Дрібні конфлікти, великі тіні: як суспільну увагу відводять вбік від проблем, які визначають майбутнє України

Українцям дедалі частіше пропонують дивну картину «справедливості», в якій держава штрафує продавчиню кошенят, пішохода без флікера чи погрожує селянам через неоформлений город, проте корупційні історії топпосадовців після гучних обшуків, плівок, підозр і резонансу поступово зникають в тіні без зрозумілого фіналу. Суспільству показують видовищний початок боротьби з корупцією, але рідко дають відповідь, хто з впливових фігурантів реально поніс відповідальність, які справи дійшли до вироків і чому дрібні адміністративні конфлікти отримують більше розголосу, ніж проблеми, які визначають майбутнє України. В цьому інформаційному шумі найнебезпечнішим стає те, що дрібні скандали забирають увагу, емоції й час суспільства, залишаючи без відповіді головне питання: хто користується тишею, поки країна сперечається про другорядне.

Скандали замість відповідальності: як дрібні заборони й показові справи витісняють важливі питання

Українське суспільство отримало дивну картину державних пріоритетів: посадовці турбуються про репутацію парламенту, чиновникам готують стандарти коректної мови, селян лякають втратою неоформлених городів, пішоходів штрафують за відсутність світловідбивних елементів, а податкова штрафує продавчиню кошенят через інтернет. На цьому тлі великі антикорупційні історії, пов’язані з енергетикою, обшуками, плівками, підозрами та політичними прізвищами, поступово губляться в потоці нових подразників, які щоразу переключають увагу суспільства.

Заява Руслана Стефанчука про те, що правоохоронцям варто утримуватися від гучних публічних повідомлень щодо народних депутатів, стала одним з найпоказовіших епізодів цієї політичної логіки. Голова Верховної Ради пояснив свою позицію турботою про репутацію парламенту як інституції, однак суспільство почуло в цих словах інший сигнал: проблему пропонують шукати не в поведінці депутатів, які фігурують в кримінальних провадженнях, а в тому, що про злочини дізнаються громадяни.

Така постановка питання виглядає особливо гостро в країні, де довіра до влади тримається на здатності інституцій відповідати за власні рішення. Репутацію парламенту руйнують не повідомлення правоохоронців і не публікації в медіа, а підозри у злочинах, кулуарність, привілеї та враження, що для політичного класу прагнуть створити м’якші правила публічності.

Водночас рішення Ради безбар’єрності просувати Державний стандарт коректної мови для посадовців спричинило різку реакцію через невдалий контекст. У країні, де війна щодня поглинає ресурси, бюджет переживає гострий дефіцит, а військові та волонтери постійно говорять про нестачу фінансування, черговий акцент на мовних інструкціях для чиновників є демонстрацією відірваності від реальності.

Проблема полягає не в самій ідеї коректної мови, адже повага до людей з інвалідністю та маломобільних груп має значення. Втім, держава вкотре охоче береться регламентувати слова, тоді як пандуси, ліфти, доступний транспорт, надання робочих місць й реальна інклюзія часто залишаються на рівні обіцянок. Заміна термінів без зміни середовища перетворює важливу тему на бюрократичну вправу, яка добре виглядає у звітах, але мало змінює життя людей.

Окреме занепокоєння викликає ризик надмірного мовного контролю в документах і держустановах. Якщо коректність починає працювати як набір обов’язкових формул, будь-яка помилка може стати приводом для претензій, службових покарань або юридичних суперечок. Безальтернативне нав’язування «єдино правильних» слів штучно звужує мовне різноманіття збіднює мову і може призвести до стигматизації людей, які використовують традиційні чи розмовні форми, не маючи злого наміру. Крім того, будь-яка випадкова помилка у формулюванні в офіційному документі може стати причиною його скасування, судових позовів або адміністративних стягнень з держслужбовців.

Також інформація про можливе вилучення неоформлених земельних ділянок і городів боляче зачепила сільських мешканців, для яких кілька соток землі мають вкрай важливе значення. Для багатьох родин город залишається способом виживання, особливо під час війни, подорожчання продуктів і падіння доходів. Оформлення документів на землю для людини в місті може здаватися технічною процедурою, проте для жителя села це є складною процедурою через черги, реєстри, нотаріусів, відсутність інтернету, поганий транспорт і нерозуміння нових правил. У таких умовах держава, яка погрожує втратою ділянки через невчасно оформлений папірець, виглядає суворою до слабких і надто терплячою до сильних.

