Спроби Президента США Дональда Трампа повернутися до ідеї отримання Гренландії знову активізували дискусію в Європі щодо надійності американської ядерної «парасольки» та можливості створення альтернативних механізмів стримування. Дебати, які ще донедавна здавалися неможливими, нині ведуться навіть у Швеції — країні, що десятиліттями виступала за ядерне роззброєння.
У січні одна з провідних шведських газет запропонувала ідею «спільної скандинавської» ядерної програми, потенційно за участі Німеччини. Подібні обговорення, за даними західних ЗМІ, відбуваються і в інших державах, де політики неафішовано зважують сценарії ослаблення або навіть втрати американських гарантій безпеки.
Ключовою ланкою цих процесів залишаються дві ядерні держави Європи — Велика Британія та Франція. У липні 2025 року вони домовилися координувати використання своїх ядерних сил і заявили, що «немає жодної серйозної загрози для Європи, яка б не отримала відповіді від наших двох країн». Також було створено спільну керівну групу з ядерної політики, до якої входять високопосадовці з дипломатичних і військових структур.
У грудні в Парижі Франція вперше запросила британських представників спостерігати за навчаннями «Покер» — регулярною демонстрацією її повітряних стратегічних ядерних сил. У французькому оборонному відомстві це назвали проявом «міцної двосторонньої довіри».
Водночас президент Франції Еммануель Макрон підкреслив, що рішення про застосування ядерної зброї залишаються повністю національною прерогативою. Це, однак, не виключає поглиблених консультацій з іншими європейськими країнами, насамперед з Німеччиною. Прем’єр-міністр Швеції Ульф Крістерссон підтвердив, що вже провів попередні переговори з Парижем і Лондоном, зауваживши, що вони «поки що не дуже конкретні».
Серед можливих форматів співпраці розглядаються спільні навчання з ядерного стримування, військово-морська підтримка атомних підводних човнів або участь союзників у захисті французьких літаків із ядерною зброєю. Також не виключається розміщення французьких винищувачів у країнах-партнерах, а в довгостроковій перспективі — навіть попереднє базування ядерних боєприпасів за межами Франції за моделлю НАТО.
Американські посадовці скептично ставляться до ідеї, що менші арсенали Парижа чи Лондона здатні замінити США, наголошуючи, що ефективне стримування потребує масштабного та високоточного потенціалу. Натомість французькі аналітики апелюють до доктрини «суворої достатності» та вважають такі підходи спадщиною холодної війни. У Німеччині дедалі більше політиків схиляються до думки, що французька модель може бути надійнішою завдяки географічній близькості, «навіть якщо вона менш потужна».
Водночас експерти застерігають: рівень довіри між країнами може змінюватися залежно від внутрішньої політики. Зокрема, звертають увагу на зростання впливу правопопулістів у Франції та можливу зміну курсу після наступних президентських виборів.
На тлі цих дискусій у ЄС паралельно працюють над зменшенням стратегічної залежності від США. Згідно з внутрішніми документами, до 2030 року планується створення захищеної платформи для обміну військовими даними між європейськими арміями без участі Вашингтона.
Дебати про майбутнє європейської оборони лише набирають обертів, демонструючи, що питання ядерної безпеки дедалі частіше розглядається як внутрішньоєвропейська відповідальність, а не винятково американська гарантія.
