В Україні, яка третій рік протистоїть військовій агресії, кожен, хто стоїть на захисті держави, заслуговує на шану та підтримку. Однак реальність виявляється зовсім іншою. Після поранень наші захисники, зокрема силовики із системи МВС, змушені вступати в нову, не менш виснажливу битву — боротьбу за своє право на належне лікування та реабілітацію. Черги на ВЛК, відсутність єдиної медичної інфраструктури, свавільне ставлення з боку лікарів та командирів — все це стає частиною їхнього повсякдення. І замість того, щоб зосередитися на відновленні після травм, військові витрачають час і сили на бюрократичні перепони, які намагаються подолати самостійно. В результаті їхні травми стають не лише випробуванням фізичної витривалості, але й боротьбою з системою, яка мала б їх підтримувати.
Черги, свавілля, байдужість: ВЛК як перешкода на шляху до одужання
Аналітики Правозахисного центру “Принцип” презентували ґрунтовне дослідження, проблем, з якими стикаються поранені захисники із системи Міністерства внутрішніх справ (МВС).
Серед основних труднощів правозахисники виділили великі черги під час проходження військово-лікарських комісій (ВЛК), непрофесійне та часто байдуже ставлення медичного персоналу до поранених, ігнорування потреб у психологічній підтримці та свавільне поводження деяких командирів, які ухвалюють рішення, що не відповідають інтересам бійців. Ці проблеми значно ускладнюють процес лікування та реабілітації поранених бійців із системи МВС, включаючи військових Національної поліції, Національної гвардії та Державної прикордонної служби.
Процес проходження ВЛК є однією з головних проблем, яку називають поранені з системи МВС. Згідно з дослідженням правозахисного центру “Принцип”, кожен третій поранений вказав на те, що мав труднощі із проходженням ВЛК. Наприклад, один з бійців Національної поліції після серйозного поранення був змушений місяцями чекати на проходження комісії, і навіть не зміг отримати належну медичну допомогу через відсутність відповідних документів. Його випадок не є поодиноким, багато військових стикаються з подібними проблемами, коли втрачають можливість отримати необхідне лікування через бюрократичні зволікання. За офіційними даними, тривалість проходження комісії має займати не більше 30 днів, однак на практиці це часто затягується на місяці. Величезні черги, недостатня кількість лікарів, постійні зміни графіку роботи — все це не лише затягує процес лікування, але й негативно впливає на психологічний стан поранених. Замість того, щоб зосередитися на одужанні, військові змушені витрачати сили та нерви на боротьбу з бюрократичними перешкодами.
Проходження ВЛК забирає у захисників з системи МВС надзвичайно багато часу та сил. За даними правозахисної організації “Принцип”, через брак лікарів або їхню відсутність на робочому місці багатьом пораненим доводиться відвідувати комісію від 4 до 7 разів, щоб пройти всіх необхідних лікарів. Наприклад, один з військових, якому необхідно було пройти обстеження у невропатолога, змушений був чекати цілий тиждень на повторний прийом, оскільки лікар був у відпустці, а заміну йому не знайшли. Такі затримки стають серйозною перешкодою на шляху до одужання, адже кожен день зволікання може призвести до ускладнень і подовження лікування. Це значне навантаження, особливо для тих, хто має обмеження у пересуванні або потребує постійного догляду. Відсутність можливості завершити всі необхідні обстеження в один візит призводить до того, що поранені змушені витрачати тижні, а іноді й місяці, щоб зібрати всі необхідні документи.
Серйозною проблемою є й те, що в поліклініках МВС немає пріоритетного обслуговування для поранених військових. Вони змушені стояти в одній черзі з невійськовими працівниками та навіть пенсіонерами. Така система значно ускладнює доступ до лікарів для тих, хто найбільше потребує допомоги. Військові розповідають про численні конфліктні ситуації, що виникають у коридорах медичних закладів. Люди з тяжкими пораненнями, які часто не можуть стояти або сидіти тривалий час, змушені конкурувати за місце в черзі з іншими пацієнтами, що призводить до загострення ситуацій та емоційної напруги. Один з опитаних військових зазначив, що після важкого поранення ноги він змушений був годинами чекати на прийом до ортопеда, а черга постійно зростала через відсутність електронного запису та неналежну організацію процесу.
