Поки Україна героїчно захищається від ворога та стрімко збільшує виробництво військової техніки та озброєння, одна з ключових проблем залишається досі невирішеною – відсутність власного виробництва пороху. У цей час, коли на світовому ринку шалений попит на військову продукцію, наша держава опинилася у критичній залежності від імпортних поставок. Парадоксально, але за роки війни з Росією Україна все ще не має потужностей для самостійного виробництва пороху. Це не просто загроза обороноздатності, а прямий виклик національній безпеці, який потребує вирішення.
Проблеми виробництва пороху
Головною проблемою в оборонному виробництві є не стільки кількість снарядів, скільки порохові заряди до них. Нестача пороху є глобальною проблемою, і вона особливо відчутна в Україні. Відсутність власного виробництва пороху в Україні упродовж багатьох років є результатом низки складних обставин. Після розпаду СРСР велика частина інфраструктури для виробництва пороху залишилась у Росії. Це стало серйозним викликом для України, яка з моменту здобуття незалежності не зосереджувала увагу на відновленні цієї промисловості. Важливі стратегічні рішення в сфері оборонного виробництва не були пріоритетними до початку повномасштабної війни. Порохове виробництво потребує величезних інвестицій та сучасних технологій. Для його запуску потрібні спеціалізовані підприємства, високоточне обладнання та кваліфіковані спеціалісти. Це створює додаткові складнощі в умовах війни, коли ресурси обмежені, а необхідність негайних інвестицій в інші сфери оборонної промисловості стає на заваді довгостроковим проектам.
Окрім цього, для виробництва пороху потрібна бавовняна целюлоза – ключовий компонент, що виготовляється з бавовнику. В Україні його не вирощують у великих масштабах, а імпорт ускладнюється через воєнні дії та глобальну конкуренцію на ринку сировини. Це означає, що Україна змушена покладатися на закордонні поставки пороху, що збільшує її залежність.
Також створення нового виробництва в умовах воєнного часу є особливо складним завданням через бюрократичні та політичні перешкоди. Усі процеси потребують узгодження на державному рівні, і навіть коли є політична воля, бюрократія часто затягує ці рішення. Попри очевидну нагальність проблеми, відсутність чіткої стратегії та підтримки на високому рівні уповільнюють прогрес.
Ще однією серйозною перешкодою є постійні загрози ракетних атак з боку Росії. Будь-яке нове будівництво або модернізація підприємств стають потенційними цілями, що підвищує ризики для такого проєкту. Враховуючи розташування стратегічних підприємств, подібні атаки можуть мати серйозні наслідки для національної безпеки та обороноздатності країни.
Історично так склалося, що Шосткинський казенний пороховий завод “Зірка” був одним із ключових підприємств України у виробництві вибухових речовин в Україні. Його історія починається ще в 18 столітті, коли завод забезпечував військові потреби імперій і став одним із ключових підприємств країни під час СРСР. Однак після розпаду Радянського Союзу його значення значно зменшилося, і через відсутність належних інвестицій завод поступово занепадав. Виробничі потужності застаріли, що суттєво обмежило можливість заводу виготовляти сучасні види пороху. Крім того, завод не отримував достатнього фінансування для модернізації, що спричинило проблеми з виготовленням вибухових речовин у великих обсягах.
Попри те, що Шосткинський завод все ще має певні можливості для виготовлення окремих компонентів пороху та вибухових речовин, в Україні відсутній повний цикл виробництва. Це означає, що багато ключових етапів, як-от отримання сировини і змішування компонентів, залишаються недоступними.
Військові дії і розташування заводу поблизу кордону з Росією додатково ускладнюють його роботу. Постійна загроза ракетних ударів робить будь-яке виробництво вразливим і ризикованим. Однак, попри всі труднощі, питання модернізації заводу постійно піднімається експертами. Вони наголошують на необхідності відновлення повного циклу виробництва пороху, щоб Україна могла стати незалежною від імпортованої сировини. Проте ці плани стикаються з труднощами у вигляді браку інвестицій, технологій і загроз з боку ворога, що не дозволяє швидко вирішити цю проблему.
Одна з головних складнощів полягає у виготовленні снарядів калібру 155 мм за стандартами НАТО. Цей тип снарядів вимагає трикомпонентного пороху, технологія виробництва якого є досить складною. Основою для його виготовлення є нітроцелюлоза, яка отримується з хімічно обробленої бавовни. Вона не вирощується в Україні, а основні регіони її вирощування перебувають під впливом Росії, що ще більше ускладнює питання. Фахівці зазначають, що західні країни не змогли поставити Україні мільйон снарядів не через брак фінансування, а через технічні труднощі з виробництвом. У США виробничі потужності завантажені до 2028 року, а в Європі — на кілька років вперед.
