Зброя у цивільного населення: як війна створила нову зону ризику і чому проблема загостриться в післявоєнний час
Після початку повномасштабної війни доступ цивільних осіб до зброї перестав бути виключно політичною чи юридичною дискусією. Це питання стрімко перетворилося на складну безпекову проблему, яка зараз стоїть перед державою. У той час як мільйони українців прагнуть захищати свої домівки та рідних, суспільство водночас стикається з тривожними випадками насильства, гучними злочинами із застосуванням зброї, неконтрольованою торгівлею арсеналом і стрімким збільшенням його кількості. Перед державою стоїть подвійний виклик: з одного боку — забезпечити громадянам реальну можливість оборонятися, з іншого — не перетворити вулиці на зону, де зброя стає буденним аксесуаром і вирішує суперечки замість закону.
Доступ цивільних осіб до зброї: позиція МВС
Питання доступу цивільних людей до зброї обігу зброї в Україні невідворотно загострюється, і найбільший виклик полягає в тому, що після завершення війни воно стане ще складнішим. Зброя не зникає, а залишається в обігу, переходить з рук у руки, часто — поза офіційним контролем. При цьому системи, яка б чітко відстежувала її переміщення, використання й зберігання, досі не існує. Досвід війни змінив саме ставлення до того, що вважати особистою безпекою, як і коли можна застосовувати силу, а також яку відповідальність за це має нести держава.
У цьому контексті позиція Національної поліції України набуває особливої ваги, вона традиційно стоїть на позиції, що монополія на силу має належати державі. Саме тому позиція заступника голови Нацполіції, начальника кримінальної поліції, генерала Андрія Нєбитова, проливає світло на те, як правоохоронці бачать майбутнє цивільного обігу короткоствольної вогнепальної зброї. На переконання генерала, навіть добре навчені військові не завжди встигають скористатися зброєю у випадках раптової небезпеки.
І хоча держава з перших днів вторгнення надала багатьом громадянам змогу взяти до рук зброю й стати на захист країни, зворотним боком цього рішення стало поширення її поза правовими рамками. Після звільнення Київщини та низки інших регіонів частина зброї залишилася в руках цивільних без відповідної документації та контролю. Сьогодні існує механізм реєстрації такої зброї, за яким кожен охочий може задекларувати її, оформити офіційно і зберігати до завершення дії воєнного стану та ще протягом 90 днів після.
За словами Нєбитова, щоденні поліцейські звіти дедалі частіше фіксують інциденти, пов’язані з незаконною зброєю. Одним з прикладів є стрілянина, яку влаштував підліток, отримавши автомат, привезений кимось з фронту. Інша історія — жінка на Миколаївщині знайшла у свого чоловіка гранату, принесла її до подруги, і внаслідок вибуху загинула сама та вбила трирічну дитину. Подібні епізоди є нагадуванням про те, що зброя в побуті — це завжди потенційна небезпека. Особливо, коли вона потрапляє до рук неповнолітніх або людей без елементарної підготовки та з порушеною психікою.
Нєбитов повідомив, що на даний час в Україні понад 1,1 мільйона осіб мають зареєстровану зброю. Загалом на руках у цивільних знаходиться 1,36 мільйона одиниць вогнепалу, переважно мисливського призначення, а також приблизно чверть мільйона травматичних засобів. Такий масштаб, за словами генерала, вимагає не просто обліку, а ретельного, продуманого врегулювання на рівні закону.
Право на самозахист, переконаний генерал, має бути забезпечене, тому МВС України не виступає проти володіння цивільними короткоствольною зброєю, але підтримує це лише за дотримання чітких умов. Насамперед, це формування культури поводження зі зброєю. Йдеться не тільки про технічне навчання, а й про особисту відповідальність громадянина, який володіє вогнепалом, його розуміння правил безпеки та здатність діяти в межах правових і етичних норм.