Постійні повідомлення поліції про штрафування пішоходів за відсутність світловідбивних елементів у темний час доби також сприймається суспільством болісно. Сама ідея безпеки на дорогах не викликає заперечень, але людей обурює підхід: замість того, щоб роздати дешеві флікери в селах, школах, громадах і біля трас, правоохоронна система знову обирає штраф. Світловідбивна стрічка коштує небагато, але для людини з мінімальною пенсією або нестабільним доходом штраф стає відчутним ударом. Такий спосіб турботи про безпеку має присмак фіскальної зручності, бо карати простіше, ніж організувати профілактику.

Широкого розголосу в ЗМІ набула історія з Кропивницького, де мовна активістка викликала поліцію через скаргу на продавчиню, яка підписала свій товар: «цвітна капуста». Жінка вирішила, що українська назва овочу є російським суржиком, і зажадала замінити її на «кольорова», хоча фахівці пояснили, що нормативною є назва «цвітна капуста», пов’язана зі словом «цвіт» і будовою суцвіття.

Резонанс у Полтавській області, де податкова виявила жінку, яка продавала через інтернет породистих кошенят без реєстрації підприємницької діяльності, теж вклався в загальну картину. З погляду закону регулярний продаж товару чи послуги має бути оформлений, а податки мають сплачуватися. Проте суспільна реакція виникла через контраст між масштабом порушення і завзятістю державної машини, яка штрафує пересічних громадян за дрібні правопорушення і водночас не карає топкорупціонерів.

Коли податкова демонструє активність щодо дрібних інтернет-продавців, люди неминуче порівнюють це з великими схемами, тіньовими потоками, корупційними історіями та роками безкарності для наближених до влади фігур. На цьому тлі продавчиня кошенят стає зручним об’єктом для показової принциповості, бо вона не має політичного захисту, медійного ресурсу й сильних адвокатів у високих кабінетах.

Широка дискусія навколо демонтажу пам’ятників, зокрема Михайлу Булгакову, відкривають ще одну лінію суспільного напруження. Письменник, який народився в Києві, став всесвітньо відомим завдяки унікальному літературному стилю, який поєднав містику, сатиру, філософію та глибокий психологізм. Його твори «Собаче серце», «Фатальні яйця» та інші стали геніальним пророцтвом та критикою радянського експерименту зі створення «нової людини». Для багатьох людей Булгаков залишається великим земляком і класиком, який прославив Київ на весь світ, а літературні суперечки є природною частиною сприйняття складної історичної епохи. У своїй творчості він не залишив жодних закликів до знищення чи придушення української культури. Його конфлікт був не з Україною, а з більшовиками та загальним безумством епохи революцій.

Ці та інші скандали мають оду спільну рису – вони відволікають увагу емоції й час суспільства, залишаючи без відповіді головне питання: хто користується тишею, поки країна сперечається про другорядне.

Як великі справи тонуть в дрібних подразниках

В Україні спостерігається стала тенденція: щойно суспільна втома дозволяє видати нову порцію гучного видовища, з’являються обшуки з камерами, заяви, «випадково» присутні на місті події політики, емоційні коментарі й черговий спалах у медіа. Після цього увага народу знову розсіюється, а головне питання залишається без відповіді: хто реально поніс відповідальність і які системні рішення ухвалені після гучних викриттів.

Поки суспільство сперечається про мовні стандарти, городи, флікери, капусту, кошенят і пам’ятники, на другий план відходять історії, які мали би залишатися в центрі уваги значно довше. Енергоатом, «міндічгейт», Єрмак, підозри, обшуки, плівки, політичні зв’язки та гучні пресконференції НАБУ перетворюються на серіал з гучними трейлерами, де кожна нова сцена перекриває попередню, хоча реальні наслідки для високопосадовців залишаються непомітними для більшості громадян.

