Навчання заради галочки: як вчителі лавірують між вимогами й реальністю підвищення кваліфікації
Освітяни мають витратити на поліпшення своїх навичок 150 годин протягом п’яти років. Для багатьох педагогів це звучать не як стимул до професійного зростання, а тягар, який раз на п’ять років доводиться нести крізь хащі нескінченних курсів, вебінарів, тренінгів і, на жаль, іноді ще й підроблених сертифікатів. Хтось намагається віднайти справді корисні програми, аби поглибити свої знання й навички, а хтось рятується як може: платить зі своєї кишені за сумнівну “корочку”, аби просто закрити вимогу і залишитися в професії. Система підвищення кваліфікації в Україні сьогодні нагадує лабіринт: вхід є, а от вихід далеко не завжди очевидний. Брак чіткої інформації, відсутність централізованого реєстру якісних курсів, нерівний доступ до безкоштовного навчання створюють атмосферу плутанини й безсилля.
П’ятирічка розвитку чи виживання: як працює система підвищення кваліфікації педагогів
У сучасній освіті вчитель є носієм знань і водночас постійним учнем. Підвищення кваліфікації стало обов’язковим елементом професійної траєкторії педагога. І це цілком логічно: нові методики, цифрові інструменти, робота з дітьми, які ростуть у зовсім іншому інформаційному середовищі, вимагають від вчителя гнучкості, глибших знань та актуальних навичок.
Саме тому в Міністерстві освіти і науки наголошують на здобутті педагогом обов’язкових 150 годин підвищення кваліфікації за п’ять років. Ідея правильна, але саме втілення дуже шкутильгає. МОН обіцяло педагогам свободу, мовляв, обирайте самі, де і що вивчати, головне, щоб педагоги постійно розвивалися. Але на практиці виявилося, що свобода без чіткої підтримки й системності швидко перетворюється на хаос. Часто вчителі самотужки намагаються зрозуміти, які курси дійсно визнаються, що входить до “зарахованих” годин, і як не витратити марно ані часу, ані грошей. Проте не варто забувати, що все це відбувається на тлі постійної зайнятості, перевантаження й низької заробітної плати, яка радше демотивує, ніж надихає освітян.
Освітня омбудсменка Надія Лещик справедливо зазначає, що процес не обходиться без проблем. Перевантажені уроками, позакласною діяльністю, документацією, а тепер ще й умовами воєнного стану, вчителі часто просто не мають ні фізичного, ні психологічного ресурсу аби займатися ще й саморозвитком. І навіть коли бажання є, постає інше питання, яке упирається у брак фінансів. Адже левова частка курсів, вебінарів чи тренінгів є, звісно, платною, а кошти на це, хоч і передбачені, але невірно направлені.
Як свідчать результати опитування, проведеного службою освітнього омбудсмена спільно з Громадською організацією “Центр інноваційної освіти “Про.Світ”, більшість керівників закладів освіти та їхніх заступників змушені підвищувати кваліфікацію у позаробочий час (74,84%). З них майже половина (47,8%) самостійно шукають курси, теми, платформи, ще 27,04% навчаються за планом закладу. Тобто, в умовах дефіциту часу й постійного стресу, вони намагаються ще й “розвиватися” вечорами, у вихідні або навіть під час сімейного відпочинку. Очевидно, що така ситуація не лише шкодить балансу між роботою та особистим життям, а й ставить під сумнів ефективність самого процесу. Коли ти перегорів , то важко говорити про якісний розвиток.
Однак не все так просто. Лише 25,15% опитаних підвищують кваліфікацію в межах робочого часу. 15,09% роблять це за планом школи, а 9,43% примудряються проходити курси під час уроків. Один навіть зізнався, що робить це за наказом “згори”. І тут ми стикаємось з тривожною ситуацією: страждає і урок, і сам процес підвищення кваліфікації. Однак в центрі всього знаходиться учень, який не отримує повноцінного заняття.