Другою умовою є забезпечення безпеки інших. За словами Нєбитова, суспільство повинне мати гарантії, що право однієї людини на самозахист не створює ризику для оточення. Як приклад він наводить ситуацію, коли люди відпочивають у парку або перебувають у ресторані. У таких місцях не всі погодяться з присутністю озброєної особи поруч. Саме тому, треба визначити місця, куди не можна буде проносити зброю. Генерал припускає, що майбутнє законодавство передбачатиме чіткі правила щодо зон, де заборонено перебування зі зброєю.
Водночас генерал наголошує, що Нацполіція не діє поза рамками закону. Він визнає: після закінчення війни неминучим буде певне послаблення правил користування зброєю, проте зараз, в умовах війни, доступ до зброї має залишатися контрольованим. До того часу громадяни, які хочуть отримати право користування зброєю, можуть вступити до лав Нацполіції, СБУ, ЗСУ та інших силових структур і захищати Україну легально зі зброєю в руках.
Окрему увагу генерал приділив резонансним випадкам торгівлі зброєю. Один з них відбувся в Софіївській Борщагівці, де військовослужбовець продав автомат своєму сусідові за тисячу доларів, а потім почав вимагати доплату. В результаті конфлікт завершився вбивством двох людей, і такі випадки є непоодинокими. За статистикою, яку навів Нєбитов, кількість випадків торгівлі зброєю зросла у п’ять разів: з 200 фактів у 2021 році — до понад тисячі станом на зараз. Якщо в 2021-му поліція вилучила 156 автоматів, то у 2022 році — вже 1581, у 2023 — 1567, а в 2024 — 1721, тобто прослідковується зростання в десятки разів. При цьому майже вся нелегальна зброя колись була легальною, а частина є трофейною, захопленою у російських військових. Вона мала свій облік, але зараз перебуває в тіні. Така зброя є джерелом потенційної загрози в тилу. У мирному середовищі її присутність завжди є лотереєю, де на кону лежить життя людей.
Неповна картина: чого не враховує позиція МВС щодо обігу зброї
Генерал Нєбитов послідовно відстоює позицію Національної поліції про те, що виключне право на силовий вплив має держава. Проте після початку повномасштабної війни саме держава відкрила доступ до зброї для цивільного населення в межах територіальної оборони та добровольчих формувань. Так, лише в перші дні війни поліція Києва видала понад 6,5 тисячі одиниць зброї. При цьому частина цієї зброї залишилася у вжитку поза офіційним контролем і стала джерелом неконтрольованого поширення в тилу.
Ігнорування цього контексту з боку поліції є уникненням глибшої проблеми: держава втратила монопольний контроль, але не створила комплексних механізмів відповідального співіснування зі збройним громадянином, а також поки що не сформулювала дієвого правового інструментарію, здатного врегулювати його наслідки. Ключовим інструментом контролю за зброєю МВС вбачає Єдиний реєстр зброї, який дозволяє відстежувати її обіг і зберігання.
Крім того, залишилися поза увагою наступні системні питання: скільки зброї взагалі перебуває поза реєстром, скільки випадків її передачі між особами не задокументовані? Це ставить під сумнів ефективність самої політики обліку, адже правоохоронні органи фактично не мають інструментів, щоб визначити повний масштаб проблеми. Поки держава не пояснює, як збирається працювати з цією «сірою зоною», її контролювати неможливо.
Ще одне актуальне питання стосується контролю за зброєю, яка потрапляє з зони бойових дій у тилові регіони. Посилення перевірок на блокпостах, вокзалах та в інших публічних місцях іноді провокує конфлікти між поліцією та військовими, стомленими в умовах підвищеної відповідальності. В МВС пояснюють свою позицію: завданням поліції є недопущення потрапляння нелегальної зброї туди, де вона може призвести до людських жертв. У відомстві підкреслюють, що в подібних трагедіях громадськість насамперед ставить питання до правоохоронців — як таке стало можливим?
Саме тому поліція діє на випередження і зупиняє незаконне перевезення озброєння. Протягом поточного року на блокпостах було затримано 238 осіб, у яких вилучили 78 одиниць вогнепальної зброї, 353 гранати і понад 40 тисяч набоїв. Однак у МВС визнають, що окремі дії поліцейських можуть кидати тінь на всю систему, так само як і безпідставні звинувачення в їхній бік. Щоб уникати спотворення фактів, правоохоронці використовують бодікамери, також до роботи на блокпостах залучено також Військову службу правопорядку та Нацгвардію.
