Криміналізація ветеранів є ризиком для українського суспільства: Олександр Карпюк про те, що буде після війни

Після закінчення війни перед українським суспільством постане новий виклик — інтеграція сотень тисяч ветеранів у мирне життя. Вже зараз дедалі частіше піднімаються теми про можливе зростання безробіття серед колишніх військових, соціальну ізоляцію, психологічні травми, юридичні конфлікти, а також — ризик криміналізації. Досвід багатьох країн, які пережили великі війни, свідчить: в мирний час частина ветеранів, залишившись без підтримки, втрачаючи почуття місця і функції в новому суспільному устрої, опиняється в тіні — дехто в кримінальному середовищі, дехто в маргіналізованому стані, дехто в прямому конфлікті з законом. Військовослужбовець і блогер Олександр Карпюк поділився своїми думками з цього приводу.

В українських реаліях ці процеси можуть мати особливо чутливий характер, враховуючи величезний масштаб мобілізації, неврегульованість ветеранської політики, глибоку недовіру до державних інституцій і високий рівень агресії, накопиченої через роки фронтових втрат, стресів і несправедливості. Олександр Карпюк прямо говорить про це як про системну загрозу, і формулює чотири сценарії, які, на його думку, можуть реалізуватися в найближчі роки.

“В ЗСУ воюють “братки”

Карпюк пригадує, як у 90-х роках були “банди афганців” — малочисельні, з певним кодексом честі, але пов’язані з криміналом. Нині в ЗСУ воюють люди з аналогічним минулим — ті, хто мав кримінальний досвід ще до мобілізації. Вони воюють на рівних, часто — добре, мають авторитет і довіру в підрозділах, стали командирами, стоять за своїх людей. Але після війни для багатьох з них процес повернення в цивільне життя буде важким. Якщо не буде роботи, зруйнується родина, не буде опори — повернення в колишнє середовище стане логічним варіантом. Особливо коли навколо залишиться знайоме коло, сформоване під час служби, із людьми, які мають дуже специфічні навички.

“В ЗСУ воюють “братки”. Так, їх небагато, але люди з кримінальним досвідом як і звичайні люди прийшли воювати за свою країну. І воюють гарно. Вважають себе патріотами, дехто стали непоганими командирами, які завжди стояли за особовий склад та мали повагу побратимів. По спілкуванню – вони не хочуть повертатися в колишній світ. Але якщо при поверненні роботи не буде, сім’я розколеться, а процес соціалізації займе роки – то що їх буде стримувати від повернення в старий світ? Особливо, коли ти маєш таку спільноту, де ти товаришуєш з людьми з доволі різними унікальними навичками і можеш їх хантити під свої задачі”, – вважає військовослужбовець.

Соціальні конфлікти

Олександр Карпюк згадує численні розмови з побратимами про ситуації, які сталися з їхніми родичами чи близькими в тилу: хтось загинув у ДТП, де винного відмазали, хтось нахамив жінці військового, хтось принизив родича. І в таких випадках — коли людина воює, а за спиною в тилу її близьких безкарно ображають — з’являється гнів. У таких людей накопичується внутрішнє напруження, злість на безкарність і бездіяльність системи, і частина з них, можливо, зберігає зброю або спорядження, формуючи у своїй уяві «сценарії справедливості». Блогер не стверджує, що це буде масово, але попереджає: таких ситуацій багато, і їхня емоційна та юридична вага буде зростати. В умовах, де не діє закон — часто з’являється бажання діяти самостійно.

Логіка самоорганізації

Карпюк наголошує: військових за ці дні спантеличила новина про “військових адвокатів”. Крім того, неможливо очікувати, що людина, яка кілька років була в системі організованого збройного опору, після демобілізації миттєво адаптується до неструктурованого, суперечливого мирного життя. Особливо коли виявляється, що у мирному житті діють паралельні, глибоко укорінені структури — з корупцією, наркоторгівлею, зрощеними з владою організаціями. Військові дізнаються, що навіть під час війни в тилу діяли наркоугруповання, які постачали наркотики й у ЗСУ, і що ці структури мають прикриття, в тому числі й на державному рівні. Це породжує відчуття, що в тилу — ще більша війна. І якщо ворог — не зовнішній, то варто згуртовуватись.

За словами Карпюка, про це вже ведуться розмови між демобілізованими: бо система — не допоможе, держава — не втрутиться. І коли “ті, хто знає, як знищувати”, бачать, що злочинність організована, а вони — ні, логіка самоорганізації стає природною.

Криміналітет буде шукати ветеранів з бойовим досвідом

Четвертий сценарій — цілеспрямований найм військових фахівців кримінальними структурами або приватними збройними формуваннями (ПВК). За словами Карпюка, в тилу мало хто розуміє, що означає вміння працювати з сучасною зброєю, безпілотниками, РЕР, РЕБ, розвідувальними технологіями. Якщо людина здатна знищити броньований об’єкт, прикритий електронною обороною — в неї є унікальні навички. І кримінальний світ ці навички цінуватиме.

За спостереженням Карпюка, держава не встигає запропонувати ветерану гідну позицію, бо не бачить, де йому місце. А приватні структури — бачать. І діють швидше. Тому багато хто піде туди, де їхній досвід оцінюють, навіть якщо це — поза правовим полем.

“Якщо людина вміє виколупувати ціль з захищеної ребом, ешелонованою обороною та допоміжними засобами військової броні, то що їм ті броньовані капсули в “членовозах”? Тому ПВК (якщо узгодять) та криміналітет будуть боротися за спеціалістів. Бо держава завжди проїбе найняти гарного спеціаліста, в неї інші інтереси. Частники більш мобільні в цьому і краще розуміють перспективу. І люди до них підуть.

Це нажаль, наше майбутнє. Це було у всіх країнах після війни. Бо так же як армія – зріз суспільства, так і ветерани- зріз суспільства. Вони герої не тому, що повинні мати високі моральні здібності (яких не має доречі цивільне суспільство, так чого б їм це мати?), вони герої тому що пішли робити те, що не хочуть робити інші, навіть ціною свого життя”, – наголошує військовий блогер.

Що робитиме сам Карпюк

На завершення Карпюк ділиться особистим планом: він не хоче, щоб бойові фахівці “розчинилися” або стали інструментом у руках криміналу. Тому планує розробляти дрони і засоби протидії їм, створити команду з ветеранів, які зможуть реалізувати свій досвід у легальній сфері. Але визнає: далеко не всі матимуть таку можливість. І багатьом доведеться “пристосовуватись до обставин”. А обставини можуть бути дуже різними.

Карпюк не закликає до радикальних дій і не романтизує криміналізацію. Але чесно фіксує ризики. Його головний меседж — не ідеалізувати ветеранів, не чекати від них ангельської стриманості, а створити умови, в яких їхній досвід не буде загрозою — а стане основою для безпеки, економіки, технічного розвитку. І це попередження владі та суспільству, яким належить вирішити, чи почують вони тих, хто пройшов війну. Чи зробить вигляд, що їм досить дякую.