Зʼєднати два світи: військовий психолог розповів про те, як цивільним навчитися спілкуватися з військовими
Під час війни, яка триває в Україні, мільйони цивільних та військових опинилися по різні боки досвіду, який радикально змінює світосприйняття. Частина суспільства живе в умовах фронту або наближеного до нього тилу, інша — у відносному спокої міст, де зберігається звична побутова логіка. Зіткнення цих реальностей усе частіше породжує непорозуміння, відчуження, а подекуди — пряму ворожість або мовчазну байдужість. З цим повертаються додому військові, стикаються родини, а також працюють психологи. Питання взаємодії між цивільними й військовими переходить у сферу державної політики, освіти, міської інфраструктури, мови, поведінки і базового сприйняття одне одного як рівних і важливих.
Олександр Форбс Гусаров, офіцер бригади «Азов» і керівник служби психологічного супроводу бойових дій розмірковує над проблемами, які виникають у комунікації між військовими й цивільними, особливостями психологічної адаптації до війни та повернення до мирного життя, а також над тим, як працює психіка в умовах постійного стресу. Він ділиться досвідом роботи з бійцями, їхніми психологічними запитами, а також підходами, які можуть допомогти стабілізувати стан військових і налагодити діалог із суспільством.
Гусаров зазначає, що в країні, яка одинадцятий рік перебуває у стані війни, неприйнятно ділити людей на умовні категорії — тилових, цивільних, військових. Більшість тих, хто нині воює на передовій, не є кадровими військовими, а прийшли з цивільного життя. Саме тому було створено методичний посібник «Мова єдності: діалоги порозуміння», який має допомогти як цивільним, що чекають своїх рідних із війни, так і військовим, які повертаються до мирного середовища. У ньому зібрано чіткі поради щодо адаптації: як перейти з бойового стану в умовно мирний і навпаки. Він вважає, що цей перехід має враховувати психологічний фактор декомпресії — зниження внутрішнього напруження.
Гусаров згадує досвід США у в’єтнамській війні, коли солдати мали проміжні зупинки для поступової адаптації. В українських умовах цей перехід займає кілька годин — від Краматорська до Києва. В таких умовах особливо складно перемкнутися з бойової напруги на мирне існування. У посібнику містяться рекомендації, як це зробити, а також описано явища паніки, депресивних розладів, посттравматичного синдрому й посттравматичного зростання — про яке в суспільстві майже не говорять, хоча саме воно дозволяє людині переосмислити досвід і знайти нові смисли.
Психолог розповідає про випадок, коли під час відпустки став свідком неадекватної поведінки військових у громадському місці. Їх дратували мирні люди, які відпочивали з дітьми, тоді як вони втрачали здоров’я й побратимів. Після діалогу й нагадування, що вони пішли на війну саме для того, аби ці люди могли жити спокійно, військові заспокоїлися. Він наголошує, що важливо пояснювати: агресія — це нормальна реакція, але вона має бути усвідомленою і спрямованою в безпечне русло. Під час однієї з презентацій він почув про булінг у школі: діти, чиї батьки не воюють, цькують дітей військових. Він вважає, що такі ситуації потрібно проговорювати й опрацьовувати, замовчування тут неприйнятне.
Говорячи про тих, хто потрапив до війська не за власним бажанням, Гусаров зазначає, що потрібна просвітницька робота, яка пояснює витоки війни, історію країни. В «Азові» працює служба хорунжих — лідерів, які читають лекції, знають історію, релігію й допомагають у цій роботі. Він вважає, що російські ІПСО й наративи працюють ефективно, і люди починають спрямовувати агресію на державу, військових, на ближнє оточення, хоча справжній ворог — той, хто прийшов із війною. Якби у власну домівку вдерся бандит, ніхто б не побіг до сусідів чекати, поки все закінчиться — кожен би захищав своїх. Те саме стосується і держави. В деяких країнах, зокрема в Ізраїлі, статус військового асоціюється з повагою, а у нас ця повага, яка була на початку повномасштабного вторгнення, з часом слабшає. На його думку, українці — як солома: швидко спалахують, яскраво горять, але так само швидко вигорають.
Він підкреслює, що психіка людини не здатна тривалий час перебувати в стресі, тож дехто просто витісняє війну з психіки, відгороджується, робить вигляд, що її немає — і це теж форма захисної реакції. Це реакція «завмерти»: «мене нема», «я в доміку». Але реальність усе одно пробивається, адже атмосфера війни пронизує всіх — навіть тих, хто не бачив бойових дій наживо, але щодня спостерігає жахіття по телевізору, читає про смерть, бачить дітей без рук і ніг. Це — психотравмівний досвід, з яким не всі можуть упоратися.
На думку військового психолога, одним з найчастіших запитів наших захисників є переживання втрати побратимів і синдром вцілілого. Особливість роботи військового психолога полягає в тому, що психокорекцію і терапію потрібно проводити з великою обережністю, бажано в безпечному середовищі. Але часто це — не про українську реальність: нині їхній кабінет розташований у Краматорську, за 18 км від фронту. У таких умовах основне завдання — стабілізувати стан військового й повернути його до виконання бойових задач. У крайніх випадках — направлення до реабілітаційного центру або шпиталізація.