Ще одним тривожним сигналом є те, що у 21 керівника ЗЗСО (13,21%) підвищення кваліфікації займає найбільшу частину робочого часу. Тобто вони буквально жонглюють між управлінням, документацією, нарадами, уроками й вебінарами. Щодо вчителів, ситуація подібна: понад 91% педагогів зазначили, що підвищують кваліфікацію поза уроками. Це ще раз підтверджує, що розвиток педагога сьогодні часто відбувається ціною особистого часу, здоров’я та, навіть, емоційного виснаження.
Більше того, педагоги прямо заявляють, що потребують зміни підходу до процесу підвищення кваліфікації. Вони просять зменшити навантаження, зробити курси сучасними, якісними та дійсно актуальними, а також автоматизувати процес подачі документів. Адже ні для кого не секрет, що останнім часом заплановані курси підвищення кваліфікації на базі спеціально створених для цього закладів носили формальний характер, курси відвідували не всі педагоги, а самі курси просто повторювалися із року в рік, без оновлення матеріалів. Годинам, витраченим на бюрократію, часто відводилося ціле заняття, яке краще було б витратити на корисні курси, а не заповнення “папірців”.
Як бачимо, сьогодні реформа підвищення кваліфікації виглядає як добра ідея, втілена без урахування реального навантаження освітян. І поки вчителі та керівники змушені “втиснути розвиток” у свої ночі, перерви чи робочі години, ми ризикуємо втратити головне, а саме якість освіти та людське обличчя самої професії. Звісно, це не означає, що система підвищення кваліфікації не потрібна. Навпаки, вона має потенціал стати потужним інструментом змін. Але лише тоді, коли стане дійсно доступною, якісною, продуманою та підтримуваною з боку держави, а не черговим обов’язком, який педагог мусить тягнути самотужки попри втому, війну й фінансову нестабільність.
Свобода вибору з позначкою “затверджено”
Здавалося б вибір є: освітні платформи, напрямки формати можна знайти на будь-який смак. Але, коли вчителю “рекомендують” саме ту платформу, де навчання мають пройти “всі без винятку і бажано до п’ятниці”, то від вибору залишається лише ілюзія. А примус, навіть завуальований, порушує не лише права педагога, а й саму ідею розвитку.
У самій системі освіти вже давно закріплено право педагога самостійно обирати, де, як і в кого проходити підвищення кваліфікації. Це не поблажка й не “подарунок”, а чітко прописана норма в Законі України “Про освіту” та відповідному Порядку. Проте в реальному житті ця свобода часто залишається лише на папері. Результати опитування керівників закладів загальної середньої освіти та їхніх заступників підтверджують: частина освітян вважає неприйнятною ситуацію, коли педагог змушений проходити навчання у визначеного постачальника послуг, навіть якщо це навчання безкоштовне. Адже суть не у вартості, а у праві на вибір.
Чиновники з МОН прописавши правила, забули, що аби право на вибір не стало формальністю, освітянам потрібно створювати умови: прозору інформацію про доступні можливості, підтримку у виборі, нормальне фінансування та адекватне планування навантаження, бо професійний розвиток не має починатися зі списку дозволених платформ.
Попри всі розмови про чудовий механізм “гроші ходять за вчителем”, на практиці маємо ситуації, коли вчитель може подати пропозиції щодо бажаних курсів, але остаточне рішення ухвалює заклад освіти, а не сам педагог. І далеко не завжди ці курси потрапляють у список затверджених чи оплачуваних. Буває, що вчителя зацікавив дійсно якісний курс, бо він сучасний, практичний, але платний. Школа не має на це коштів або не готова їх виділяти. І якщо захід не був заздалегідь включений у річний план, шансів на оплату майже немає. У результаті, або шукай безкоштовний варіант, або плати з власної кишені.