Навіть якщо Україна зможе організувати виробництво 155-мм снарядів, порох доведеться закуповувати за кордоном, оскільки без нього снаряди залишаться просто металевими оболонками без бойової функції. За словами Генерального директора компанії “Українська бронетехніка” Владислава Бельбаса, наразі Україні варто зосередитися на виробництві снарядів калібру 122 та 152 мм радянського зразка, для яких все ще можна знайти постачання компонентів у країнах Східної Європи. Хоч раніше в Україні виробляли одно- та двокомпонентний порох для радянських артилерійських снарядів, це виробництво було занедбане і збанкрутіло ще у 2013-2014 роках.
Ще раніше Секретар Ради національної безпеки і оборони Олексій Данілов пояснював, що створення нових підприємств і потужностей для задоволення потреб армії — це дуже складний і тривалий процес, який не можна здійснити за короткий час. Однією з найбільших проблем є відсутність власного виробництва пороху, через що Україна критично залежить від імпортних поставок. Він заявляв, що навіть за наявності бажання повністю закрити всі потреби ВПК всередині країни фізично неможливо. Здебільшого, у світі виробництвом таких компонентів, як порох, займається приватний сектор, і Україна також покладається на приватні компанії для вирішення багатьох ключових завдань у сфері оборони. Однак створення повного циклу виробництва пороху — це питання, яке потребує часу, значних ресурсів і міжнародної підтримки.
Українські порохові реалії
Кожен артилерійський постріл — це не просто вибух і політ снаряда. Для його здійснення необхідно кілька кілограмів пороху, саме він забезпечує снаряду потужний поштовх і швидкість, завдяки чому він долає величезні відстані та вражає цілі. Війна в Україні та бойові дії на Близькому Сході створили величезний попит на боєприпаси, що в свою чергу зробило порохову продукцію рідкісним і дуже затребуваним товаром.
Все починається зі сировини. Це може бути деревина, промислові коноплі або ж бавовна. Найчастіше використовують саме бавовну, адже з неї отримують бавовняну целюлозу — один з ключових компонентів у процесі створення пороху. Востаннє в Україні бавовник вирощували в середині 20-го століття. Тож зараз, фактично, ми починаємо цей процес з нуля. Влада вже запустила експеримент з вирощування бавовнику на Одещині, і для цього завезли кілька сортів з-за кордону. Тепер стоїть питання: чи зможуть українські фермери забезпечити нашу оборонну промисловість достатньою кількістю сировини для масштабного виробництва пороху?
Проблеми з порохом існують не тільки в Україні. Західні країни також вперше з часів Холодної війни стикаються з необхідністю масового виробництва боєприпасів. Великі оборонні компанії, які раніше виробляли десятки тисяч снарядів на рік, тепер прагнуть випускати сотні тисяч. Наприклад, європейський гігант Rheinmetall цього року отримав історичний контракт на 8,5 мільярда євро на постачання 155-міліметрових снарядів. Але навіть такий масштаб виробництва зіштовхується з тією ж проблемою — дефіцитом пороху. Нові виробничі лінії активно запускаються по всьому світу, але цього все одно недостатньо, щоб задовольнити зростаючий попит.
У Європі це усвідомили вчасно. Щоб не програти у глобальній гонці за снаряди, країни ЄС створили фонд підтримки виробників боєприпасів на 2 мільярди євро. З цієї суми близько 75% піде на будівництво нових порохових заводів і збільшення виробництва інших вибухових речовин. Завдяки таким дотаціям і великому державному замовленню, ЄС планує до кінця 2024 року вийти на виробництво до 1,7 мільйона артилерійських снарядів на рік. Але ось у чому заковика — не всі ці боєприпаси будуть спрямовані на допомогу Україні. Значна частина їх піде на експорт або ж для поповнення внутрішніх запасів країн Європи.
На відміну від Європи, ми не маємо мільярдних дотацій на розвиток. Наші підприємства постійно піддаються обстрілам, що значно ускладнює виробництво, і навіть ті, хто робить кроки в напрямку збільшення випуску боєприпасів, стикаються з тим, що масове виробництво залишається недосяжним. Ситуація з одним із великих державних заводів є красномовним прикладом. Завод цього року не зміг виконати багатомільярдний контракт Міністерства оборони через нестачу пороху. Якби Україна мала стабільний доступ до сировини та довгострокові контракти, кількість вироблених снарядів могла б зрости на сотні тисяч. Але через те, що уряд надає контракти тільки на один рік замість обіцяних трьох, наші виробники не можуть планувати свої закупівлі пороху на кілька років наперед, як це роблять їхні закордонні конкуренти. У підсумку нам доводиться купувати залишки того, що ще є на ринку, і це значно обмежує можливості нашої промисловості.