Щодо ветеранів Гусаров зазначає, що серед їхніх запитів є втрата себе, особистості, особливо у тих, хто був на фронті без ротацій три роки поспіль. Є історії, де люди взагалі не мали відпусток. Після повернення до цивільного життя їм важко адаптуватися, змінюється коло спілкування, виникає відчуття втрати зв’язку з попереднім «я». Деяким вистачає кількох днів, щоб виспатися, і вони вже прагнуть назад — до своїх побратимів.
Гусаров пояснює, що ПТСР — це не обов’язковий наслідок бойового досвіду, а індивідуальна історія, це не діагноз за замовчуванням. Він наголошує, що варто говорити й про посттравматичне зростання. Є бійці, які втрачають кінцівки, але знаходять нові смисли, змінюють погляд на життя й стають щасливішими за багатьох, хто залишився фізично неушкодженим. Один з його підопічних, який має дві високі ампутації, живе повноцінним життям, радіє кожному ранку — у нього сталася переоцінка цінностей. Разом з тим, є люди, які ламаються після першого обстрілу. Це нормально. Але є і профілактика ПТСР — зокрема, позитивне мислення, яке дає змогу не втратити себе. Саме з такими запитами часто звертаються ветерани, які не можуть адаптуватися до мирного життя.
Гусаров вважає, що ключовим чинником є підтримка оточення. Часто рідні не знають, як говорити з військовими. Але головне — не закриватися. Потрібно говорити, запитувати, бути поруч. Якщо не знаєш, що сказати, можна просто запитати: як я можу тобі допомогти? Чим підтримати? Іноді — просто помовчати. Але не відвертатися. Коли є живе спілкування, воно допомагає людині переключитися й не застрягати в минулому бойовому досвіді. Війна змінює людей назавжди, і це має стати основою для нового, глибшого розуміння між військовими й суспільством.
Олександр Гусаров зазначає, що попри те, що в медіа багато історій про підтримку з боку близьких — як військових, яких чекають із полону родини, як дружини допомагають ветеранам із важкими пораненнями під час реабілітації, — насправді існує й протилежна реальність. Сімʼї «розсипаються», особливо коли люди розʼїжджаються. Сам він розлучився з дружиною, тому що в них виявилося різне світосприйняття. Хоча близькі і намагаються його підтримувати, приїжджають, але не розуміють цих реалій взагалі. Має бути бажання з обох сторін працювати з цією ситуацією. Якщо немає запиту на допомогу, ти ніколи нікому не допоможеш. Люди повинні бути готовими щось змінювати разом — дружина, яка живе в мирному житті, або чоловік, який на війні. Без пошуку взаєморозуміння, без діалогів нічого не зміниться. Відпустку дають двічі на рік, і на третій, четвертий такий рік відбуваються тектонічні зміни у світосприйнятті. Ти звикаєш жити з війною, звикаєш жити в стресі. А твоя сім’я один раз приїхала, почула обстріли — ой, усе, більше ми сюди не приїдемо.
Гусаров пояснює, що треба зрозуміти: така проблема є не тільки індивідуальною. Це не про те, що хтось хороший, а хтось поганий. Це тому, що такими є реалії життя, і з ними потрібно вчитися жити, шукати шляхи рухатися далі разом. Він нагадує, що у своєму Instagram у дописі про презентацію посібника «Мова єдності» писав:
«Ветераноорієнтована країна — це не пафос, це стратегія. Ветерани не повинні “вписуватись” у мирне життя. Це ми повинні змінити його так, щоб їм було в ньому місце. Щоб вивіска “герой” не закривала запит “людина”. Щоб замість жалості було гідність».
Він пояснює, що гідне ставлення до ветеранів має формуватись на різних рівнях: і в суспільстві загалом, серед «рядових громадян», і на рівні надання державних послуг, соціальних сервісів, на рівні адаптації міських просторів, інфраструктури, бізнесів. Порівняно умовно з 2014 роком для цього зроблено багато, але якщо подивитись на це глобально — ми не готові до завершення війни, до повернення мільйона хлопців і дівчат. У нас немає такої кількості робочих місць. Всі ці люди пережили певний травматичний досвід. Навіть якщо умовно тільки 30% військових безпосередньо перебуває в зоні бойових дій, усі інші — це обслуговуючий персонал, тилові посади, штабні, медики, реабілітація, відновлення, фінанси. Проте все одно ці люди часто як ніхто знають, що таке вторинна травма. Нам потрібно не працювати з військовими і готувати їх до повернення в цивільне життя, а навпаки — цивільні мають зрозуміти, що буде по-іншому.