Попри величезну кількість резонансних антикорупційних справ, які останніми роками регулярно опинялися в центрі суспільної уваги, дедалі складніше зрозуміти, чим завершуються розслідування після хвилі гучних заяв, показових обшуків і багатогодинних телеефірів. У пам’яті громадян залишаються назви скандалів, прізвища фігурантів та кадри оперативної зйомки, тоді як подальша доля резонансних справ поступово зникає з інформаційного поля і забувається.

Оскільки кожна нова інформаційна хвиля витісняє попередню, суспільство фактично позбавлене можливості відстежувати результат. Навіть люди, які уважно стежать за політичними новинами, часто не можуть відповісти, які справи вже перебувають в судах, які були закриті, де триває слідство, а де гучні звинувачення так і не перетворилися на вироки. Враження незавершеності лише посилюється через те, що інформаційний супровід початкового етапу розслідувань незрівнянно масштабніший за висвітлення їхніх результатів. Якщо про обшук повідомляють десятки телеканалів і сотні сайтів, то про подальший рух справи, судові рішення або відсутність таких рішень часто дізнається лише вузьке коло людей.

На цьому тлі без будь-якого обговорення пройшов рейтинг Forbes про найбільших власників комерційної нерухомості України. У списку найбільших рантьє перше місце посів Томаш Фіала, власник Dragon Capital, чий портфель охоплює бізнес-центри, торговельні об’єкти та логістичні комплекси. Фіалу називають «найбільшим рантьє» країни — людиною, чий бізнес значною мірою пов’язаний з володінням і здачею в оренду великих комерційних площ. До повномасштабної війни портфель Dragon Capital перевищував 700 000 кв. м. Частину активів компанія втратила через російські обстріли, зокрема складські комплекси під Києвом, але навіть після цих втрат група зберегла позиції одного з ключових власників нерухомості в Україні. Dragon Capital роками купувала проблемні або недооцінені активи у банків, девелоперів та інших власників. Так поступово був сформований великий пул офісної, торгової та логістичної інфраструктури, який і вивів компанію на перше місце ринку.

Поруч з Фіалою в рейтингу опинилися інші великі гравці:скандально відомі Олександр і Галина Гереги з мережею «Епіцентр», Вагіф Алієв з великими торговельними центрами, Рінат Ахметов з активами ЕСТА Холдингу та Віктор Поліщук із «Gulliver». Такий перелік показує, що під час війни ринок великої нерухомості не завмер у стані руїни, бо найбільші власники дивним чином адаптувалися до нових умов значно швидше, ніж пересічні громадяни, яким у цей самий період пояснюють ризики втрати неоформленої землі чи штрафують за дрібні порушення.

Окремо в цій ситуації виглядає Рінат Ахметов, чия бізнес-імперія після важких втрат на початку повномасштабного вторгнення змогла стабілізуватися. Енергетичний сектор, трейдинг електроенергією, робота гірничо-збагачувальних комбінатів, морський експорт і прибутковість банківського напряму стали факторами, які дозволили SCM зберегти фінансову вагу під час війни. Для суспільства такі дані мали би бути приводом до серйозної розмови про воєнну економіку, тарифи, прибутки монополій і правила гри для великого капіталу, проте ця тема швидко розчинилася серед дрібніших скандалів.

Не менш показовою виглядає історія Максима Кріппи – українського підприємця, інвестора та одного з найменш публічних мультимільйонерів країни, якого Forbes назвав одним з найагресивніших інвесторів воєнного часу на ринку нерухомості. До повномасштабної війни його присутність у подібних рейтингах не була помітною, але після лютого 2022 року він почав отримувати контроль над великими активами, серед яких бізнес-центр «Парус», готель «Україна», Міжнародний виставковий центр і частка в девелоперській групі DIM. Така швидкість входження у велику нерухомість під час війни заслуговує на значно більше публічних запитань, ніж отримала.

На тлі війни особливо небезпечною стає ситуація, за якої суспільна увага дедалі частіше концентрується на дрібних конфліктах, суперечках і гучних інформаційних приводах. Водночас питання ефективності державного управління, використання бюджетних коштів, перебіг резонансних антикорупційних розслідувань, концентрація великих активів і наслідки рішень влади відходять на другий план. В результаті країна отримує нескінченний потік нових подразників, які швидко змінюють один одного, проте майже не наближають до відповідей на запитання, від яких безпосередньо залежать перебіг війни, стан економіки та довіра громадян до державних інституцій.