Від судів в Україні до ПАРЄ: пенсійний борг перед силовиками вийшов на міжнародний рівень

Проблема пенсійного забезпечення колишніх силовиків, які десятиліттями служили державі, стала однією з найтриваліших і найгостріших соціально-правових криз в Україні. Те, що мало бути гарантованою гарантією за службу, для сотень тисяч людей обернулося приниженням, виснажливими судовими процесами і роками безрезультатного очікування. Попри те, що закон визначає права пенсіонерів-силовіків, на практиці їх системно звужують, а механізми реалізації цих прав постійно блокуються або відкладаються. Навіть рішення судів, які мали б відновлювати справедливість, роками не виконуються, перетворюючи право на пенсію на предмет нескінченної боротьби.

Як пенсії колишніх силовиків стали боргом держави перед тими, хто їй служив

У зобов’язанні держави захищати тих, хто роками працював на її безпеку, давно з’явився глибокий розрив між визначеним у законі праві й тим, що люди отримують в реальному житті. На початок 2026 року загальна заборгованість за рішеннями судів щодо пенсійних виплат сягнула приблизно 85,6 млрд грн. За сухими цифрами стоїть багаторічна історія, в якій люди, які свого часу служили державі, змушені відстоювати гарантовані їм виплати в судах, виходити на мітинги й навіть перекривати дороги, аби нагадати владі про її прямий обов’язок.

На цьому тлі особливо промовистою виглядає інша цифра: за останні п’ять років кількість рішень, ухвалених на користь пенсіонерів, збільшилася у 26 разів. Така динаміка говорить про те, що дедалі більше пенсіонерів-силовиків перестають миритися з відкладеним правом і починають вимагати його через суд.

З бюджетної точки зору ситуація виглядає майже безвихідною, тому що кошти, які уряд щороку закладає на погашення таких боргів, не відповідають обсягу накопичених зобов’язань навіть віддалено. При цьому потік нових судових рішень не слабшає: у 2023 році пенсіонери виграли 240 тисяч справ, у 2024-му — понад 100 тисяч, а лише за перші місяці 2025 року — ще понад 18 тисяч. За такої швидкості накопичення нових зобов’язань система не встигає розраховуватися навіть за старими, і кожен новий виграний процес збільшує борг швидше, ніж бюджетні асигнування дозволяють його зменшити.

Через це судова система фактично перетворилася на постійний майданчик, де пенсіонери домагаються того, що в нормальній правовій конструкції не мало б ставати предметом окремого спору. Лише Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду протягом 2025 року розглянув понад 56 тисяч справ, при цьому значна частина цих проваджень стосувалася саме пенсійного забезпечення та перерахунку виплат військовим. Отже, йдеться не про окремі судові справи між пенсіонером і державою, а масштабний масив справ, в якому судове рішення дедалі частіше фіксує право, але не гарантує його реального виконання.

Окремий масив судових справ припав на 2025 рік, коли з’явилася нова хвиля позовів через урядову постанову №1 від 3 січня 2025 року, яка обмежила виплати спеціальних пенсій. Після її ухвалення пенсіонери масово почали оскаржувати встановлені ліміти, і суди, зокрема Верховний Суд, визнавали ці обмеження незаконними.

У справах щодо перерахунку військових пенсій на підставі оновлених довідок про грошове забезпечення результативність позовів на користь пенсіонерів наближається до 90–95%, оскільки правова позиція Верховного Суду з цих питань вже стала сталою. Коли переважна більшість таких справ завершується на користь позивачів, дискусія про спірність їхніх вимог фактично зникає: суперечка точиться вже не навколо наявності права, а навколо небажання або неспроможності держави виконувати те, що її інституції визнають законним.

Слід зазначити, що майже три чверті всіх пенсій, або 72,8%, становлять виплати за віком; приблизно 14,7% припадає на пенсії по інвалідності; 7% — на пенсії у зв’язку з втратою годувальника; ще 5,02% — на пенсії за вислугою років. Якщо взяти 5,02% від загальної кількості пенсіонерів, а це 10,2 млн осіб, виходить приблизно 512 тисяч людей, які отримують пенсію за вислугою років. Проте сама по собі ця цифра не дає відповіді на запитання, скільки в Україні військових пенсіонерів, оскільки до групи пенсіонерів за вислугою років входять працівники різних сфер — від державних службовців до працівників промислових підприємств, а також частина військовослужбовців, які мають право на достроковий вихід на пенсію через тривалий стаж служби.