На превеликий жаль, практика показує, що оплачують зазвичай лише курси, які проходять у певних закладах, здебільшого інститутах післядипломної освіти або тих організаціях, які мають ліцензію. Інші провайдери, навіть якщо вони мають якісний контент і сертифікати, залишаються поза системою фінансування. Причина криється у нечітких формулювання в бюджетному законодавстві. Відповідно до чинної інструкції Міністерства фінансів, оплатити послугу можна лише за наявності ліцензії та відповідних документів установленого зразка. Через це керівники шкіл і управлінь часто просто бояться використовувати бюджетні кошти на інші варіанти, навіть якщо вони цілком відповідають потребам педагогів. Окрім того, повністю відсутній механізм компенсації витрат, у разі проходження педагогом навчання за власні гроші. Це означає, що навіть якщо школа визнає курс корисним і зараховує його до 150 годин, компенсувати витрати вона не зможе.
Крім того, не можливо не згадати про те, як деякі керівники закладів освіти встановлюють для педагогів власні “норми” підвищення кваліфікації, зазначаючи з власної ініціативи, скільки годин щорічно має накопичити педагог. Формально це виглядає як внутрішній порядок чи “традиція”, але насправді такий підхід прямо порушує чинний порядок. У документі чітко сказано, що педагог має накопичити 150 годин протягом п’яти років, і тільки він вирішує, як і коли це робити. Жодного щорічного обов’язкового мінімуму в Порядку немає, окрім вимоги до 25 грудня повідомити керівника про стан проходження підвищення кваліфікації у поточному році. І це не про години, а про факт участі, із додаванням копій документів. Але дехто з адміністрацій воліє не вчитуватись у формулювання, а вигадувати власні правила, які будуть зручні лише для них самих і аж ніяк для педагогів.
В результаті бідолашні освітяни змушені “добирати” умовні години за календарний рік, аби не викликати непорозумінь із керівництвом. А це означає, що курси обиратимуться поспіхом не за потребою чи інтересом, а “для звіту”. Натомість підвищення кваліфікації мало б бути продуманим, індивідуальним і справді корисним, а не залежати від чиїхось уявлень про правильну арифметику.
Папірці замість знань: як підвищення кваліфікації стало бізнесом
Та якщо попередні проблеми стосувалися лише нечітких вимог та непорозуміння з боку адміністрацій освітніх закладів, то варто ще згадати проблему безлічі курсів. В Україні працює багато різноманітних суб’єктів підвищення кваліфікації, але частина подібних організацій фактично існує лише для того, щоб видавати сертифікати. Курси формально є, але ні змісту, ні реальної користі за ними не стоїть. І найгірше, що немає жодного механізму перевірки, наскільки якісно ці суб’єкти працюють. Жодної реальної відповідальності ні за зміст програм, ні за доброчесність процесу ніхто не несе Трапляються випадки, коли на сайтах таких “освітніх платформ” навіть не вказано тематику, тривалість або форму навчання. Найголовніша інформація там – це рахунок для оплати і шаблон сертифіката.
На цьому тлі з’явився ще один симптом хворої системи, який проявляється у продажі сертифікатів без навчання. Освітяни, які просто не встигають усе виконати, стикаючись із тиском щодо “годин”, іноді змушені обирати неякісні курси або просто купують “папірець”, щоб закрити план. І хоча більшість педагогів намагаються дотримуватися етики, ринок підробних сертифікатів існує, і на ньому наживаються ті, кому освіта цікава тільки як бізнес.
Це особливо небезпечно, коли йдеться про специфічні теми, наприклад, роботу з дітьми з особливими освітніми потребами чи психоемоційне здоров’я. У таких випадках відсутність реальних знань може мати ціну і не лише репутаційну. Тому абсолютно зрозуміло, що назріла потреба в чітких критеріях і прозорій акредитації для всіх, хто має право проводити підвищення кваліфікації. Без цього ми ризикуємо перетворити важливий інструмент професійного розвитку на чергову формальність із нульовим впливом на освіту і з постійною загрозою зловживань.
