Повномасштабна війна зробила українських військових символом сили, гідності й мужності. Водночас останні місяці принесли іншу тривожну картину: в різних містах все частіше чоловіків зупиняють і затримують працівники територіальних центрів комплектування, а іноді люди у камуфляжі без розпізнавальних знаків. Людей хапають просто на вулицях, б’ють, силоміць заштовхують у мікроавтобуси, не пояснюючи причин. Соцмережі щодня поповнюються відео, де такі дії супроводжуються агресією, побиттям і психологічним тиском. В суспільстві все частіше лунає питання: чи справді ці люди представляють армію, і що про такі методи скажуть ті, хто воює на передовій?
Журналісти інформаційного агентства «ФАКТ» поспілкувалися з харків’янами – жертвами примусової мобілізації для прояснення ситуації.
Історія Павла, 37-річного чоловіка з Харкова, який мав довідку про активну форму туберкульозу і офіційно перебував під наглядом фтизіатра. Проте це не зупинило представників ТЦК, які просто знехтували його станом і направили на передову.
«Я вийшов з дому в аптеку і біля підземного переходу мене зупинили троє чоловіків у формі. Спочатку подумав, що це поліція, а потім здогадався, що це працівники ТЦК. Однак, вони не представились, не пояснили нічого, а просто забрали в мене документи і сказали: «Поїдеш з нами, розберемось». Я не чинив опору, бо був шокований. Сказав їм, що хворий на туберкульоз, наголошував, що можу показати виписки, призначення лікаря, рентген. Проте один з них лише пожартував: «Ну то на свіжому повітрі буде краще».
Мене повезли у збірний пункт, там не було ні лікаря, ні юриста. За два відправили на передову без підготовки».
Павло знаходився на передовій з високою температурою, кашлем і задишкою, але наразі його забрали звідти, проте лише після того, як співслужбовці самі підняли тривогу і викликали медиків.
«Я ледве вижив. Дякую тим хлопцям, які не дали мені там просто згаснути. Але що було б, якби не вони? Кому взагалі вигідно кидати на передову хвору людину, яка більше заважає, ніж допомагає? Чи це вже не армія, а “утилізація”?», – задається питаннями чоловік.
Справу Павла зараз супроводжують юристи, вони готують звернення до суду й хочуть, щоб про такі випадки дізналися всі — і в тилу, і на фронті.
В розмові з нами юрист розповів:
«Ми фіксуємо все більше історій, коли людей з тяжкими хворобами забирають без огляду лікаря, без врахування медичних протипоказань. Це вже не просто порушення законодавства, а реальна загроза життю. При тому не тільки власному, а й оточуючим співслужбовцям, бо відкрита форма туберкульозу дуже легко поширюється в колективі. І це свідчить про повну відсутність системи контролю. За таке має відповідати не тільки керівник ТЦК, а й все командування відповідного напрямку».
Другу історію, як хворого хлопця з вагою 45 кг, намагались мобілізувати, залишивши його тварин просто посеред поля, розповідає Євген, який все життя займається конями.
Євген є людиною з вираженими неврологічними порушеннями. У його медичній картці містяться численні заключення психіатрів, неврологів, ендокринологів. У нього дефіцит ваги: при зрості майже 180 см він важить всього 45 кг. Протягом багатьох років він перебував під наглядом лікарів, приймає препарати, проходить амбулаторне лікування. Офіційно він непридатний до служби, але це не зупинило тих, хто вважає мобілізацію цифрою, а не людською історією.
«Його просто «упакували» — під’їхали двоє, попросили документи, почали розпитувати. Хлопець не зміг їх показати, бо вів двох своїх коней пастися на поле і не мав при собі нічого, окрім телефону. Однак його навіть не вислухали. Сказали, що все “перевірять” у військкоматі. Він просив дати йому можливість повернути своїх коней на стайню, бо просто посеред поля, без належного нагляду, вони можуть не вижити. Йому не дали цього зробити і тварини залишились покинутими на полі, а сина увезли», – розповідає мама Євгена.