Саме через цю плутанину в медійному просторі минулого року широко розійшлася інформація про те, що кількість військових пенсіонерів нібито сягає 635,8 тисячі, а середній вік виходу на пенсію становить 51 рік. Водночас у відповіді Пенсійного фонду на запит журналістів наведено інші дані: станом на 2025 рік пенсії за вислугою років фактично отримували 160 859 осіб віком від 45 до 60 років. З них 47 091 людина продовжувала працювати, хоча вже не у військовій сфері, 98 120 були безробітними, а 15 544 особи становили військові пенсіонери, які вийшли на пенсію за вислугою років.

Попри вал судових рішень і сформовану судову практику, уряд не відмовляється від підходу, за якого відновлення порушених прав залежить не стільки від обов’язковості рішення суду, скільки від способу його фінансування. Постанова Кабінету Міністрів №821 від 14 липня 2025 року встановила новий порядок здійснення видатків Пенсійного фонду на виплату пенсій, призначених або перерахованих на виконання судових рішень. Формально йшлося про впорядкування механізму виплат, але фактично документ закріпив поетапний і розтягнутий у часі порядок погашення заборгованості, у якому зберігається простір для подальших затримок.

У постанові передбачено, що кошти на виконання судових рішень розподілятимуться залежно від джерела фінансування — окремо з державного бюджету й окремо зі страхових надходжень. У практичному вимірі це означає, що виплата кожної конкретної суми прив’язується до наявності грошей у відповідному бюджетному рядку, а не до самого факту існування обов’язкового судового рішення.

У підсумку вимальовується система, в якій право військових пенсіонерів на належні виплати підтверджується законом, масово визнається судами і водночас відкладається в часі адміністративними та бюджетними механізмами. Сотні тисяч рішень накопичуються, борг обчислюється десятками мільярдів, кількість нових справ зростає, а кожна нова урядова спроба впорядкувати процес обертається новими фільтрами, чергами і залежністю від наявного фінансового ресурсу.

За такої конструкції суд перестає бути завершенням спору, а пенсія, яка мала бути гарантованою державою, дедалі більше нагадує довгий і виснажливий процес стягнення боргу з тієї самої держави, якій ці люди колись служили.

Від українських судів до ПАРЄ: як справа військових пенсіонерів вийшла на міжнародний рівень

Невиконання судового рішення в Україні є підставою для кримінальної відповідальності, однак у справах, які стосуються пенсійних виплат колишнім силовикам, ця норма існує лише на папері. Судові рішення роками залишаються без виконання, а посадовці уникають персональної відповідальності. На цьому тлі проблема невиконання рішень набуває ще одного, не менш болючого виміру — отримання довідок про розмір грошового забезпечення, без яких колишні силовики і особливо пенсіонери податкової міліції часто не можуть навіть розпочати судовий процес або ініціювати перерахунок пенсії.

Саме довідка про грошове забезпечення є тим документом, без якого право на перерахунок фактично зависає в повітрі, оскільки вона підтверджує розмір посадового окладу, надбавок і премій, що мають бути враховані під час обчислення пенсії. Те, що мало б залишатися технічною процедурою — звернення до архіву, робота кадрової служби, видача документа за встановленим порядком, — перетворилося на багаторічне випробування і приниження.

Особливо гостро ця проблема вдарила по колишніх працівниках податкової міліції, адже після ліквідації цього органу правонаступником мала стати новостворена структура — Бюро економічної безпеки України, але механізм передачі кадрових архівів і повноважень так і не був належним чином врегульований. У підсумку тисячі колишніх офіцерів податкової міліції опинилися в правовому вакуумі: без установи, яка могла б видати їм необхідні довідки, і без дієвого механізму примусити державу виконати цей обов’язок.