Варто зазначити, що в Збройних силах України вже запроваджена система електронної черги, яка значно полегшує процес проходження ВЛК. Військовослужбовці можуть заздалегідь записатися на прийом до лікаря і не витрачати години на очікування в черзі. Натомість у поліклініках МВС така система майже не функціонує. Це створює ситуацію, коли військові змушені приїжджати до медичних закладів задовго до відкриття, щоб зайняти чергу, і все одно чекати по кілька годин. Такий підхід не тільки забирає час, але й є принизливим для людей, які ризикували своїм життям заради захисту країни. Відсутність електронної системи обліку є серйозною перешкодою на шляху до модернізації медичного обслуговування в системі МВС. 74% респондентів у дослідженні зазначили, що потрапити до лікарів ВЛК вони змогли саме через живу чергу. Впровадження електронної системи могло б значно покращити ситуацію та знизити напругу серед військових, які проходять ВЛК.
Ще однією проблемою, з якою стикаються поранені військові, є надмірна завантаженість лікарів у поліклініках МВС. Медичний персонал змушений обслуговувати не лише поранених військовослужбовців, а й цивільних працівників та пенсіонерів, що значно зменшує час, який лікар може приділити кожному пацієнту. Згідно зі свідченнями захисників, середній час консультації на ВЛК становить лише 5-7 хвилин, що є абсолютно недостатнім для повного огляду та діагностики. Один з військових розповів, що під час обстеження травматолог навіть не зробив рентген, обмежившись лише поверховим оглядом і загальними рекомендаціями. Це призвело до погіршення стану пацієнта, якому довелося звернутися до приватної клініки для отримання більш детальної консультації.
Крім того, часто для проходження всіх необхідних обстежень поранені змушені відвідувати кілька різних розгалужених медичних закладів, витрачаючи на це цілий день і змінюючи кілька видів транспорту. “Ми змушені на милицях їздити по всіх лікарях”, – обурюються військові. Відсутність інтегрованої інфраструктури медичних послуг у системі МВС стає ще однією перепоною для швидкого та якісного лікування. Якщо в одній установі можна отримати консультацію лише трьох спеціалістів, для решти доводиться їхати в іншу частину міста, що значно ускладнює процес проходження ВЛК. Це не лише фізично виснажує, але й створює додаткові психологічні навантаження для поранених, які часто потребують особливого догляду та підтримки. Тобто, ВЛК, яка мала б стати першою інстанцією у вирішенні питань здоров’я, перетворюється для наших поранених на джерело додаткових проблем.
Медична допомога: від байдужості до непрофесіоналізму
Проблема байдужого ставлення до поранених військових стала вже звичною у багатьох державних медичних закладах. Лікарі часто не приділяють достатньо уваги своїм пацієнтам, формально заповнюючи медичні картки та обмежуючись загальними порадами. Таке ставлення не тільки порушує елементарні етичні норми, але й підриває віру військових у те, що вони отримають необхідну допомогу. Наприклад, один із респондентів розповів про випадок, коли його серйозну травму хребта в медичному закладі просто “пропустили”, оскільки лікар, який мав проводити огляд, відмовився це робити, пославшись на “надмірну завантаженість”. Замість того, щоб отримати невідкладну допомогу, військовий змушений був чекати на іншу консультацію, що лише погіршило його стан. Така ситуація не є поодинокою, і подібні випадки можна зустріти по всій країні.
Важливим аспектом якісного лікування є наявність сучасного обладнання та необхідних медикаментів. Однак у багатьох державних медичних закладах спостерігається катастрофічний дефіцит як ліків, так і техніки. Це означає, що поранені не можуть отримати своєчасну допомогу, яка може врятувати їхнє життя або суттєво вплинути на процес реабілітації. Наприклад, у липні 2023 року один з поранених прикордонників, який отримав серйозне поранення руки, змушений був лікуватися у приватній клініці через те, що у державному медичному закладі не було необхідних ліків і обладнання для проведення операції. Під час транспортування до приватного закладу його стан суттєво погіршився, оскільки оперативне втручання було затримане на два дні. Військовий самостійно шукав кошти на лікування, звертаючись до волонтерів і благодійників, оскільки державна система не змогла забезпечити йому навіть базових умов для лікування. Така ситуація є неприпустимою, адже держава повинна гарантувати своїм захисникам належний рівень медичної допомоги.
