Зменшення кількості дітей з окупованих територій в українських онлайн-школах: що стоїть за цифрами
Питання освіти для дітей, які залишаються на тимчасово окупованих територіях України, залишається однією з найболючіших тем останніх років. Умови, в яких вони опинилися, не просто ускладнюють доступ до навчання українською мовою, а поступово руйнують саму можливість вибору. Формально українська держава зберігає для них інструменти дистанційного навчання, відкриті онлайн-школи, діють спеціальні освітні центри для вступу до вишів. Однак за цими структурами все більше порожнечі.
Освіта як ризик: чому навчання українською стає небезпечним
У 2025 році до українських шкіл через дистанційні формати приєдналося лише 44 тисячі дітей із ТОТ. Рік тому таких було 56 тисяч, це майже чверть втрат усього за один рік.
Уповноважена з питань освіти Надія Лещик у своєму публічному виступі підтвердила цей різкий спад, водночас окреслила декілька шарів причин — частина з них об’єктивна, інша — симптоматична. У поєднанні вони свідчать про глибоку деградацію зв’язку між українською системою освіти й тими, хто залишається на захоплених територіях.
За словами омбудсменки, найперше — це прямі ризики для безпеки. Навчання за українською програмою навіть у дистанційній формі — це сьогодні маркер. Якщо родина дозволяє дитині навчатися в українській школі, вона автоматично потрапляє в поле уваги місцевих окупаційних адміністрацій або спецслужб. У кращому випадку це закінчується допитами, у гіршому — арештами, обшуками або переслідуванням вчителів, які залишаються на території й ведуть навчання онлайн.
Утримання таких контактів стає формою опору, але далеко не кожна родина готова ризикувати через дитячий доступ до українського навчального контенту. В умовах тотального контролю і доносів, дистанційне навчання може стати формальним приводом для репресій.
Іншим чинником є демографічний. Частина дітей завершила шкільне навчання: випустилися 9-й і 11-й класи. Але нових перших класів практично не набирають. Не тому, що не хочуть, а тому, що родини не бачать сенсу у формальній реєстрації в українській школі, коли для цього потрібна стабільна інтернет-платформа, участь дорослих, а сам навчальний процес ведеться з-за меж регіону — часто без інтерактиву й підтримки. Крім того, частина дітей шкільного віку вже не навчається зовсім — у деяких громадах фіксується повна відмова батьків навіть від формального освітнього процесу.
Квиток в один бік: чому все менше дітей виїжджає вступати
Уже кілька років для дітей з окупованих територій діє спрощена система вступу до українських вишів. Центри «Донбас-Україна», «Крим-Україна» працюють із заявами, формують окремі освітні квоти, допомагають у логістиці та адаптації. Проте кількість охочих цим скористатись постійно скорочується. За словами Лещик, причина — у незворотності такого кроку. Якщо дитина виїжджає з тимчасово окупованої території на підконтрольну — це означає, що вона не зможе повернутись. Родина мусить обирати: або залишитися всім разом, або відправити дитину одну, часто — через треті країни, з ризиками і великими витратами.
Така поїздка є логістикою, яка потребує чіткої організації, юридичних рішень і грошей. І головне — готовності прийняти остаточний розрив із попереднім життям. Не всі на це здатні. Тому багато родин, навіть розуміючи, що дитина має право вступити без НМТ, зі знижками, пільгами, не наважуються на цей крок.
Омбудсменка також наголосила: діти часто просто не знають про можливості вступу, пільги чи онлайн-навчання. І тут ключову роль мали б відігравати ті вчителі, які досі ведуть українські онлайн-уроки для дітей з окупації. Саме вони залишаються каналом зв’язку — не лише освітнього, а й світоглядного. Через них можна донести інформацію, що вступити можливо, що існує правовий механізм, що є структура підтримки.
Але таких вчителів небагато. І ресурси в них обмежені. Ізоляція, в якій опинились родини, посилюється не лише територіально, а й змістовно: у цих умовах формальна наявність прав не означає практичної доступності.
За оцінками, на тимчасово окупованих територіях перебуває приблизно 600 тисяч українських дітей, з них лише 44 тисячі з них мають хоч якийсь зв’язок із українською шкільною системою. Ці діти є уразливою меншістю, яка живе в подвійній реальності: перебуваючи фізично в системі, що намагається асимілювати, вони водночас тримаються за іншу ідентичність через освіту, але їх стає менше.
Що можна зробити
- Підтримка вчителів. Всі вчителі, які працюють з дітьми з ТОТ, повинні мати методичну, психологічну й технічну підтримку.
2. Цільова комунікація з родинами. Не загальні кампанії, а персоналізовані звернення через месенджери, старших учнів, знайомі ланцюги довіри — із детальними інструкціями, як вступити, як виїхати, що потрібно.
3. Програми тимчасової релокації для абітурієнтів. Якщо повний переїзд неможливий, мають бути схеми короткострокового виїзду на вступ з поверненням, із підтримкою в дорозі та житлі.
4. Цілеспрямоване інформування через зрозумілі канали. Батьки й діти з окупованих територій часто не знають про процедуру вступу або не розуміють, як вона працює на практиці. Важливо не загальні кампанії, а конкретні пояснення — як подати документи, через які країни можна виїхати, скільки це коштує, хто супроводжує. Таку інформацію мають доносити через тих, кому ще довіряють — вчителів, родичів, місцеві ініціативи, знайомі канали комунікації.
Зменшення кількості дітей з тимчасово окупованих територій, які залучені до української системи освіти, є результатом кількох процесів одночасно: страху, тиску, відсутності безпечних умов, логістичних труднощів і поступової втрати зв’язку з українським освітнім простором. Формальні механізми підтримки залишаються — але їхня ефективність залежить не лише від наявності пільг чи центрів вступу, а від того, наскільки ці можливості реально досяжні для родин, які залишаються в ізоляції.
Доступ до освіти є не лише питаннями прав, а й довіри, ресурсу, безпеки. Поки ці умови не створено, кількість учнів буде скорочуватись, незалежно від того, скільки пільг пропонує держава. Реальну зміну може дати лише адресна підтримка, пряма комунікація з родинами, які вагаються, і постійна присутність учителя, якого дитина знає й довіряє. Без цього спрощення процедур залишиться на папері.
