторів – чи буде зв’язок, чи працюватиме генератор, чи не прилетить ракета у студентський гуртожиток.
Станом на 2024 рік в Україні функціонує близько 170 державних університетів, а також 100 приватних і 40 комунальних закладів вищої освіти, більшість з яких є відносно невеликими. Ця статистика не враховує філії. У результаті реформи планується скорочення кількості університетів до приблизно 100.
Озираючись назад, на той шлях, який пройшла українська вища освіта, від хаосу 90-х до псевдостабільності 2000-х, бачимо, що зараз вона знову змушена боротися за виживання. Війна стала тестом на міцність, який далеко не всі університети зможуть пройти. Дипломи можуть стати ще більш формальними, а реальні знання – доступними тільки для тих, хто має можливість навчатися за кордоном або самостійно шукати альтернативні джерела освіти.
Освіта для обраних
Чиновники МОН, як завжди, називають це “оптимізацією” і сміливо беруться за скорочення малопотужних, на їх думку, вузів, з легкої руки об’єднуючи факультети, урізаючи фінансування. На перший погляд, усе логічно: концентрація ресурсів, підвищення стандартів, боротьба з дипломами-пустушками. Але за цими тезами стоїть реальність, у якій тисячі студентів втрачають можливість отримати освіту, а сотні викладачів – роботу.
Очевидно, що великі університети, які виживуть після реформи, ризикують зіткнутися з іншою проблемою – переповненістю. Конкуренція за бюджетні місця зросте, групи стануть більшими, а індивідуальний підхід до студентів перетвориться на розкіш. Оптимізація ризикує перетворитися на банальну економію коштів за рахунок якості. Водночас молодь з маленьких міст і сіл змушена буде або їхати в мегаполіси, де навчання дорожче, або взагалі відмовлятися від вищої освіти. У результаті дипломи стануть ще менш доступними для тих, хто не має фінансової подушки чи можливості переїхати.
Ще одна сторона реформи – скорочення викладацького складу. Якщо закривається університет, сотні науковців залишаються без роботи. У найкращому разі їх переводять у більші заклади, у гіршому – змушують змінювати професію або виїжджати за кордон. В умовах війни, коли країна й так втрачає інтелектуальний потенціал, ця тенденція може мати довгострокові наслідки.
Влада запевняє, що скорочення вишів – це не тільки про економію, а й про підвищення якості освіти. Але поки що на практиці це виглядає як банальне скорочення витрат, у якому під ніж ідуть не тільки слабкі заклади, а й ті, що просто опинилися в “непотрібному” місці. Все веде до того, що якщо реформа продовжиться такими темпами, то за кілька років отримати якісну освіту в Україні стане ще складніше. Вища школа перетвориться на привілей для тих, хто має гроші та можливість навчатися у великих містах. Для інших залишаться курси, самоосвіта або варіант одразу шукати роботу без диплому.
Це створює ризики не тільки для студентів, а й для всієї країни. Україна, яка й так страждає від відтоку молоді та професіоналів, ризикує ще більше скоротити кількість кваліфікованих кадрів. Адже якщо система освіти стає менш доступною, це неминуче вдаряє по всій економіці.
Фахівці МОН знову забули, що скорочення університетів вплине на те, якою буде країна через десять років: з власними спеціалістами чи з черговою хвилею трудової міграції. І поки чиновники рапортують про “успішну” оптимізацію, тисячі студентів і викладачів уже відчувають її руйнівні наслідки.