На численні звернення пенсіонерів податкової міліції до Кабінету Міністрів, Міністерства фінансів і самого Бюро економічної безпеки чиновники відповідають звичним для української бюрократії способом — не розв’язанням проблеми, а її нескінченним переміщенням між установами. Замість чіткої відповіді люди отримують пересилання листів із посиланнями на відсутність компетенції, невизначеність процедур або відсутність прямих повноважень. Правонаступником податкової міліції вважається Бюро економічної безпеки, однак воно не визнає за собою обов’язку щодо архівів, тоді як комісія з реорганізації Державної фіскальної служби, яка ще з 2021 року перебуває в процесі ліквідації, довідки не видає. Так документ, який мав би підтверджувати вже наявне право, стає для тисяч людей фактично недосяжним.

Відсутність довідки не означає відсутності права на пенсію чи підстав для її перерахунку. У більшості таких справ пенсіонери не вимагають жодних привілеїв або нових пільг, а лише намагаються підтвердити розмір того, що вже належить їм за законом. Проте система вибудувала механізм, у якому людина змушена боротися одразу на двох рівнях: спершу за можливість отримати документ, а потім — за право, яке цим документом має бути підтверджене. Це справжнє знущання з людей, причому держава перекладає на пенсіонера обов’язок знову й знову доводити, що це право в нього існує.

У системі Міністерства внутрішніх справ становище дещо інше, хоча назвати його справедливим теж не можна. Там довідки видаються, суди визнають їх належними доказами, а пенсіонери отримують рішення на свою користь. Проте навіть за наявності документів і позитивних судових рішень механізм виплат продовжує буксувати, бо держава фактично ставить людей у багаторічну чергу на отримання вже присуджених сум. Через це виникає подвійна несправедливість: ті, хто все ж може дістати необхідні документи, роками не отримують грошей, а ті, хто позбавлений доступу до довідок, часто не можуть навіть повноцінно розпочати процедуру судового захисту.

Вичерпавши всі можливості домогтися виконання вимог закону в Україні й наштовхнувшись на тривалу бездіяльність органів влади, пенсіонери силових структур були змушені винести свою проблему на міжнародний рівень і звернутися до Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) — консультативний орган, який складається з представників парламентів 46 держав-членів.

Пенсіонери разом з громадськими організаціями підготували і направили пакет документів до ПАРЄ та її профільного Комітету з правових питань, виклавши там свою оцінку подій як системного руйнування верховенства права в Україні. У зверненні йдеться про 758 тисяч невиконаних судових рішень, які вони описують не як статистику, а як показник масштабної і тривалої відмови держави виконувати власні юридичні зобов’язання. Окремо вони вказали на борг у понад 86 млрд грн перед ветеранами, водночас наголошуючи, що в Держбюджеті приховується понад 143 млрд грн резервів.

Поряд з міжнародним зверненням пенсіонери повідомили про офіційне інформування дев’яти ключових інституцій України — від Президента до НАБУ і ДБР, поєднавши внутрішній тиск із зовнішнім. У цій ініціативі вони сформували цілісну юридичну й фінансову аргументацію, яку назвали класифікацією системних порушень пенсійних прав пенсіонерів сектору безпеки і оборони станом на 2026 рік.

У розділі, присвяченому порушенням пенсійного законодавства та правовому нігілізму з боку Верховної Ради і Кабінету Міністрів, автори звернення описують законодавче зменшення відсоткового розміру пенсії. Вони наголошують, що попри рішення Конституційного Суду України, якими такі дії були визнані протиправними, до Закону №2262 вносилися зміни, що зменшували розмір пенсії спочатку з 90% до 80%, а згодом — до 70%. За їхньою оцінкою, рішення Конституційного Суду є обов’язковими, однак органи Пенсійного фонду продовжують їх ігнорувати, застосовуючи скасовані норми під час перерахунків.

