Завдяки рятувальній місії та підтримці міжнародних партнерів з окупації повернули дві групи українських дітей
В умовах повномасштабної війни окупація для дітей означає втрату дому, постійний страх, примус до чужих символів і обрядів, а для старших підлітків – реальну загрозу мобілізації. Російська влада на захоплених територіях створює систему, у якій дитинство поступово стирається: замість уроків — воєнізовані ігри, замість учителів — випадкові люди без освіти, замість звичних свят — нав’язування чужої культури і приниження власної. Цей досвід залишає глибокі психологічні рани і стає яскравим доказом того, як окупація перетворює життя дітей на поле експериментів і примусу.
За словами засновника організації Save Ukraine Миколи Кулеби, минулого тижня його команді вдалося врятувати ще одну групу українських дітей з тимчасово окупованих територій. Він наголосив, що ця рятувальна місія стала можливою завдяки підтримці міжнародних партнерів, об’єднаних у межах президентської ініціативи Bring Kids Back UA.
«Кожна історія — це свідчення того, що окупанти перетворюють дитинство на поле для пропаганди, страху й примусу», – зазначив Кулеба.
Одним з прикладів став 16-річний Ілля. Його силоміць відправили до військового табору у Волгограді — без будь-якої згоди матері, яка категорично відмовлялася віддавати дитину на «навчання» такого типу. Там хлопця змушували носити військову форму, стріляти, брати участь у тренуваннях, які насправді були курсом воєнної підготовки. Іллю навіть нагородили грамотою як «снайпера».
Це мало стати лише етапом: цього року його вже планували забрати на службу до армії РФ. Мати, розуміючи, що зволікати немає часу, попри небезпеку й ризик для власного життя, вирішила рятувати сина. Завдяки її наполегливості та злагодженій роботі волонтерів Іллю разом із братами вдалося вивезти на підконтрольну Україні територію.
Богдана також хотіли мобілізувати до російської армії. Його однокласників окупанти вже поставили на військовий облік, і дуже скоро черга мала дійти до нього. Школа, в якій він навчався, перестала бути місцем освіти: у класах дітей зустрічали не педагоги, а випадкові люди.
Біологію викладала колишня продавчиня з овочевого кіоску, директором став майстер манікюру, інші предмети вели трактористи й продавці з місцевого базару. Замість знань дітям нав’язували пропаганду і вчились вони лише покорі. Це середовище перетворювало підлітків на «матеріал» для військової машини, позбавляючи їх шансів на справжню освіту й розвиток.
Ще одна трагічна історія стосується Костянтина. Його мати спочатку відмовилася віддавати сина до російської школи і брати документи, які нав’язували окупанти. Але відмова викликала хвилю тиску: влада погрожувала депортувати всю сім’ю, а вночі до їхнього дому вривалися озброєні військові, які погрожували силою забрати хлопця до дитбудинку.
Зрештою жінку змусили погодитися. У школі Костянтина змушували співати гімн Російської Федерації, брати участь у «Зарніці» — радянській воєнізованій грі, яку реанімували для пропаганди, — і навіть носити триколор на шкільних лінійках. Так дитина була поставлена у ситуацію, де будь-яке слово спротиву могло обернутися небезпекою для всієї родини.
Соломія також стала жертвою системного тиску. У школі її примушували виконувати гімн Росії, слухати пропагандистські «розмови про важливе» та брати участь у зустрічах із військовими. Додому неодноразово приходили озброєні солдати з обшуками, ламаючи простір, у якому мала би бути безпека. Її мама, Світлана, пережила ракетний удар, отримала тяжкі поранення ніг і тепер змушена пересуватися на милицях. Згодом сім’я втратила й дім — він згорів у пожежі після обстрілу. У таких умовах дитинство Соломії перетворилося на щоденну боротьбу за виживання.
Сьогодні всі ці діти вже перебувають на підконтрольній Україні території. Вони проходять реабілітацію у центрах «Надії та відновлення». Тут їм допомагають відновлювати документи, отримують психологічну допомогу, забезпечуються гуманітарною підтримкою. Фахівці працюють над тим, щоб повернути дітям відчуття нормального життя, поступово знімати травматичні наслідки пережитого і формувати безпечне середовище. Це складний процес, але саме він дає шанс повернути дітям можливість жити й розвиватися, а не лише виживати.
Микола Кулеба наголосив, що кожна подібна історія є доказом того, що Росія системно перетворює дитинство на засіб пропаганди і контролю. «Завдяки Save Ukraine понад 800 дітей уже отримали шанс на щасливе майбутнє у вільній країні. Ми не зупинимося доти, доки кожна дитина не опиниться вдома, в безпеці», – сказав він. Ця робота продовжується щодня і залежить від зусиль волонтерів, небайдужих людей та партнерських організацій.
Особливе значення має підтримка партнерів, без яких рятувальні операції були б неможливими. Кулеба подякував WeAreAllUkrainians, благодійному фонду «Хуманіті» та Об’єднаному центру з координації пошуку й звільнення військовополонених і незаконно утримуваних осіб. Саме спільними зусиллями вдається повертати дітей, які роками жили в умовах страху та примусу.
«Разом ми не просто рятуємо дітей. Ми повертаємо їм дитинство, спокій і надію», – підсумував він.
Кожна врятована дитина — це не лише особиста перемога родини, а й доказ злочинів, які російська окупаційна влада чинить проти українських дітей. Ці історії фіксуються, стають доказами для міжнародних судів, але насамперед вони показують, що навіть у найскладніших умовах можливо змінити долю. Повернені діти отримують шанс жити у безпеці, а українське суспільство — впевненість, що боротьба за кожне життя триває і дає результат.
