Гарасмент у медицині: системна проблема, про яку відкрито розповіла лікарка з Національного інституту раку

Серед численних проблем, які сьогодні супроводжують українську медицину, більшість суспільства звертає увагу лише на ті, які добре видимі: нестача фінансування, старе обладнання, масова еміграція лікарів, кадровий дефіцит. Однак існує ще один пласт реальності, який залишають у тіні не лише зовнішні спостерігачі, а й самі медичні працівники. Йдеться про явище системного тиску, психологічного насильства, дискримінації та приниження, тобто про гарасмент, що став буденністю в багатьох лікарнях і поліклініках.

Цей тиск не завжди голосний і очевидний, він ховається у вигляді зверхнього тону керівника, нетактовних зауважень від пацієнтів, мовчазного ігнорування скарг, вторинної віктимізації після конфлікту. Він формує внутрішній бар’єр мовчання — лікарі рідко наважуються говорити про це відкрито, побоюючись втратити місце роботи або зіткнутися з додатковим тиском. При цьому наслідки — дуже конкретні: вигоряння, зниження професійної мотивації, перехід до іншої професії, еміграція.

Сьогодні ця тема потребує не кулуарних розмов, а публічного осмислення. І саме таким спробувала зробити її клінічна онкологиня відділення трансплантації кісткового мозку ДНП Національного інституту раку Ксенія Болгаріна, яка представила результати великого опитування лікарів та дала аналіз причин, форм і наслідків гарасменту в системі української охорони здоров’я. В її викладі не лише цифри, а й спроба зрозуміти: чому проблема стала нормою, чому вона лишається невидимою для системи, і що саме можна зробити, аби зрушити ситуацію з місця.

Ксенія Болгаріна зазначила, що ця тема майже ніколи не обговорюється публічно, хоча її наслідки вона бачить і чує щодня. На тлі розмов про низькі зарплати, нестачу обладнання та дефіцит персоналу, токсична культура у медичних установах лишається темою для закритих кулуарів, а не для системного обговорення.

Вона пояснює, що під гарасментом маються на увазі не лише очевидні випадки сексуальних домагань. Це ширше й глибше явище, яке охоплює психологічний, фізичний або сексуальний тиск, а також дискримінацію. Все те, що веде до пригнічення, порушення меж, травматизації та руйнування професійної гідності. До проявів цього належить як агресія від пацієнтів — словесна, емоційна, погрози за неприємний діагноз, — так і нетактовні коментарі або жести, переслідування після роботи, скарги до вищих інстанцій, які не мають під собою жодних підстав, але спрямовані на цькування. Не рідкість також маніпуляції з боку керівництва, комунікація криком, демонстративне ігнорування чи ієрархічна дискримінація. Все це, вважає лікарка, — ті самі форми насильства, які вимагають реакції та захисту, а не звички терпіти.

Щоб усвідомити масштаб проблеми, Болгаріна організувала масштабне анонімне дослідження серед лікарів державних і комунальних медустанов. У ньому взяли участь 969 респондентів — найбільша вибірка в історії українських медичних опитувань на цю тему. Реакція медичного середовища була миттєвою: анкета заповнювалась щогодини впродовж тижня. Це, на думку онкологині, вказує на глибокий запит на проговорення того, що роками ігнорувалося.

Згідно з результатами опитування, найбільш розповсюдженою формою насильства в медицині є психологічний тиск. У 35,7% випадків джерелом такого тиску були пацієнти, у 34,6% — керівництво. Фізичне насильство найчастіше зафіксоване з боку колег (10%), сексуальні домагання — також переважно з боку співробітників (9,7%). У вибірці домінували спеціалісти до 40 років — 52%, а також жінки — близько 73% опитаних. Це, за словами лікарки, демонструє особливу вразливість молодих фахівців, переважно жінок, до різних форм системного тиску.

Вона наголошує, що гарасмент у лікарському середовищі не є виключно вертикальним, тобто не лише «згори донизу», а й горизонтальним — між колегами, у колективах. Понад 60% випадків насильства надходить від пацієнтів, майже 50% — від колег, 43% — від керівництва. Це вказує на загальну токсичність усієї комунікаційної екосистеми медицини, де агресія стала нормою. При цьому 646 медиків заявили про серйозний вплив пережитого гарасменту на психоемоційний стан. 568 — визнали, що це знизило їхню професійну ефективність. Ще 279 лікарів настільки втомилися від цього тиску, що замислились про зміну місця роботи або навіть професії, з них 196 полишили медицину.

Водночас, пояснює Болгаріна, більшість не звертається по допомогу — через відсутність чітких механізмів реагування, слабке правове розуміння самого явища, а також страх, що звернення лише погіршить ситуацію. З 308 респондентів, які таки звернулися до керівництва, лише у 8% випадків було зафіксовано хоч якусь реакцію.

Це, як зазначає онкологиня, доводить неспроможність чинної системи захистити медиків. Формально законодавство гарантує рівність і захист, але на практиці ці гарантії лишаються декларативними. У керівників часто відсутнє розуміння, що проблеми персоналу — це не загроза репутації, а базовий виклик для ефективності роботи установи. Юридичні відділи, пояснює вона, переважно орієнтовані на збереження іміджу закладу або посадовців, а не на підтримку медиків.

За її словами, токсичну культуру підживлюють стереотипи, патерналізм, відсутність чітких політик та повна неінформованість лікарів про свої права. Це дозволяє системі функціонувати, нівелюючи індивідуальну гідність. Показовим, на її думку, є й те, що заклади не зацікавлені в тренінгах чи семінарах із протидії гарасменту. Бо лікар, який розуміє свої права й межі, стає «незручним», тоді як керованість страхом виглядає ефективнішою. Але чи сприяє така модель розвитку — питання, яке лишається відкритим.

Серед можливих рішень, які, на її думку, можна реалізувати вже сьогодні, є впровадження внутрішньої політики реагування, створення незалежних етичних комісій та запуск освітніх програм. Варто зазначити, що понад 83% опитаних ніколи не проходили тренінгів із протидії гарасменту, просто тому, що їх не існує.

Підсумовуючи, Болгаріна наголошує: це не локальна проблема окремих людей, а системна вада. Вона руйнує не лише професійні команди, а й підриває престиж і спроможність самої системи охорони здоров’я. Медики, які мали б рятувати інших, залишаються сам на сам із приниженням і дискримінацією. У структурі, де немає механізмів захисту, відповідальність перекладається на того, хто найменше захищений — самого лікаря.