Проблема складається не лише у дефіциті пороху, але й у тому, що ринок порохових зарядів фактично монополізований великими виробниками, які часто пов’язані з оборонними компаніями, що першочергово забезпечують дефіцитним компонентом саме власні виробництва. Західні порохові заводи тісно інтегровані у ці оборонні корпорації. Наприклад, один з найбільших європейських виробників пороху Eurenco належить французькому уряду і працює в тісному зв’язку з державним виробником боєприпасів KNDS France. Контрольний пакет акцій німецької компанії Nitrochemie належить оборонному гіганту Rheinmetall, який також займається виготовленням снарядів. Іспанський завод у місті Гранада, що має 700-річну історію, належить словацькій компанії MSM Group, яка виробляє боєприпаси. Американська компанія Alliant Powder також працює в парі з оборонним виробником Vista Outdoor.
Чи є перспектива
Ситуація в Україні змушує владу розглядати різні варіанти отримання пороху для потреб оборони. Одним із можливих рішень є отримання вибухових речовин та іншої важливої сировини у вигляді допомоги від союзників. Також ведуться переговори про спільне виробництво пороху з європейськими країнами. Крім того, у перспективі може бути налагоджене власне виробництво, однак це завдання надзвичайно складне і потребує багато часу та ресурсів.
До 2022 року Україна не змогла побудувати повний цикл виробництва боєприпасів, що включав би також і виготовлення пороху. Це призвело до необхідності починати з самого початку — вирощування бавовнику, який є важливим джерелом сировини для нітроцелюлози. Нітроцелюлоза — це основа для бездимного пороху, який використовується в сучасних артилерійських снарядах. Варто зазначити, що не кожен вид пороху підходить для снарядів. Наприклад, чорний порох, який базується на деревному вугіллі, після згорання залишає велику кількість твердих залишків, що робить його важким та малоефективним для використання в сучасній зброї. Сучасні збройні сили вже понад 100 років використовують бездимний порох, основою якого є нітроцелюлоза. Ця речовина може бути отримана після переробки целюлози з таких культур, як промислові коноплі, бавовник або деревина. Хоча конопляна целюлоза підходить для боєприпасів ближньої дії, для далекобійної артилерії найкращою сировиною є порох з бавовни, оскільки він є легшим і більш потужним.
Старший науковий співробітник Інституту кліматично орієнтованого сільського господарства НААН Віра Боровик пояснює, що бавовняне волокно складається на 95% з целюлози. Перед тим, як отримати нітроцелюлозу, бавовну очищають від домішок, після чого змішують целюлозу із сірчаною та азотною кислотою. На останньому етапі виробництва отримані гранули пороху висушують та використовують для виготовлення метальних зарядів.
Незважаючи на те, що в Україні вже тривалий час не вирощували бавовник, у травні 2024 року Верховна Рада прийняла закон, що спрощує імпорт сортів цієї рослини з-за кордону. В рамках експерименту бавовник вже висадили на півдні країни, в Одеській області, яка має клімат, схожий з Кримом, де вирощували бавовник у минулому. Обсяги поки що незначні — всього декілька ділянок площею 10 соток, де висаджено п’ять імпортних сортів. Українські сорти також існують, але їх майже повністю знищили росіяни у Херсонській області. Проте деяку частину насіння вдалося врятувати, і наразі вчені працюють над їх відновленням. Попри перші успіхи цього експерименту, говорити про масове вирощування бавовнику поки що зарано. Вирощування цієї культури може виявитися економічно збитковим, і навіть якщо бавовна зможе прижитися в інших регіонах, для її переробки потрібні відповідні підприємства. Цей процес потребує значних інвестицій, часу і вдосконалення технологій.
За словами представників Мінагрополітики, експеримент із вирощування бавовнику в Україні потрібен, щоб зрозуміти, чи підходить ця культура для українського клімату та чи може вона стати стратегічною сировиною для промисловості. Перші результати виявилися позитивними — бавовник зміг дозріти, і тепер урожай буде передано на експертизу, щоб визначити, чи підходить волокно для виробництва пороху для далекобійної артилерії. За інформацією Мінагрополітики, вдалося отримати перші “коробочки” бавовни, що свідчить про можливість її дозрівання в українському кліматі. Урожай збирають поетапно і передають зразки на експертизу до Міністерства оборони та Міністерства стратегічної промисловості для визначення, чи підходить отримане волокно для виробництва пороху для дальньої артилерії. Однією з ключових вимог є довжина волокна, яка має складати близько 0,15 мм.