Вже наступного дня хлопця мали відправити до навчального центру без належної медкомісії та підготовки. Просто відразу, як «людину з вулиці». І тільки завдяки втручанню небайдужих людей, які почали бити на сполох, працівникам ТЦК цього зробити не вдалося.
Під час цієї спроби незаконної мобілізації ініціативу порятунку тварин виявила журналістка ІА «ФАКТ», яка оперативно приїхала на місце події. Саме вона встигла забрати коней, залишених посеред поля без нагляду, тим самим врятувавши їх від можливої небезпеки чи загибелі. Після цього вона поспілкувалася з матір’ю постраждалого Євгена, яка перебувала у шоковому стані через дії представників ТЦК. Завдяки швидкому втручанню вдалося не лише зберегти життя тваринам, а й зібрати важливі свідчення щодо обставин затримання хлопця.
Історія Євгена є далеко не поодинокою, а є дзеркалом того, що давно перетворилося на систему. На щастя, його вдалося повернути і коні знову з ним. Але як довго ще вдаватиметься рятувати таких людей?
Нам було дуже важливо дізнатися, що про це думають справжні захисники, і тому ми поспілкувалися з діючими військовослужбовцями з передової, які не ховаються за спинами цивільних, а щодня дивляться смерті в очі на полі бою. Як виявилося, саме вони найбільше обурені діями працівників ТЦК.
Олексій, старшина ЗСУ, який воює ще з 2014 року, ділиться з нами:
«Ми там, де кулі і земля здригається від снарядів. І головна задача – захищати цивільних. А тут бачу і постійно чую, що просто на вулицях, у метро, чи ТЦ хапають людей та тягнуть у бусики. Вони ганьблять нашу форму. У нас на передовій хлопці гинуть, а тут когось ловлять за довге волосся — бо “виглядає не по-чоловічому”. Це не служба — це цирк. Ми за людей життя кладемо, а вони на людей полюють».
Сергій, 28-річний розвідник з Донецького напрямку висловлюється ще гостріше:
«Жоден справжній солдат не буде кричати: “йди сюди, чого не в окопах? ”. Він не буде хапати людину, погрожувати і бити. Так поводяться лише ТЦК-шники… Для нас вони не військові, а просто “самозванці”. У нас в батальйоні за таку поведінку одразу “звільнення”. Ми маємо і ми не гопники, на відміну від них!».
Командир роти Іван, який служить на півдні ц приїхав у відпустку до Харкова, додає:
«Найгірше те, що мирні починають думати: армія — це про агресію й приниження. А це не так. Ми захищаємо країну, а представники ТЦК дискредитують нас і армію взагалі. Навіть принизливо від того, що люди нас жахаються, сприймаючи за них. Ми навіть свої автівки стали маркувати, щоб нас не плутали».
Отже, самі військові, не дивлячись на дефіцит кадрів та відсутність ротації, проти насильницької мобілізації. Справжні воїни, які щодня ризикують життям на передовій, відкрито засуджують дії представників ТЦК. Для них особливо болісно бачити, як під виглядом мобілізації переслідують мирних, хворих, знесилених людей.
«Нам на фронті не потрібні наркомани, засуджені, хворі, невмотивовані чи ті, хто не витримає навіть добу в окопі. Це – не допомога, а тягар для нас! Коли ловлять людей на вулиці, без підготовки та вивчення його фізичного стану, це не про оборону. Це про звітність і свій власний страх не йти на фронт, якщо не виконаєш норматив по відлову. А страх – не воює. Воюють ті, хто сам прийшов, або кого підготували до служби», – каже боєць Олексій з Покровського напрямку, з яким вдалося поспілкуватися у Zoom під час його лікарняного.
Військові наголошують, що не визнають мобілізацію через приниження. Їм боляче бачити, як честь військової форми знецінюється поведінкою тих, хто її не заслужив.
«Ми воюємо за людяність, за наш народ. І якщо ми почнемо поводитися так, як ті, з ким боремось, то навіщо все це?», — додає Олексій…
Також, за словами військових, найбільше їх обурює те, що через дії окремих «представників» люди втрачають довіру до армії загалом, а це небезпечно для країни в умовах війни.