Крім того, автори звернення описують дії Кабінету Міністрів та Пенсійного фонду як прояв правового нігілізму й виконавчого саботажу, посилаючись на свідоме ухвалення урядом ідентичних за змістом постанов — №1 від 3 січня 2025 року та №1778 від 31 грудня 2025 року. На їхню думку, через ці акти продовжується практика протиправного обмеження пенсійних виплат, яку вони називають частковою конфіскацією. Зазначені нормативні акти вже були визнані судами протиправними, а повторне видання ідентичних норм після їх скасування розцінюють як умисний обхід судових рішень. Крім того, вказується, що, попри офіційне скасування цих постанов судами, органи Пенсійного фонду продовжують застосовувати їх на практиці, обмежуючи виплати.

Окремий блок аргументації у звернені стосується цинічної постанови №821, яка розглядається як спроба легалізувати невиплату боргу через підзаконний акт. У зверненні зазначено, що Кабінет Міністрів ухвалив постанову №821, яка, за їхнім твердженням, також була визнана Київським окружним адміністративним судом протиправною, і встановив порядок погашення заборгованості, що розтягує виплати на строк від 100 до 1000 років. Далі вони стверджують, що органи Пенсійного фонду, посилаючись на цю постанову, самовільно ділять борг на ретроспективний і поточний, а це, на їхню думку, є грубим порушенням статті 129-1 Конституції України, оскільки підзаконний акт не може мати вищу юридичну силу, ніж Основний Закон.

У фінансовому розділі, який присвячено бюджету Пенсійного фонду на 2026 рік, автори звернення викладають свою версію того, як, на їхню думку, штучно створюється дефіцит коштів для виплат ветеранам. Вони вказують, що доходи минулих періодів становлять 71,17 млрд грн, резерв коштів — 71,93 млрд грн, а загалом Пенсійний фонд, за їхніми підрахунками, оперує вільним ресурсом понад 143 млрд грн. За наявності заборгованості у 86 млрд грн, зазначають вони, на її погашення виділяється лише 1 млрд грн на рік. Саме на підставі цього співвідношення автори документа роблять висновок, що йдеться не про суто економічну складність, а про цілеспрямовану стратегію затягування виплат, яку вони називають стратегією фінансового виснаження стягувачів.

Ще один розділ їхнього звернення стосується Міністерства оборони та Міністерства внутрішніх справ і присвячений тому, що вони називають довідковою блокадою. Ініціатори звернення стверджують, що ці міністерства роками відмовляли у видачі оновлених довідок про грошове забезпечення за постановами №988 та №704 без окремого рішення суду, змушуючи тисячі людей звертатися до судів лише для того, щоб отримати документи, які мали б видаватися автоматично. Поряд з цим автори документа роблять ширший висновок і зазначають, що за десять років боротьби Міністерство оборони та Міністерство внутрішніх справ не вжили жодних кроків для системного захисту прав своїх колишніх співробітників перед урядом.

У розділі про процесуальний цинізм і приховування даних з боку органів Пенсійного фонду вони окремо виділяють кілька практик, які, на їхню думку, системно погіршують становище пенсіонерів. Одна з них стосується індексації: автори звернення стверджують, що Пенсійний фонд формально нараховує її, але не виплачує, посилаючись на максимальний розмір пенсії. Інша пов’язана з електронними кабінетами, де, за їхніми словами, у розділах «Мої судові справи» умисно не відображаються достовірні дані щодо наявної заборгованості, щомісячних сум виплат і залишку боргу, що позбавляє ветеранів можливості контролювати виконання рішень.

Також вони заявляють про блокування повернення судових зборів, оскільки обласні головні управління Пенсійного фонду, за їхнім твердженням, саботують відкриття рахунків у Казначействі, через що пенсіонери не можуть повернути 11 млрд грн судових витрат. Окремо наводиться сума 201,9 млн грн, яку, за оцінкою авторів, Пенсійний фонд витрачає на сплату судового збору за завідомо програшні апеляції замість спрямування цих коштів на виплату заборгованості. Завершується цей блок твердженням про те, що, попри рішення Конституційного Суду та Верховного Суду, Пенсійний фонд продовжує незаконно обмежувати максимальний розмір пенсій і щоразу зменшує відсотковий розмір з 90% до 70% під час нових перерахунків.

