В Україну щопівроку повертаються близько 100 тисяч українців: як і чому відбувається зворотна міграція

Після початку повномасштабної війни мільйони українців виїхали за кордон у пошуках безпеки, однак частина з них поступово повертається. Процес повернення не є масовим одномоментним рухом, він являти собою помірну, але постійну динаміку. Від вересня 2023 року спостерігається стійка тенденція: приблизно 100 тисяч українців повертаються до країни кожні пів року. Ці цифри зафіксувала Міжнародна організація з міграції, яка веде моніторинг переміщення людей і документує зміну маршрутів, рішень і обставин, які змушують українців обирати повернення замість тривалого перебування за кордоном.

Географія повернення біженців

Згідно з новим дослідженням Міжнародної організації з міграції (МОМ), з вересня 2023 року в Україну стабільно кожні пів року повертаються близько 100 тисяч осіб. Ця динаміка зворотної міграції стала очевидною тенденцією, при цьому мова не йде про спонтанні потоки, а радше про стабільну хвилю точкового, але послідовного повернення. Згідно з результатами дослідження, переважна більшість тих, хто повертається в Україну, приїжджають з країн Європейського Союзу — 93% всіх зафіксованих випадків. Зокрема, понад третина (36%) з них останнім місцем проживання вказують Польщу. Ще 16% — Німеччину. Менші потоки спостерігаються з Чехії й Італії (по 5%), а також із Молдови, Болгарії й Румунії (по 3%).

Решта країн, звідки повертаються українці, мають уже інший геополітичний масштаб і часто зовсім інший досвід приймання біженців. З кожної з таких країн, як Канада, Туреччина, Ізраїль, США й Грузія, повертається по одному відсотку. З Азербайджану, Єгипту, Узбекистану й Таджикистану — менш ніж один відсоток. Таким чином, географія охоплює й Захід, і Близький Схід, і Кавказ, але все ж Європа лишається беззаперечним центром тяжіння для більшості переміщених осіб.

Соціальна структура повернення біженців

МОМ наголошує, що повернення не відбувається у форматі повного родинного переїзду. Частіше йдеться про окремих членів сім’ї — одного з батьків, дорослих дітей або осіб похилого віку. Цей факт відображає складність життєвих сценаріїв, у яких перебувають українські родини після переміщення: хтось залишається за кордоном із дітьми, хтось повертається, щоб подбати про будинок, родичів або поновити роботу.

Цей розрив між членами однієї родини перетворюється на довготривалу норму, яка не відповідає звичному уявленню про еміграцію як цілісний процес «виїзду» й «повернення». Натомість формується соціальний режим маятникової присутності: людина водночас живе в кількох просторах і приймає рішення ситуативно.

Місце повернення

Українці, які повертаються, рідко їдуть у прифронтові регіони. У звіті зазначено, що переважна частина повернень відбувається в менш постраждалі від війни області — на Захід і в Центральну частину України. Це логічно пояснюється як безпековим фактором, так і наявністю інфраструктури, здатної приймати нових мешканців: шкіл, медичних закладів, ринку житла й праці.

Ці регіони виконують функцію буфера між активною зоною бойових дій і поствоєнною стабільністю. Часто саме сюди повертаються ті, хто не може або не хоче залишатися в закордонній невизначеності, але при цьому не має можливості чи сміливості повертатися на схід чи південь України.

Причини повернення біженців

Попри очікування, ключовими мотивами повернення не стали житло чи працевлаштування. МОМ зазначає, що головним фактором залишається емоційне й ідентифікаційне прагнення бути вдома, з родиною, у знайомому середовищі. Матеріальні аспекти — такі як наявність житла або роботи — є вагомими, але не визначальними.

Це пояснює, чому повертаються навіть ті, хто в інших країнах мав відносну стабільність, тимчасовий захист або навіть доступ до соціальних гарантій. Виявляється, почуття зв’язку з рідною землею часто переважує логіку безпеки чи вигоди.

Певною мірою це також говорить про обмеженість адаптаційних механізмів за кордоном. Для багатьох українців навіть найкращі іноземні системи інтеграції не здатні компенсувати втрату культурної зрозумілості, мови, щоденного спілкування й побутових ритуалів, без яких важко відчувати себе «на місці».

МОМ підкреслює, що зібрана інформація має бути використана для формування політик і програм повернення. Стабільна динаміка потребує передбачуваних механізмів підтримки: від розселення до психосоціального супроводу. Якщо кожні шість місяців Україна приймає 100 тисяч осіб, державні структури та гуманітарні організації повинні мати інструменти для швидкого реагування.

Особливо це стосується тих, хто повертається в регіони, що досі несуть на собі відбиток війни, або мають напружену ситуацію з інфраструктурою. Прогнозування майбутніх хвиль повернення дозволить не лише краще управляти логістикою, але й уникати соціальної напруги, коли на локальному рівні не вистачає шкіл, житла чи медичних послуг.

Регулярне повернення українців до країни не свідчить про завершення загроз, але вказує на стійке бажання окремих людей і родин відновити свою присутність вдома попри ризики й нестабільність. Статистичні дані МОМ демонструють, що рішення про повернення не завжди обумовлене безпекою чи умовами життя за кордоном. Воно часто базується на індивідуальному досвіді, особистих зв’язках, розірваних сімейних структурах або втомі від тимчасовості. Рівномірність цієї динаміки потребує системної реакції з боку держави й міжнародних партнерів: зворотна міграція вимагає не меншої уваги, ніж виїзд, адже люди, які повертаються, залишають стабільне середовище та вступають у реальність, що досі перебуває в стані невизначеності.