Однак позиція Міністерства внутрішніх справ зосереджена на пріоритеті превенції, не пропонуючи стратегії деескалації. Факт залучення бодікамер і військових структур частково вирішує проблему, проте не замінює системного врегулювання взаємодії між поліцією та армією в тилу. Цей процес потребує більшої прозорості, чітких та узгоджених алгоритмів дій і роз’яснювальної роботи.
Водночас згадка Андрія Нєбитова про те, що навіть військові не завжди встигають скористатися зброєю під час раптової загрози, ще раз підтверджує: сама наявність зброї не гарантує безпеки та самозахисту. Це стосується і підготовлених людей, не кажучи вже про цивільних без досвіду. Посилання на позитивну практику країн, де короткоствол дозволений, не враховують українських реалій. У країну повернуться десятки тисяч людей зі зброєю, з травматичним досвідом, психологічною нестабільністю, без роботи і без підтримки. У таких умовах легалізація короткостволу стане додатковим джерелом конфліктів, побутового насильства, нещасних випадків і самосудів.
Отже, теза генерала про те, що після закінчення війни неминучим буде певне послаблення правил користування зброєю, є надто спірною, бо вони завжди мають бути чіткими, продуманими й однаково обов’язковими для всіх, незалежно від заслуг, статусу чи особистих переконань.
Крім того, в МВС сконцентровані на небезпеках, але при цьому не аналізуються причини втрати довіри суспільства до здатності держави гарантувати безпеку. Якщо в тилу люди намагаються придбати зброю, тримають її при собі або шукають неофіційні способи отримання, це не лише є проявом правопорушення, а й симптомом недовіри до правоохоронних інституцій.
Також слід зазначити, що аргументи представника МВС щодо «культури поводження зі зброєю», «наявності особистої відповідальності» і «безпеки для оточення» є загальновживаними й формально правильними. Однак вони потребують відповідей на питання: чи має держава механізм перевірки рівня культури поводження і особистої відповідальності на практиці? Чи готова вона забезпечити інфраструктуру — курси, полігони, іспити, контроль? Якщо такі механізми не створені, ця риторика залишається декларативною.
Заява Андрія Нєбитова про заборону перебування зі зброєю в громадських місцях є окремим пунктом, який викликає сумніви. Запропонована ним ідея створити зони, вільні від зброї у ресторанах, парках і громадських просторах виглядає привабливою на рівні гіпотези, але майже не має шансів на практичну реалізацію. Контроль за дотриманням подібних обмежень вимагатиме постійної присутності правоохоронців або спеціальних перевірок, наявності пунктів контролю, металодетекторів, на які немає ні бюджету, ні правових основ застосування.
Більше того, заборона на носіння зброї в певних просторах не здатна стримати тих, хто вже діє поза законом, а саме такі особи становлять основну загрозу. Позиція МВС спирається на логіку ідеальної держави з ефективними інструментами моніторингу, але ігнорує базове запитання: хто і як забезпечить виконання таких правил у країні, де вже функціонує тіньовий ринок зброї, а частина громадян зберігає її без жодної реєстрації?
Щодо пропозиції йти у ЗСУ або правоохоронні органи для тих, у кого є бажання користуватись вогнепальною зброєю. Вбачається, що це є поверхневим баченням складного суспільного запиту, бо йдеться зовсім не про кадрову потребу. Цивільний обіг зброї є не прагненням носити форму, а глибинна зміна самої архітектури безпеки в державі. Люди хочуть не статусу, а впевненості, що можуть захистити себе і близьких. І відповідь держави має бути не у формі заперечення, а у вигляді чіткого, зваженого регулювання.
Статистика, яку наводить Нєбитов, справді є вкрай тривожною. Зростання торгівлі зброєю, збільшення вилученого арсеналу, випадки побутового насильства із застосуванням вогнепалу — все це вимагає пильної уваги. Однак об’єктивна аналітика потребує відповіді не лише на питання «що відбувається», а й на «чому». І в цьому контексті вразливим місцем залишається мовчання про інституційну слабкість: відсутність єдиної політики, прозорих умов легалізації, кримінального аналізу обігу, відкритих баз даних і суспільного діалогу.