Кваліфікація медичного персоналу, який працює з пораненими, має бути на найвищому рівні. Проте в реальності, багато лікарів у державних установах не мають необхідного досвіду для роботи з бойовими травмами. Це призводить до поверхневих оглядів, неправильно поставлених діагнозів та неефективного лікування. Наведемо конкретний випадок: один з військових, який отримав осколкове поранення в ногу, потрапив до травматолога, який призначив йому лише місцеве знеболення та порадив “більше рухатися”. Однак уже через тиждень стан бійця погіршився, оскільки уламок все ще залишався в м’язах, викликаючи запалення. Коли військовий звернувся до приватної клініки, виявилося, що його поранення потребує негайного оперативного втручання. Лікар у державному закладі просто не виявив ускладнень через брак необхідних знань та обладнання.
Отже, все частіше поранені військові змушені звертатися до приватних медичних закладів, оскільки державні не можуть надати необхідне лікування. Це не лише свідчить про серйозні проблеми у системі державної медицини, але й створює додаткове фінансове навантаження на самих військових. Замість того, щоб концентруватися на відновленні, вони змушені шукати кошти для оплати лікування, звертатися до благодійних фондів або навіть брати кредити. Один із таких випадків стався у травні 2024 року, коли військовослужбовець Національної гвардії, який отримав складне поранення ока, змушений був шукати допомогу в приватній клініці, оскільки державна лікарня не мала необхідного обладнання для проведення операції. Вартість лікування перевищила 500 тисяч гривень, і бійцю довелося звертатися за допомогою до волонтерів, оскільки його родина не мала таких коштів. Хоча операція пройшла успішно, залишається питання: чому військові, які віддали своє здоров’я заради захисту країни, змушені шукати порятунок у приватних закладах?
Психологічна підтримка: формальність замість реальної допомоги
Надання психологічної допомоги пораненим військовим у системі Міністерства внутрішніх справ часто зводиться до формальних процедур, які не дають реального результату. Згідно з дослідженням правозахисного центру “Принцип”, лише 15% опитаних отримали професійну психологічну підтримку. Решта зазначили, що консультації були поверхневими, а їхні проблеми ігнорувалися. Один із військових, який отримав серйозну психологічну травму після боїв на сході України, звернувся до психолога, однак його візити обмежилися кількома короткими розмовами, під час яких йому порадили займатися спортом, більше перебувати на природі та спілкуватися з друзями. Жодної професійної терапії, а також методики, що використовуються у таких випадках, не було застосовано. Така ситуація лише погіршила стан бійця, оскільки він не відчув належної підтримки і як результат, його депресія почала прогресувати.
Через формальне ставлення до їхніх проблем багато військових просто перестають звертатися по психологічну допомогу. Вони не відчувають реальної підтримки і побоюються, що їхні скарги сприйматимуть як слабкість або навіть симуляцію. Це призводить до того, що навіть ті, хто справді потребує допомоги, не звертаються до фахівців, а намагаються боротися зі своїми проблемами самостійно, що нерідко закінчується трагічно. Згідно з дослідженням, понад 60% опитаних військових зазначили, що не зверталися до психологів, хоча відчували потребу в допомозі. Вони пояснювали це недовірою до системи і страхом, що їхні проблеми будуть проігноровані або зведені до звичайних рекомендацій, які не мають нічого спільного з реальним лікуванням. Наприклад, один із поранених, який страждав від нічних кошмарів і панічних атак, розповів, що після першого відвідування психолога більше не звертався до фахівців, оскільки отримав лише поради “думати про хороше”.
Ще однією серйозною проблемою є відсутність спеціалізованих програм лікування для військових, які мають ПТСР або інші психологічні розлади. Багато психологів у системі МВС не мають належної кваліфікації для роботи з бойовими травмами, що призводить до використання стандартних підходів, які неефективні у таких випадках. Так, один із військовослужбовців розповів, що після повернення з зони бойових дій йому призначили лише кілька сеансів із психологом, під час яких він мав заповнювати загальні анкети про своє самопочуття. Жодних додаткових методик не було використано, і на цьому робота з ним завершилася. За словами військового, він відчував, що насправді нікому не цікаві його проблеми, і він залишається наодинці зі своїм болем.
На жаль, у багатьох військових частинах досі існує стигматизація психологічних проблем (упереджене ставлення до людини, пов’язане з її проблемами). Солдатів, які звертаються по допомогу до психологів, можуть вважати слабкими або навіть нездатними виконувати свої службові обов’язки. Це створює додатковий тиск і призводить до того, що військові приховують свої проблеми, щоб уникнути осуду.
