Насильство та рання вагітність: що сталося з дітьми-сиротами під час евакуації до Туреччини

Серед тих, хто опинився в епіцентрі руйнівних потрясінь першого року повномасштабної війни, діти без родини та захищеного дому були найбільш незахищеними. Вони жили в інтернатах, звикли покладатися виключно на дорослих, які мали замінити їм батьків, і саме тому вразливість цієї групи була очевидною ще тоді, коли українські міста лише починали оговтуватися від перших вибухів. Система опіки, що тривалий час існувала за інерцією, виявилася не готовою швидко створити безпечні маршрути порятунку для тисяч сиріт. Рішення ухвалювали поспіхом і фрагментарно, а спроби організувати масове вивезення дітей нерідко опинялися в руках приватних осіб чи місцевої влади, яка діяла в умовах невизначеності.

У цій плутанині було розпочато один з найбільших евакуаційних проєктів часів війни — переміщення вихованців інтернатів до Туреччини. На перший погляд, він здавався рятівним, адже діти мали опинитися далеко від фронту, у просторих готелях Анталії, де для них нібито створювали простір безпеки. Проте майже трирічне перебування сотень дітей за кордоном оголило проблеми, які залишалися поза увагою під час ухвалення рішень: відсутність належного контролю, неналежна поведінка вихователів, використання дітей у публічних кампаніях і, найболючіше, стосунки неповнолітніх дівчат із дорослими працівниками готелів, наслідки яких вони тепер долають самотужки.

Ця жахлива історія про тих дітей, яких називають «державними», адже їхнє життя безпосередньо залежить від рішень державних інституцій, — розкриває масштаб складнощів, які з’явилися в момент, коли турбота про них опинилася поза межами системної відповідальності.

Початок евакуації: шлях, який здавався порятунком

Перші дні лютого 2022 року розгорталися для вихованців інтернатів по-різному, але майже всі вони згадують одну спільну деталь: момент, коли дорослі, на яких вони покладалися, раптово перестали мати відповіді на легкі й складні запитання. Рішення про переміщення дітей ухвалювали місцеві керівники, тому інтернатні групи формувалися без загального державного плану.

Саме в цю невизначеність увійшов бізнесмен Руслан Шостак, який повідомив, що отримав прохання допомогти з боку керівництва Дніпропетровської області. Так виник проєкт «Дитинство без війни», у межах якого дітей вивозили літаками, автобусами та поїздами до Туреччини. Генеральну домовленість про прийом дітей підтримали перша леді України Олена Зеленська та перша леді Туреччини Еміне Ердоган.

Для багатьох дітей поїздка здавалася пригодою, яка вперше відкривала перед ними море й іншу країну. Вони не знали, що попереду не лише комфортні номери, а й тривала ізоляція, залежність від персоналу готелів та діяльності приватного фонду, який мав повний контроль над їхнім повсякденним життям.

Життя у готелях та фандрейзинг, в який залучали самих дітей

Спочатку діти жили в одному готелі, проте поступово їх почали переміщати між різними об’єктами мережі «Лариса». Формально це пояснювали організаційними потребами. Фактично ж діти згадують, що умови проживання погіршувалися, а самі переміщення відбувалися раптово.

Фонд Шостака фінансував проєкт частково власними ресурсами, частково коштами міжнародних донорів. Згодом з’явилися активні публічні збори, у яких використовували образ щасливих дітей на тлі моря. Декілька вихованців інтернатів пригадують, що участь у таких зйомках була обов’язковою: за відмову забирали телефони чи обмежували доступ до їжі, тоді як дітям, які погоджувалися, надавали додаткові переваги.

Моніторинговий звіт омбудсмена, підписаний у березні 2024 року, зафіксував системність таких практик. У документі зазначено, що використання дітей у рекламних матеріалах перетворювалося на механізм прихованого примусу, а ті, хто не хотів брати участь у відеозйомках чи виступах, фактично позбавлялися необхідних речей.

Внутрішні порушення: побутова праця, приниження та покарання

Разом з появою фандрейзингових активностей діти відчули й інші зміни. Частину старших вихованців почали залучати до прибирання готельних приміщень, догляду за молодшими або дітьми з інвалідністю. На перший погляд це виглядало як спроба організувати самодопомогу, але діти описують це як обов’язок, який ніхто не обговорював і не пояснював.