Так сформувалася ситуація, в якій пенсіонери сектору безпеки і оборони вийшли за межі суто національного спору про розмір виплат і спробували представити свою проблему на міжнародному рівні як питання верховенства права, обов’язковості судового рішення та відповідальності держави за власні дії.

Що містить колективне звернення пенсіонерів-силовиків до органів державної влади

Водночас пенсіонери-силовики разом з громадськими організаціями колективно звернулися і до Президента України, Голови Верховної Ради, Прем’єр-міністра та Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Автори цього звернення заявляють, що переходять від суто судового захисту до комплексної стратегії наступу, яка охоплює юридичний, економічний, політичний, міжнародно-правовий, інформаційний, організаційно-управлінський і протестний напрями.

У центрі цього звернення стоїть твердження, що проблема давно вийшла за межі спору про конкретні суми виплат. Йдеться про ситуацію, в якій уряд системно ігнорує рішення судів, прикриваючись підзаконними актами, бюджетними обмеженнями і процесуальними механізмами затягування. Ветерани наголошують, що держава фактично поставила їх у становище, коли право доводиться постійно виборювати, навіть після остаточних рішень суду. Через це вони описують цю ситуацію як питання конституційного ладу, обов’язковості правосуддя і національної безпеки, а не лише як соціальну суперечку щодо пенсій.

Окреме місце у цьому зверненні, як і у зверненні до ПАРЄ, займає оцінка постанови Кабінету Міністрів №821, яку ветерани називають не способом врегулювання виплат, а механізмом їх фактичного блокування. Вони вказують, що рішенням Київського окружного адміністративного суду цю постанову було визнано протиправною та скасовано, оскільки вона не розв’язувала проблему боргу, а створювала схему його відкладення на невизначений і неприйнятний строк. У зверненні наголошується, що подальше оскарження урядом цієї постанови в апеляційному порядку сприймається авторами як спосіб свідомого затягування часу і процесуального виснаження ветеранів, серед яких є люди похилого віку, особи з інвалідністю внаслідок війни та ліквідатори аварії на Чорнобильській АЕС.

З цього випливає одна з ключових вимог звернення: заборгованість за судовими рішеннями має бути виконана повністю і реально, а не розписана на роки через формальні бюджетні процедури. Автори документа вимагають від уряду невідкладно створити реальний фінансовий механізм погашення боргу, який досяг понад 85 млрд грн, тоді як кількість невиконаних судових рішень перевищила 700 тисяч.

Водночас закладення у бюджеті Пенсійного фонду України на 2026 рік лише 1 млрд грн на ці потреби вони називають відвертою імітацією виконання обов’язку держави. У зверненні окремо зазначено, що в резервах державних інституцій, за оцінкою ветеранських організацій, акумульовано близько 97 млрд грн, і саме ці кошти, на їхню думку, можна було б спрямувати на повне погашення заборгованості без додаткового навантаження на бюджет.

Ще одна принципова вимога у зверненні стосується строків виплат з повним погашенням заборгованості, при цьому ветерани наполягають на встановленні чіткого щомісячного графіка виплат до кінця 2026 року. Така вимога пояснюється віком самих стягувачів, оскільки йдеться переважно про людей старших за шістдесят років, для яких багаторічне очікування означає фактичне позбавлення можливості отримати присуджене за життя. З цієї причини будь-яке подальше відтермінування у зверненні розглядається як фактичне заперечення самого змісту права на виплату.

У частині, адресованій Верховній Раді, колективне звернення набуває ще жорсткішого змісту, оскільки його автори говорять уже про системний і свідомий наступ виконавчої влади на конституційні засади правосуддя. Вони стверджують, що уряд фактично привласнив собі право вирішувати, які судові рішення виконувати, а які залишати без наслідків. Ветерани вбачають у цьому зневагу до Конституції України як норми прямої дії, а також до закону «Про судоустрій і статус суддів». Окремо вони наголошують на неприпустимості практики, коли Кабінет Міністрів через підзаконні акти, зокрема постанови №1, №1778 і №821, а також через маніпулювання нормами закону про державний бюджет, фактично звужує зміст соціальних гарантій, передбачених спеціальним законом №2262-XII.