Однак вирощування бавовника залишається більше екологічним експериментом, ніж промисловим проєктом. За оцінками фахівців, теоретично в Україні можна засіяти до 10 тисяч гектарів бавовника, але говорити про масове вирощування та інтерес з боку бізнесу поки що зарано. Успіх експерименту не гарантує, що культура буде доцільною для масового вирощування. Серед головних викликів — потенційна збитковість вирощування, відсутність переробних потужностей, а також немає впевненості, що бавовник приживеться в інших регіонах країни.
Додатковим фактором є аномальна спека 2024 року, яка могла сприяти дозріванню бавовника, але не обіцяє стабільних врожаїв у наступні роки. За словами Ігоря Віштака, представника Мінагро, для точніших прогнозів необхідно провести ще один рік експериментальних посівів на більших площах, після чого стане можливим планування промислового вирощування та визначення, як співпрацювати державі та бізнесу. Навіть якщо Україна отримає значний врожай бавовнику, побудова всього виробничого циклу для пороху може коштувати сотні мільйонів доларів, а цей процес займе не один рік.
Однак вирощування сировини — це лише початок. Для побудови всього технологічного ланцюга з виробництва пороху необхідні сотні мільйонів доларів. За останні три роки Україна отримала лише одну пропозицію від західної компанії на будівництво заводу з переробки нітроцелюлози на порох вартістю 20 мільйонів євро. Цей завод міг би виробляти 600 тонн пороху на рік, що дозволило б виготовити 160 тисяч снарядів калібру 122 мм. Проте це лише початковий етап у створенні повноцінного порохового виробництва.
Підприємства з виробництва пороху є вибухонебезпечними об’єктами, і це робить їх потенційними цілями для російських ракетних ударів. Побудова таких заводів в Україні також ускладнена необхідністю імпорту нітроцелюлози з-за кордону. Німецький концерн Rheinmetall планує побудувати в Україні завод з виробництва боєприпасів і пороху, але перспектива цього проекту залежить від багатьох факторів, таких як наявність замовлень і фінансування. Будівництво таких заводів може зайняти кілька років.
Виробництво компонентів для боєприпасів залишається відкритою нішею на світовому ринку, але залежність Європи від китайської нітроцелюлози створює додаткові ризики. Понад 70% нітроцелюлози, що використовується європейськими пороховими заводами, імпортується з Китаю, який є близьким партнером Росії. Це змушує Євросоюз шукати альтернативні шляхи постачання. Україна має потенціал для виробництва пороху спільно з іноземними партнерами, але побудова повного циклу виробництва потребує значних зусиль, часу і фінансових ресурсів.
Слід зазначити, що компанія “Українська бронетехніка” отримала пропозицію від західної компанії щодо будівництва заводу з переробки нітроцелюлози на порох. Цей проект оцінюється у 20 мільйонів євро, однак передбачає лише виробництво обмеженої кількості пороху — близько 600 тонн на рік, цього обсягу вистачило б для виготовлення 160 тисяч снарядів калібру 122 мм. Це лише один з етапів у циклі виробництва пороху, і далеко не найскладніший. Якби українські виробники мали стабільний доступ до пороху та відповідні контракти від держави, кількість снарядів могла б зрости на сотні тисяч за рік. Проте будівництво таких заводів є не лише економічним питанням. Вони є потенційно вибухонебезпечними об’єктами, що робить їх легкою мішенню для російських ракетних атак. Крім того, важливо враховувати складність логістики, адже нітроцелюлоза, необхідна для виробництва, часто імпортується з-за кордону, що додає ще більше викликів для такого підприємства.
Війна оголила критичну проблему, яку слід було вирішити ще задовго до бойових дій — відсутність власного виробництва пороху. Те, що на цьому напрямку роками не було зроблено достатніх кроків, зараз дорого обходиться Україні. Залежність від імпорту ключової сировини підриває не лише економіку, але й обороноздатність країни, адже жодна кількість артилерійських снарядів не має сенсу без достатньої кількості порохових зарядів.
Запуск власного виробництва пороху повинен був стати пріоритетом задовго до війни, але зволікання і недостатня увага до стратегічних потреб тепер вимагають швидких і радикальних рішень. У нинішніх умовах, коли кожен день боротьби вимагає нових ресурсів, відсутність власної порохової індустрії є неприпустимою розкішшю. Саме зараз, коли країна перебуває у стані війни, налагодження виробництва стає не просто економічним питанням, а питанням виживання.
Оксана Іщенко