Проблеми також виникають через те, що лікарі і психологи часто не розуміють специфіки травм, які мають військові. Черепно-мозкові травми, наслідки контузій, які можуть мати серйозний вплив на психічний стан, часто ігноруються або не враховуються під час діагностики. Це призводить до того, що військові, які мають такі травми, не отримують необхідного лікування і їхній стан лише погіршується. Так, один із військових, який отримав ЧМТ під час обстрілу, розповів, що після повернення до частини йому сказали “відпочити” кілька днів, а потім повернутися до служби. Жодних додаткових обстежень або консультацій не було призначено, і лише після того, як у нього почалися сильні головні болі й втрати свідомості, він звернувся до цивільного лікаря, який виявив серйозні ускладнення. Така ситуація є наслідком того, що багато військових просто не знають, як реагувати на подібні симптоми, і залишаються без необхідної допомоги.
Роль командирів: від підтримки до тиску
Часто рішення про надання допомоги або реабілітації приймаються командирами без врахування реальних потреб підлеглих. Від їхнього суб’єктивного ставлення залежить, чи отримає боєць необхідну підтримку, чи буде змушений боротися за своє право на лікування. Наприклад, у випадку одного з військовослужбовців Національної гвардії, який потребував реабілітації після операції на хребті, командир відмовив у наданні додаткової відпустки, посилаючись на “нестачу кадрів”. У результаті, замість спеціалізованого лікування у відповідному закладі, боєць змушений був проходити реабілітацію у польових умовах. Це не тільки сповільнило його одужання, але й створило ризик виникнення ускладнень, які могли призвести до інвалідності. Подібні непоодинокі випадки свідчать про те, що рішення приймаються без належної оцінки стану здоров’я військового і зневажанням медичних рекомендацій. Командири часто нехтують не лише правами своїх підлеглих, але й об’єктивною необхідністю забезпечити їм належне лікування, керуючись виключно власними міркуваннями.
Особисті конфлікти або упередження з боку командирів можуть мати катастрофічні наслідки для військових. Бувають випадки, коли пораненим свідомо створюють перешкоди на шляху до одужання. Один з поранених розповів, як після конфлікту з командиром йому відмовили у наданні відпустки для проходження курсу лікування в спеціалізованому закладі, що мало б суттєво покращити його стан. Командир виправдовував своє рішення тим, що відпускати військового на реабілітацію “невигідно” для підрозділу, і той мусив проходити лікування у звичайній поліклініці, де не було відповідного обладнання та фахівців. Ще однією серйозною проблемою є ігнорування командирами медичних рекомендацій щодо лікування та реабілітації військових. Наприклад, один із військовослужбовців, який отримав серйозне поранення ноги, після операції потребував тривалого курсу реабілітації. Проте його командир вирішив, що боєць може повернутися до служби раніше, і відмовився підписувати документи на продовження відпустки. Як наслідок, військовий був змушений повернутися до частини, де виконував фізично важку роботу, що призвело до ускладнень і повторної операції.
Причиною таких ситуацій є відсутність чітких і прозорих правил надання відпусток та направлення на лікування наших військових. У багатьох випадках рішення про надання допомоги залишається на розсуд командира, а це створює умови для зловживань та свавілля. При цьому відсутність єдиної процедури та контролю з боку вищих інстанцій дозволяє командирам приймати рішення на власний розсуд, що часто стає причиною суб’єктивного ставлення до військових і створює додаткові ризики для їхнього здоров’я. У багатьох випадках поранені просто не знають, які кроки їм слід зробити, щоб відстояти свої права, адже правила залишаються розмитими і залежать від волі окремих осіб.
Отже, для багатьох поранених військових війна продовжується і після повернення з фронту. Вони змушені боротися за своє право на лікування і реабілітацію, долаючи бюрократичні перепони та несправедливість. Це не просто проблема окремих людей, це системна криза, яка свідчить про глибокі структурні недоліки в підході держави до тих, хто опинився на межі життя і смерті заради нашого майбутнього. Така ситуація стає особливо гострою на тлі воєнних дій, коли кожен боєць є на вагу золота, а належне лікування і реабілітація є запорукою його повернення до строю.
Ситуація з пораненими військовими у системі МВС потребує негайних і кардинальних змін. Перш за все, необхідно розробити чіткі та прозорі процедури проходження ВЛК, забезпечити належну медичну та психологічну допомогу, а також створити ефективний механізм контролю за дотриманням прав військових. І якщо держава не зможе забезпечити їм гідні умови для лікування, то ми втратимо найдорожче — людські життя і довіру тих, хто кожного дня ризикує своїм життям заради нашого спокою.