Саме в цій частині звернення сформульовано одну з найгостріших вимог — запровадити персональну кримінальну відповідальність прем’єр-міністра України за підписання і введення в дію нормативно-правових актів, які прямо порушують Конституцію та закони України. Мова йде, зокрема, про відповідальність за підписання актів, спрямованих на штучне уникнення, блокування або відтермінування виконання судових рішень, за свідоме введення в дію норм, що суперечать Конституції як нормі прямої дії, а також за умисне невиконання судових рішень, ухвалених іменем України. Таким чином автори звернення намагаються перевести проблему з площини розмитої колективної відповідальності уряду в площину конкретної персональної відповідальності посадовців.

Важливо й те, що у зверненні ветерани пов’язують невиконання державою зобов’язань перед колишніми військовими і правоохоронцями з питанням національної безпеки. Логіка цього аргументу полягає в тому, що системне невиконання рішень судів і соціальних гарантій підриває довіру до держави не лише серед тих, хто вже завершив службу, а й серед чинних військовослужбовців та працівників силових структур.

Завершується колективне звернення твердженням, що ветерани мають намір діяти винятково правовими методами, однак залишають за собою право на використання всіх механізмів захисту, включно з проведенням всеукраїнських акцій протесту. У цьому формулюванні важливий сам тон документа: він поєднує вимогу до держави повернутися в межі Конституції та права з попередженням, що подальше затягування вже не сприйматиметься як проблема адміністрування. Тому це колективне звернення варто розглядати як спробу перетворити розпорошену судову боротьбу окремих пенсіонерів на цілісну кампанію впливу — юридичного, політичного, міжнародного й суспільного — з вимогою змусити державу виконати те, що вона давно зобов’язана була зробити.

У країні, яка десятиліттями втрачала мільярди через корупцію, нецільове використання бюджетних ресурсів і тіньову економіку, особливо цинічно виглядає спроба перекласти тягар цього безладу на тих, хто колись служив у війську та правоохоронній системі. Якби боротьба з фінансовими втратами, схемами й управлінською безвідповідальністю була б для уряду таким самим пріоритетом, як пошук підстав для затягування виплат, питання виконання судових рішень щодо військових пенсіонерів не виглядало б роками нерозв’язною проблемою.

Найтривожнішим в цій ситуації є сигнал, який держава посилає всім, хто служить їй сьогодні. Чинні військові, правоохоронці і співробітники силових структур бачать, як країна поводиться з людьми, які віддали їй роки служби, і з цього неминуче роблять висновок про власне майбутнє. Звідси виростає демотивація, кадровий дефіцит, недовіра до державних інституцій і дуже небезпечне відчуття, що після служби людина буде непотрібна своїй державі. Ця ситуація неминуче має наслідки, які виходять далеко за межі пенсійної теми. Вона підточує авторитет законодавства, знецінює рішення судів, а також розмиває довіру до державних гарантій.

Найбільше вражає те, що проблему роками не вирішують ті, хто зобов’язаний це робити: МВС, Міноборони, Міністерство у справах ветеранів, Міністерство соціальної політики, сім’ї та єдності України, а також Комітет Верховної Ради України з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів. Всі ці структури мають повноваження, апарати, бюджети й публічні обіцянки, але для людей це не дає жодного результату. Фактично пенсіонерів залишили сам на сам з державою, яка добре вміє вимагати, але роками не спроможна виконати власні зобов’язання.

Загалом сама ситуація, коли пенсіонери змушені через суд домагатися того, що їм гарантує закон, виглядає абсолютно абсурдною. Подібної практики немає в жодній європейській країні, до стандартів яких нас постійно закликають рухатися. Держава повинна нараховувати й виплачувати пенсії силовикам автоматично, без судових позовів і штучних затримок. Колись вона спиралася на цих людей у питаннях забезпечення безпеки, громадського порядку і боротьби зі злочинністю, а тепер фактично перетворила їх на обурених позивачів проти себе.

Оксана Іщенко