Верховна Рада України оновила правила оформлення паспортів громадян України у формі книжечки
Після трьох років, упродовж яких українська система документування працювала у винятковому режимі, влада розпочала новий етап у регулюванні паспортної сфери. Рішення, ухвалене Верховною Радою 23 жовтня 2025 року, стало черговим етапом у тривалій трансформації української системи документування. Парламент затвердив постанову №13369, якою вніс зміни до документа 1992 року, який понад три десятиліття визначав порядок оформлення паспортів громадянина України у вигляді книжечки та паспортів для виїзду за кордон.
Що визначає постанова парламенту
Постанова Верховної Ради закріпила норму про використання державної мови для внесення всіх записів у паспорті-книжечці, а також визнала таким, що втратив чинність, старий нормативний акт про закордонні паспорти.
Ініціатори рішення пояснили його необхідністю усунути правову невизначеність, яка виникла після того, як Конституційний Суд у 2018 році визнав неконституційним Закон “Про засади державної мовної політики” 2012 року. На цей закон спиралися положення 1992 року, коли визначалися мови записів у паспортах. Відтоді базою для всіх документів, що посвідчують особу, став Закон “Про забезпечення функціонування української мови як державної”, ухвалений у 2019 році.
Його стаття 8 передбачає, що всі документи громадянина України мають бути оформлені державною мовою, а лише у випадках, визначених міжнародними угодами, допускається дублювання іншими мовами.
Від книжечки до ID-картки: технічний контекст змін
Прийнята постанова не вводить нових механізмів оформлення паспортів, а узаконює те, що вже давно стало реальністю. З 2016 року в Україні видають біометричні паспорти у формі ID-картки, а відтоді як поліграфкомбінат “Україна” знищив форми для виготовлення книжечок, старий зразок паспорта фактично перестав існувати як діючий документ.
Остання партія бланків книжечок була надрукована у 2014 році, тому зараз їх видають лише у виняткових випадках — за рішенням суду, якщо громадянин має право вимагати саме таку форму. Внесені Верховною Радою зміни стосуються саме цих залишкових документів і встановлюють, що будь-які записи до них, зокрема щодо прізвища чи імені, повинні робитися українською мовою.
Водночас парламент визнав таким, що втратив чинність, “Положення про паспорт громадянина України для виїзду за кордон”, ухвалене ще у 1992 році. На практиці це означає юридичне закриття старої нормативної бази, яка вже не відповідала реальній системі виготовлення біометричних документів. Сучасні закордонні паспорти оформлюються за новим зразком, затвердженим постановою Кабінету Міністрів у 2014 році, і повністю інтегровані у Єдиний демографічний реєстр.
Юридична точність і реальні труднощі
Формально рішення Верховної Ради виглядає послідовним: воно усуває суперечності між старими нормами й чинним законодавством, а також підтримує принцип мовної єдності документів. Проте для громадян ці зміни виявилися додатковим джерелом плутанини.
Ті, хто досі користується паспортами у формі книжечки, змушені тепер взаємодіяти з системою, яка майже втратила механізм їх обслуговування. Кількість чинних бланків обмежена, а кожна нова заява розглядається через судове рішення, що збільшує строки і витрати. У підсумку формальне оновлення законодавства створило ситуацію, коли закон діє, але інструментів його реалізації практично не існує.
Ще складніша ситуація виявляється у сфері кадрової та консульської практики. Для фахівців, які працюють з документами, постанова означає необхідність постійно перевіряти актуальність кожної норми, адже навіть невелика помилка у записі чи перекладі може поставити під сумнів легітимність паспорта. Тобто законодавча точність, до якої прагнула держава, насправді створила новий рівень адміністративного ризику для звичайних людей.
Наслідки для українців за кордоном
Попри офіційне пояснення, що ухвалення постанови Верховної Ради від 23 жовтня 2025 року не змінює порядку отримання паспортів для громадян України і не впливає на чинність вже виданих документів, реальна ситуація виявилася набагато складнішою. Формально всі власники паспортів, виданих за попередніми правилами, залишаються у правовому полі, однак на практиці українці, які перебувають за кордоном, зіткнулися з низкою труднощів, спричинених відсутністю узгодженості між українським законодавством і вимогами іноземних держав.
Для більшості українців, що виїхали за межі країни під час повномасштабного вторгнення, паспорт став єдиним засобом підтвердження особи, права на перебування і можливості працевлаштування. Водночас зміни у нормативній базі, які в Україні подають як оновлення, за кордоном часто сприймаються як підстава для додаткових перевірок. У багатьох країнах посадовці або представники міграційних служб не розрізняють нюансів українського законодавства і вимагають пояснень, коли стикаються зі старими паспортами-книжечками або зразками, посилання на які скасовано у новій постанові.
Особливо вразливою категорією стали біженці, які залишили Україну у перші місяці війни. Частина з них має документи старого зразка, видані понад десять років тому, або оформлені з помилками у транслітерації, що тепер мають бути узгоджені з державними стандартами написання. Для таких людей будь-яке звернення до місцевих адміністрацій чи банків перетворюється на випробування: доводиться доводити чинність паспорта, звертатися за нотаріальними підтвердженнями, а іноді й чекати на відповіді з українських консульств, перевантажених запитами.
Ще складнішою є ситуація у країнах, де немає постійних українських представництв або філій ДП “Документ”. Громадяни змушені долати значні відстані, щоб подати заяву на отримання ID-картки чи нового закордонного паспорта. У деяких випадках процес затягується на кілька місяців через обмежені технічні можливості, нестачу персоналу або перевантаження системи. Хоча формально закон не змінює процедуру оформлення, фактично громадяни опиняються перед труднощами, яких раніше не мали, — чергами, вимушеними поїздками, додатковими витратами.
Не менш важливими є психологічні наслідки. Для біженців паспорт є символом зв’язку з державою, яка має захищати їхні права, навіть коли вони далеко від дому. Коли цей зв’язок ускладнюється бюрократичними бар’єрами або невизначеністю, люди відчувають себе залишеними сам на сам із системою, що формально гарантує стабільність, але фактично створює нові кола адміністративного лабіринту.
Отже, постанова Верховної Ради, попри її юридичну послідовність загострила контраст між правовою нормою і реальним життям людей. Для українців, які залишилися вдома, документальна реформа залишилася майже непомітною, проте для тих, хто вимушено живе за межами країни, навіть “незмінені” правила перетворилися на чергове випробування, у якому формальна стабільність не рятує від практичної невизначеності.