Особливо багато скарг стосувалося вихователя Криворізької гімназії № 98 Олександра Тітова. Його поведінка, згідно зі свідченнями та даними звіту, включала крики, фізичні покарання та погрози. Деякі діти згадують, що він міг замикати їх у кімнатах або принижувати перед іншими.

Сам Тітов заперечує жорстоке поводження, визнаючи лише «емоційні» реакції. Проте у звіті омбудсмена зафіксовано, що він використовував дітей як інструмент впливу на колег, а це вказує на атмосферу, у якій вихованці мали значно менше прав, ніж дорослі наставники, що супроводжували їх.

Ризики безпеці: стосунки неповнолітніх дівчат із працівниками готелів

Найтрагічнішим аспектом перебування дітей у Туреччині стали стосунки неповнолітніх дівчат з дорослими чоловіками, які працювали в готелях. Близькість персоналу та відсутність постійного контролю створили умови, у яких турецькі працівники могли безперешкодно контактувати з вихованками інтернатів.

Настя, яка на момент поїздки була неповнолітньою, почала зустрічатися з кухарем Мамі. Ілона, вихованка іншого інтернату, мала стосунки з 21-річним Саліхом. За свідченнями самих дівчат та їхніх ровесників, вихователі знали про ці зустрічі й не лише не перешкоджали, а іноді й сприяли їм, дозволяючи хлопцям заходити до кімнат або супроводжуючи дівчат на прогулянки.

Обидві дівчини завагітніли. У звіті омбудсмена зазначено, що доступ сторонніх чоловіків до житлових приміщень дітей був можливий щоденно, а персонал фонду фактично не контролював ці ситуації.

Після того, як вагітність стала очевидною, дівчат відправили до України. Вони не пройшли жодного обстеження в Туреччині, не отримали психологічної підтримки та були змушені народжувати практично без дорослої допомоги.

Повернення в Україну: самотність, судові процеси та наслідки

Після закриття проєкту навесні 2024 року діти повернулися в Україну. Дехто опинився у родинах, інші переїхали до гуртожитків професійних училищ. Настя народила дочку самостійно, а згодом пережила насильство з боку батька дитини та тепер може втратити батьківські права — відповідний судовий процес триває без її повної поінформованості.

Ілона після пологів пережила важку депресію. Лише підтримка нового партнера та його родини допомогла їй повернутися до повсякденного життя.

Жодна з дівчат не отримала системної допомоги від фонду, який відповідав за їхнє перебування в Туреччині, або від державних установ, які мали би відстежувати долі найвразливіших вихованців інтернатної системи.

Відповідальність і наслідки для дорослих

Кримінальне провадження, яке відкрили після моніторингового візиту, зрештою закрили через «недостатність доказів». Деяких вихователів просили підписати документи, у яких зазначалося, що стосунки дівчат з дорослими чоловіками були добровільними.

Наслідки стали мінімальними: Олександра Тітова понизили до вчителя фізкультури, інші вихователі залишилися на своїх місцях. Жодна посадова особа не понесла відповідальності за відсутність контролю.

Руслан Шостак отримав державну нагороду й наполягає, що не знав про вагітність вихованок. Він пояснює, що проєкт закрили не через зафіксовані порушення, а через фінансові та організаційні обставини.

Погляд на систему: чому ця історія стала можливою

Експерти, які працюють з дітьми інтернатів, зазначають, що проблеми, виявлені у Туреччині, мають коріння у вітчизняній системі виховання. Вона тримається на нерівності сил, бракованих механізмах контролю й залежності дітей від дорослих, які можуть зловживати владою.

Поки інтернатна система існує у нинішньому вигляді, історії Насті, Ілони й інших дітей повторюватимуться, адже діти, які виховуються в умовах постійної підпорядкованості, не мають навичок захисту себе, а дорослі, що працюють поруч, рідко проходять достатню підготовку для роботи з травмованими підлітками.

Евакуація до Туреччини мала стати спробою убезпечити сотні дітей, які не мали змоги самостійно вплинути на власну долю. Проте відсутність державного контролю і передача відповідальності приватній структурі перетворили цю історію з проєкту порятунку на приклад того, як легко може зруйнуватися довіра дитини до світу. У центрі цієї події стояли не організації, не дорослі, а діти, яким довелося пережити травми, що залишаться з ними значно довше, ніж наслідки самої евакуації.