Мова як ніщо інше відображає суспільні процеси, позначаючи їх за браком готових слів неологізмами або англіцизмами. Так з’являються фейки, акаунти, пости, хаби, коворкінги і багато інших вже звичних нам назв і позначень явищ. Те, що виникає в соціумі і стає поширеним, завжди віддзеркалюється у наших судженнях. Найістотніші тренди започатковують моду на ті чи інші слова. В кожній країні є помітними такі слова, які визначають як слова року або десятиліття. Їх можна часто почути у людському натовпі або прочитати в постах у соцмережах. Довкола них розгортаються найзапекліші дискусії та виникають найсильніші емоції. В Україні цього року таким словом стала “бусифікація”. Пальму першості їй віддав словник української мови та сленгу “Мислово”, який у 2014-му започаткував традицію щорічного визначення найвпливовіших слів.
Без шансів на добровільність
Словом 2024 року за версією словника сучасної української мови та сленгу “Мислово” стала “бусифікація” — термін, який безжально точно описує процес примусової мобілізації за прискореною процедурою. Це слово опинилося у фокусі суспільної уваги, адже, як і все іронічне, воно просто і влучно вказує на дисбаланс у підходах до мобілізації: кількість перемагає якість, а права людини ігноруються.
Слово народилося від поняття “бус” — того самого мікроавтобуса, що тепер у багатьох асоціюється не з поїздкою на море, а зі швидкими “перетвореннями”. Завершальним штрихом стала суфіксальна частка “-ифікація”, яка вказує на перетворення, але з нотками обов’язковості. Принцип знайомий із “русифікації” чи “верифікації” — і, чесно кажучи, не залишає шансів на добровільність.
Словник Мислово – це словник, який творять самі користувачі Інтернету, додаючи слова і фрази, які вважають слушними для опису нинішньої реальності. Саме тому в словнику трапляється багато ненормативної лексики.
Бусифікація в гугл-трендах
Термін “бусифікація” почав з’являтися у публічному та медійному просторі України у 2024 році, у контексті обговорення практик мобілізації під час війни. Його використання посилилося на тлі суспільного обурення через випадки, коли чоловіків мобілізували прямо на вулицях чи у транспорті, часто без належного врахування обставин і навіть законних процедур.
Слово набуло популярності завдяки його іронічній формі, яка одночасно висміює абсурдність і підкреслює серйозність ситуації. Сам термін відображає суспільну критику на адресу системи, яка більше фокусується на “кількісних планах”, ніж на прозорості, добровільності чи якісному відборі мобілізованих.
Як свідчать Гугл тренди, слово почало набувати популярності у вересні минулого року. Інтерес до нього досяг пікових значень у жовтні 2024-го. Найбільше цікавилися цим терміном у західних регіонах (Волинь – 100, Львівщина – 88), найменше на Харківщині (11) Темами, пов’язаними з “бусифікацією” були “мобілізація”, “директива”, “Центр комплектування та соціальної підтримки”.
Слова і антислова
Товариство німецької мови обирає “слово року” (Wort des Jahres) з 1972 року, а з 1991 року також визначає “антислово року” (Unwort des Jahres). Окрім того, у німецькомовних країнах, таких як Австрія, Ліхтенштейн і Швейцарія, теж обирають власні слова року.
“Антислова року” – це поняття, що викликають занепокоєння у Товаристві, адже вони порушують “принципи людської гідності” та зазіхають на “принципи демократії”. Це можуть бути слова, які дискримінують соціальні групи або є “евфемістичними, заплутаними чи такими, що вводять в оману”. Наприклад, у 2016 році антисловом стало слово “зрадники” (інструментально використане для стигматизації політичних опонентів), а у 2017 році — “альтернативні факти” (як символ маніпулятивної дезінформації).
Якби в українському мовному просторі фіксували антислова, бусифікація і тут стала б словом року, адже в ній закумульовані негативний досвід і ганебні сенси.
“Це ганебно, це ознака станового суспільства, коли відловлюють людей, нижчих за станом. Не так потрібно пробуджувати у громадянах, чоловіках войовниче начало” – так про бусифікацію висловився публіцист і громадський діяч Анатолій Якименко в ефірі програми ProUA.
“Бусифікація” — це національне приниження”, – заявив в етері Громадського радіо Ігор Луценко, командир підрозділу БпЛА, коментуючи питання примусової мобілізації, мобілізаційного віку та мотиваційних контрактів.
Від лалохезії до Магури
Серед кандидатів на звання слова року, більшість із яких відображають виклики, пов’язані з війною, що триває, виділяються такі терміни:
- СЗЧ (самовільне залишення частини) — проблема, що набула масового характеру через недоліки в організації військової служби. Ситуація вказує на системні виклики, зокрема і на тлі явищ, таких як бусифікація.
- Курська операція — найуспішніша військова операція України минулого року, яка стала підтвердженням стратегічної майстерності українських сил і привернула увагу всього світу до ролі України як повноцінного суб’єкта міжнародних процесів.
- Втома — природний наслідок війни на виснаження, яка торкнулася не лише військових, але й суспільства в цілому, що прагне віднайти сили для подальшого спротиву.
- Переговори — слово, яке викликає різні емоції: від надії на припинення бойових дій до побоювань щодо можливості замороження конфлікту.
- МСЕК (медико-соціальна експертна комісія) — символ корупційних скандалів, що свідчать про необхідність реформування українських інституцій навіть у часи війни.
- Популізм — термін, який нагадує про те, що передвиборчі обіцянки та “солодкі” програми залишаються актуальними навіть у найважчі часи.
- Магура — морський дрон, який змінив баланс сил у Чорному морі, демонструючи технологічний прогрес і інновації в українській обороні.
- Лалохезія — слово, яке пояснює, чому використання ненормативної лексики стало частиною буденності під час війни: це спосіб зняття стресу та болю.
- Квадробери — субкультура підлітків, які перейняли поведінкові риси тварин, ставши одним із найбільш незвичайних соціальних феноменів року.
Мова не просто відображає час — вона оголює його суперечності. Слова 2024 року, від іронічної “бусифікації” до технологічної “магури”, свідчать не лише про адаптацію українців до реалій війни, а й про гостру потребу змін. Вони вказують на те, що ми як суспільство не завжди готові визнавати власні слабкості та проблеми, але навіть у найскладніших обставинах продовжуємо шукати сенси, хоч іноді ціна цього пошуку – гіркий сарказм.