Отже, позиція МВС в частині безпекових ризиків і потреби в контролі обігу зброї не має системного бачення вирішення проблеми і є декларативною. Україна потребує не лише превентивних заходів, але й державних органів, які визнають власні помилки, створюють зрозуміле законодавче регулювання і чесно відповідають на запитання: чи готова держава мати озброєного, але відповідального громадянина в умовах післявоєнного часу?
Існує ще одне важливе питання. Андрій Нєбитов повідомив, що на даний час в Україні понад 1,1 мільйона осіб мають зареєстровану зброю. Загалом на руках у цивільних 1,36 мільйона одиниць вогнепалу. Втім, інші високопосадовці МВС повідомили про інші дані. В 2024 році міністр внутрішніх справ Ігор Клименко на засіданні Конгресу місцевих та регіональних влад при Президентові України заявив, що за приблизними підрахунками на руках у громадян України може перебувати від одного до п’яти мільйонів одиниць зброї, а також боєприпаси. Водночас, за словами заступника міністра внутрішніх справ Богдана Драп’ятого, точну кількість незареєстрованої зброї, яка перебуває на руках у цивільного населення, визначити неможливо. За орієнтовними оцінками, йдеться про від 2 до 5 мільйонів одиниць.
При цьому заступник міністра внутрішніх справ Леонід Тимченко повідомив, що в Україні у 2024 році офіційно було зареєстровано понад 1 мільйон 400 тисяч одиниць зброї. Він також зазначив, що з початку повномасштабної війни обсяги вилучення нелегальної зброї зросли у вісім разів, а кількість злочинів з використанням вогнепальної зброї в Україні за три роки повномасштабної війни зросла з 273 випадків у 2021 році до понад 11 тисяч у 2023-му. За його словами, у 2022 році було зафіксовано вже 1267 таких злочинів, а в 2023 році — 11 186, що демонструє зростання в понад 40 разів порівняно з довоєнним рівнем.
Приблизні підрахунки з розривом від 1 до 5 мільйонів красномовно свідчать не лише про проблеми з обліком зброї в країні, а й про відсутність єдиного розуміння в керівництві МВС реального масштабу проблеми. У країні, яка воює, така невизначеність є особливо тривожною. Наведена статистика показує не просто «зростання», а лавиноподібний обвал безпеки, коли нелегальна або втрачена зброя дедалі частіше виявляється в руках тих, хто готовий застосовувати її для вчинення злочинів. Це є також яскравим підтвердженням того, що умовний «контроль за обігом зброї», про який регулярно згадується в офіційних звітах МВС, дедалі більше нагадує фасад — красивий, гучний і цілком відірваний від реальності.
Цивільна зброя після війни: ризики і правові прогалини
Публічні заяви керівництва МВС, зокрема представників Національної поліції, будуються навколо повторюваних тез про необхідність контролю, про загрозу поширення зброї, про відповідальність власників і важливість культури поводження. Все це звучить правильно, однак не проглядається головного: жоден з керівників не озвучив цілісного бачення, як держава планує врегулювати обіг короткоствольної вогнепальної зброї серед цивільного населення зараз, а також після закінчення війни. Відсутність чітко сформульованої концепції, яка відповідала б реальності, породжує не лише правовий вакуум, а й потенційний безпековий ризик.
Під час бойових дій це питання відсувається на другий план, однак саме після завершення війни воно набуде критичного значення. Очевидно, що повернення великої кількості військових з фронту з бойовим досвідом, ПТСР, із зброєю на руках, часто без гарантій працевлаштування чи соціальної стабільності суттєво змінить безпековий ландшафт у тилу. Ігнорування цього факту може призвести до ситуації, коли право на зброю починає жити паралельним життям — поза контролем держави, інституційною відповідальністю, та законами.