Вчитель в Україні є фахівцем, який при мізерні зарплаті є дуже вразливим і вкрай перевантаженим. У нього налічуються десятки обов’язків, купа звітів, навантаження, що не вкладається в межі здорового глузду, а от зі знанням своїх прав справжня біда. Не тому, що педагоги не здатні їх зрозуміти, а тому, що їм ніхто нормально цього не пояснює. Більшість освітян або не знає, які механізми захисту мають, або боїться ними користуватись. Правова тема у програмах підвищення кваліфікації подекуди зводиться до читання нормативної бази з екрана чи сухого переліку статей. У результаті, педагог “щось чув”, але як застосувати це в конфліктній ситуації, що писати в офіційній скарзі чи куди звертатися, просто не знає.
Цим часто користуються: від ігнорування трудових прав до перевищення повноважень з боку адміністрацій. Саме тому спеціальні курси правової обізнаності для педагогів мають стати обов’язковими, з прикладами, реальними кейсами й практичними інструкціями. Подібні курси дадуть можливість для вчителя відчути себе не лише виконавцем, а й людиною, яка має право голосу, вибору й захисту. Як зазначила освітня омбудсменка Надія Лещик, відповідну ініціативу вже передано до МОН, і тепер важливо, щоб вона не лишилася просто формальністю або не загубилася серед інших нормативів.
Професійний розвиток педагогів за кордоном: не “пройти курс”, а стати кращим фахівцем
Поки в Україні педагоги намагаються “назбирати” 150 годин, часто у вільний від роботи час, їхні колеги за кордоном мають зовсім інше уявлення про професійний розвиток. Там підвищення кваліфікації проявляється не у банальній вимозі “для галочки”, а чіткій системі, яка справді інтегрована у робочий процес і впливає на якість викладання.
У Фінляндії, наприклад, учитель має значну автономію у виборі навчальних програм. Йому не нав’язують курси зверху. Він обирає ті, які відповідають його реальним потребам. Навчання часто відбувається в межах школи, в малих командах, і орієнтоване на вирішення конкретних педагогічних задач. Те саме стосується і Естонії, яка за кілька років зробила ривок у якості освіти. Там професійне навчання стало частиною культури роботи, а не окремим навантаженням.
У Великій Британії та Канаді популярними є “професійні спільноти вчителів” (регулярні зустрічі для обміну досвідом, розбору кейсів, обговорення реальних проблем – ред.). Це не формат “відсидіти лекцію”, а активна співпраця. До того ж, такі зустрічі зараховуються до підвищення кваліфікації. Вчителі не змушені шукати години у вільний час чи оплачувати дорогі вебінари.
За кордоном широко застосовується практика наставництва. У багатьох країнах ЄС та в Австралії новачки у професії мають досвідчених колег-наставників. Їхня взаємодія інтегрована у професійний розвиток, фінансується державою й планується системно.
Особливої уваги заслуговує японський підхід, коли група вчителів разом розробляє урок, хтось один проводить його на практиці, а потім усі спільно обговорюють, що вдалося, а що варто змінити. Це постійне навчання “в полі”, а не відірваний від життя теоретичний курс.
Проте найважливіше питання стосується фінансування. За кордоном держава або місцева влада реально вкладає кошти у підвищення кваліфікації. Не вимагає, щоб вчитель платив з власної кишені. Більше того, у багатьох системах існують гранти, стипендії чи оплачувані освітні відрядження, щоб педагог міг зосередитися саме на навчанні.
Отже, професійний розвиток у зарубіжних країнах стає логічним продовженням викладацької практики, частиною щоденної роботи, а не ще однією “галочкою у звіті”. Водночас в Україні досі панує формалізм і адміністративний тиск, а не підтримка та зміст. Якщо ми хочемо мати сильну освіту, нам потрібна не лише вимога “виконати план”, а можливість і мотивація для того, щоб педагоги зростали не формально, а по-справжньому, щоб до них держава повернулася обличчям.