«Ми не потребуємо живих мішеней, нам потрібні побратими, а не жертви. Людина з вагою 45 кг, з панічними атаками не витримає окопу, морозу та вогню. І коли вона помре і потягне за собою ще десятьох, то хто буде відповідальний?», — каже Ігор, боєць з Донеччини.
Актуальним питанням для багатьох українців є те, як відрізнити справжнього військового від представника ТЦК, бо в умовах мобілізації люди все частіше стикаються з тими, хто носить камуфляж, але діє не за законом, а за власною «владою». Справжній військовий — це не людина, яка хапає випадкових перехожих. У нього завжди при собі є посвідчення з фото, печаткою, підписом командира і вказаною військовою частиною. Він не ховається, охоче представляється та за необхідності пояснює мету своєї присутності. Його поведінка є спокійною, стриманою, без крику, погроз чи тиску. Такі люди не ходять на «рейди» і не переслідують, бо їх завдання зовсім інші. Форма на них зазвичай потерта, зношена, берці подряпані, тобто, видно, що перед вами боєць з фронту, а не з кабінету.
Водночас представники ТЦК виглядають інакше. Часто вони також у формі, але без іменних шевронів, номерів частин та офіційних емблем. Їхня манера поведінки є різкою, агресивною, вони не завжди пред’являють документи. Часто діють групами, їздять на цивільних бусах без позначень, зупиняють чоловіків у людних місцях — на ринках, вокзалах та торгівельних центрах. Одяг на них майже новий, нібито з магазину. Це особливо впадає в очі на тлі справжніх захисників. При спілкуванні вони можуть тиснути психологічно, підвищувати голос та лякати затриманням.
Є ще одна категорія — ті, хто взагалі не має жодного стосунку ні до армії, ні до ТЦК. Самозванці, які просто «косять під військових». Вони можуть носити камуфляж, видавати себе за силовиків, вимагати «домовитися», натякати на хабар. У них часто немає жодних документів або вони фальшиві. У деяких випадках такі люди вже фігурують у кримінальних провадженнях за перевищення повноважень, самоуправство або вимагання. Головною самодопомогою при зустрічі з такими людьми є негайний виклик поліції та адвоката.
Важливо пам’ятати, що у законодавстві України передбачена можливість вручення повісток поза межами ТЦК під час воєнного стану, проте це має відбуватися виключно за чітко визначеною процедурою: особисто, під підпис, без застосування сили, з чітким інформуванням.
З цим питанням ми звернулися до адвокатки Оксани Романчук, яка пояснила:
«Якщо вас схопили на вулиці, не представились, не показали документи й погрожують — це вже перевищення службових повноважень. Тим більше, що ТЦК не є силовою структурою. Вони не мають права на затримання чи примус. Варто пам’ятати: навіть в умовах воєнного стану громадяни мають права, і будь-які дії, які виходять за межі закону, мають бути зафіксовані та оскаржені.
Якщо ви стали жертвою незаконних дій, зберігайте спокій, фіксуйте все на відео, вимагайте документи, питайте, на якій підставі вас зупинили чи затримали.
При цьому дуже важливо не підписувати нічого без пояснень. Звертайтеся до юристів або гарячих ліній правозахисних організацій, залучайте якомога більше свідків. Ці дії можуть не тільки врятувати, але й допомогти притягнути до відповідальності тих, хто зловживає законом і владою. Армія — це захист, а не терор».
Коли дії працівників територіальних центрів комплектування виходять за межі закону і перетворюються на агресивне поводження зі своїми громадянами, їх наслідки виходять далеко за рамки окремих інцидентів. Це руйнує відчуття безпеки у власній державі, створює атмосферу страху та підозри, підриває авторитет армії та органів влади. Якщо українці на вулицях починають остерігатися представників власних інституцій, ми втрачаємо фундамент довіри, без якого неможливо підтримувати єдність суспільства. Відновити його значно важче, ніж зруйнувати, і саме від рішучості держави реагувати на такі дії залежить, чи збережеться зв’язок між владою та народом, на довіру і підтримку якого вона спирається.