Цей сценарій не новим чи унікальним. Після завершення Другої світової війни Україна стикнулася з масовим обігом зброї серед демобілізованих, що спричинило хвилю збільшення рівня злочинності. У ХХ столітті подібні проблеми пережили Франція, Італія, Польща, де після війни влада зіткнулася з тим, що військова зброя перейшла у приватний побут і стала джерелом конфліктів, злочинів та самосудів. У 1990-х роках схожі процеси також відбувались на Балканах, зокрема в Боснії та Хорватії, де цивільне озброєння стало довготривалим фактором внутрішньої дестабілізації. В усіх цих випадках питання вирішувалося не лише законами, а й довгими процесами вилучення, перекваліфікації, інституційного нагляду та ресоціалізації.
У 2024 році набули чинності зміни до Закону України «Про забезпечення участі цивільних осіб у захисті України», якими фіксується спроба держави врегулювати стихійний обіг зброї, що виник під час повномасштабної війни. Це необхідний і очікуваний крок, який може сприяти безпеці та правопорядку, якщо буде реалізований з урахуванням правових запобіжників. Однак він містить низку критичних ризиків — зокрема, небезпеку легалізації зброї сумнівного походження, правову невизначеність щодо відповідальності за її використання та делегування всіх ключових повноважень МВС без достатніх гарантій прозорості й контролю.
Крім того, згідно з законом, цивільні особи можуть користуватись отриманою або знайденою та задекларованою зброєю без проходження медичної чи психологічної перевірки, а також без обов’язкового навчання або тестування. Закон не передбачає жодної процедури перевірки осіб на етапі отримання чи декларування, якщо мова йде про тимчасове користування під час воєнного стану. Це створює ризик зберігання й застосування зброї особами без належної підготовки чи стабільного психоемоційного стану.
Закон також не регламентує механізму проміжного контролю за задекларованою зброєю. Після її декларування особа зберігає право володіння до завершення воєнного стану, але немає чітких процедур періодичного переобліку, перевірки умов зберігання чи цільового використання. Це послаблює можливості держави контролювати реальний стан обігу зброї.
Хоча закон передбачає обов’язкову здачу зброї після завершення воєнного стану, відсутність деталізованої процедури перевірки, зберігання та утилізації підвищує ризик того, що частина зброї залишиться поза контролем або буде втрачена. Прогалини також є в частині перевірки технічного стану такої зброї або її ідентифікації, зокрема у випадках зміненого або видаленого маркування.
Крім того, закон фактично допускає ситуацію, коли особа, яка не мала дозволу на зброю до війни, після здачі задекларованої зброї може претендувати на її набуття у власність, якщо відповідає формальним вимогам. Це може бути сприйнято як нерівність у підході до легального та фактичного набуття зброї, оскільки ті, хто отримував дозвіл до війни, проходили значно складніші процедури. Також передбачена заборона передачі зброї іншим особам не супроводжується реальним механізмом контролю, що створює ризики несанкціонованого використання або зловживань. Також відсутній механізм відстеження місцезнаходження задекларованої зброї, що ускладнює запобігання її витоку в нелегальний обіг.
Загалом закон створює базову рамку для впорядкування зброї під час війни, однак потребує доповнення механізмами контролю, перевірки осіб, умов користування, утилізації після завершення воєнного стану та запобігання зловживанням. На цьому тлі зростає розрив між правовими нормами та практикою їх застосування, і саме ця невизначеність є найбільш дестабілізуючим фактором на майбутнє.
Після завершення війни країна неминуче зіткнеться з реальністю, за якої в побутовому просторі залишаться мільйони одиниць зброї в руках людей з бойовим досвідом, частина з яких має нестабільний психоемоційний стан, травми й скрутне матеріальне становище. У такому середовищі виникне ще більший ризик її використання в кримінальних, особистих або ситуативних конфліктах. Якщо держава не запровадить заздалегідь комплексного, підзвітного й контрольованого механізму регулювання цивільного обігу зброї та чітких правил поводження з нею, то хаотичне роззброєння або млявий переоблік перетворяться на додаткове джерело небезпеки. У майбутньому зброя, яка мала захищати суспільство в умовах війни, може стати загрозою для громадського порядку і каталізатором ескалації насильства в мирному житті.