Психолог зізнається, що йому боляче, коли він повертається до Києва у формі, заходить у якийсь заклад і чує, як навколо починають стихати розмови, а ухилянти починають вилазити через вікна. Але він не засуджує їх, бо в них сформувались певні стереотипи. Їм здається, що ти — небезпечна людина, бо ти — у формі. Треба розуміти, що не всі військові ідеальні. Якщо людина до того, як одягла форму, була мудаком, то ця форма нічого не змінить. До того ж бувають ситуації, коли чоловіки одягають військову форму, щоб бути схожими на військових, і поводяться некоректно — так формується хибний образ військового. Однак більшість військових — це все ж люди, які пожертвували своїми цінностями і життям. Він, наприклад, втратив багато можливостей у цивільному житті, і йому б хотілося, щоб це зустрічалося з повагою. Але коли він приходить кудись, то намагається навпаки швидше зняти форму саме через цю глобальну неготовність суспільства до повернення такої кількості ветеранів і ветеранок.
Гусаров наголошує, що якщо ти навчився жити зі страхом смерті, а це — найкритичніше для нашого організму і психіки, то все інше перестає бути проблемою. Саме тому військові є дуже класним ресурсом для найму, але це потрібно доносити, пояснювати, робочі місця треба створювати, щоб не вийшло так, що хлопці повертаються, а їх тут не чекають. Його задача — щоб якомога більше їхніх хлопців повернулись назад зі здоровою психікою. І вони прикладають максимум зусиль до цього.
Він наголошує, що в підготовці психологів, медиків, вчителів мають бути блоки про війну, ветеранів, повернення, і щоб професійна гуманітарна освіта не ігнорувала ту реальність, у якій ми всі живемо. Наприклад, вони проводили зустріч на психологічній кафедрі інституту в Луцьку — на одинадцятий рік війни там немає жодного навчального блоку про роботу з ветеранами чи військовими. Так само він був в Інституті психології КНУ імені Тараса Шевченка: там готують психологів, психотерапевтів, психоаналітиків п’ять років — і немає блоків про війну.
Гусаров зазначає, що в нас не вистачає досвідчених спеціалістів в сфері роботи з військовими. За рік випускається близько 40 військових психологів, і лише приблизно 15% з них продовжують службу за напрямом «військова психологія». Але навіть молоді офіцери, колишні курсанти, коли приходять до них з академії, фактично нічого не знають — вони знають військову рутину: як написати рапорт, що таке секретна, не секретна служба, стройова, зв’язківці. Але з роботи в напрямі психології є величезна прогалина. Тому він здебільшого бере психологів цивільних, яких переучують на військових. Якщо в людини є досвід роботи — персональна практика, терапевтичні сесії — їй набагато швидше адаптуватися до напряму військової психології, ніж військовому психологу стати практикуючим терапевтом.
Гусаров зазначає, що вони також досліджували довгостроковий вплив війни та психологічних травм, пов’язаних із нею, на суспільство. Особливо цікавилися досвідом інших країн, які мають бойовий досвід. На початку повномасштабної війни він шукав усі можливі курси, лекції, спілкувався зі спеціалістами з Ізраїлю, зі США. Йому здавалося, що ось-ось хтось прийде і навчить, розкаже як. Бо було відчуття, що не вистачає певних інструментів і підходів. Однак справа в тому, що в них — інша війна, інший досвід. І вони всі у нас навчаються, але ми досі живемо з комплексом меншовартості.
Гусаров говорить, що не можна забувати про державотворчі фактори. Незалежність нам, по суті, подарували. Лише з 2014 року ми почали за неї боротися і здобувати. І зараз кристалізується людське ядро, яке прагне змін. Воно рухається: громадські організації, благодійні фонди, іноді навіть і державний сектор. І видно, що людей це зачіпає, вони готові щось робити. Це дуже важливо. Ця війна формує нашу ідентичність і національність. Якщо подивитися на той самий Ізраїль, який перебуває у перманентному стані війни, можна побачити, як змінюється ідентичність, сприйняття людей — коли держава правильно вибудовує політику, служба в армії завжди викликає величезну повагу. Якщо і в нас буде так, то й ухилянтів буде менше.
За словами психолога, він багато чув, як говорять про ветеранів, військових у відпустці: мовляв, їду в потязі, а він вже починає пити просто в купе, або замикається вдома, коли приїжджає, і п’є. І пояснює це тим, що його ніхто не чекає, що з ним ніхто не говорить. А ти сказав комусь про це? Пояснив це своїй дружині? Хоча б спробував це зробити? Спробуй, поговори з нею. З іншого боку, і дружина має бути готовою про це говорити, вона не повинна відмахуватись. Тому що якщо людина постійно п’є — у цьому випадку вона так знімає стрес, це — найбільш доступний метод, на жаль. Тому дуже важливо робити хоча б якісь кроки назустріч: говорити, запитувати. Нам потрібно прийняти цю реальність. Не буде так, що війна закінчиться — і ми всі, як жили, так і заживемо далі. Буде новий виклик для держави — не втратити ресурс найважливіших людей, які справді дуже багато вклали, дуже багато зробили для того, щоб ми могли жити далі в мирній країні.
