24 червня в Україні відзначається свято Івана Купала, в світі – Міжнародний день жінок у дипломатії та Всесвітній день історії. Також цей день став свідком численних подій, які суттєво вплинули на історію Європи, світової політики, культури, мистецтва й науки.
Свято Івана Купала
У 2025 році українці святкують Івана Купала в ніч з 23 на 24 червня. Зміна дати пов’язана з переходом України на новоюліанський календар, який змістив релігійні та народні свята на 13 днів уперед. Раніше Івана Купала припадало на ніч з 6 на 7 липня, тепер же дата ближча до літнього сонцестояння — моменту, який завжди був ключовим у язичницькому обрядовому циклі.
Незважаючи на зміну календаря, сам зміст і дух свята залишилися. Люди в усіх регіонах України продовжують святкувати Івана Купала зі стрибками через вогнище, пусканням вінків на воду, купальськими піснями, пошуками чарівної папороті, нічними ворожіннями та обрядами очищення. Це свято традиційно поєднує стихії вогню, води та трави, символізуючи злиття природних сил і магічний перехід у нову фазу літа.
Івана Купала завжди було неофіційним, народним святом з дохристиянським корінням. У християнській традиції день Іоанна Хрестителя (24 червня за старим стилем) наклався на давні магічні практики, однак не витіснив їх. Українці зберегли своєрідне поєднання обох світів — церковного й язичницького — в обрядах, піснях і повір’ях, що досі передаються з покоління в покоління.
Купальські традиції притаманні всім регіонам України. На Київщині та Полтавщині побутували обряди нічного чування біля багаття та водіння «живого вогню» селом. На Поділлі дівчата ворожили, пускаючи по воді вінки, а хлопці намагалися їх упіймати — вірили, що це символізує майбутній шлюб. На Слобожанщині була поширена традиція топити символічну ляльку Купайла, що уособлювала завершення весняного циклу. У степових районах півдня обряди пристосовувалися до відкритого ландшафту: замість лісу йшли до балок, до струмків, святкували біля криниць і розлогих вогнищ. Навіть у промислових містах сходу, де традиції були частково зруйновані радянською системою, зберігалися елементи свята — особливо збирання трав і ворожіння дівчат.
Цікаві факти
У деяких селах Центральної України купальське вогнище вважалося «живим» — воно символізувало не просто очищення, а сакральний вогонь, породжений із трьох різних хатніх вогнищ. Його не можна було гасити водою — тільки залишити, щоб сам згас. Якщо хтось із селян відмовлявся дати «вогню з хати» для купальського багаття, вважалося, що його рід накличе на себе лихо — хворобу, безпліддя чи «сухотну смерть».
Акушерки в Поліссі в XIX столітті боялися приймати пологи в ніч на Івана Купала — вірили, що в таку ніч на світ можуть з’явитися діти з «чорною душею» або «перевертні». Якщо ж дитина все ж народжувалась у ніч із 23 на 24 червня, її хрестили не вдома, а відразу в річці — у воду кидали ножі, осику і крейду, щоб «випалити нечисте».
Хоча в народі ця ніч вважається магічною для збору трав, деякі з них було суворо заборонено торкатися. Наприклад, плаун та бородавник. Вірили, що вони «мають у собі зміїну кров» — їх залишали на межах, бо начебто на них сідає чорт, коли спочиває після обходу села. Якщо хтось усе ж зірве — «той буде спати з нечистим».
На Лівобережжі існувало повір’я, що лише один раз на рік — саме на Купала — вода на світанку «мовчить»: не має відлуння. Якщо крикнути — не буде відгуку. Вважалося, що в цей момент у воді «сплять» усі русалки, і саме тоді можна купатися без ризику втоплення. Але якщо дівчина втратить сережку у воді — це вважалось «міткою» на смерть.
У Карпатах, на Буковині та частково на Поділлі зберігався суворий звичай: дівчина, яка знімала з себе купальський вінок і відпускала його в річку, мала робити це так, щоб жоден чоловік не бачив. Якщо бачив — це «відрубувало» її долю. Були випадки, коли старші жінки били хлопців лозою за те, що ті підглядали за цим ритуалом.
За давніми легендами Слобожанщини, справжня квітка папороті — це не просто світлячок у траві. Вона має «око» — як блискуче насіння. Якщо її зірвати, вона впаде в долоню «разом із серцем» — той, хто не витримає страху, помре на місці. Саме тому шукати її йшли тільки хлопці, які пройшли посвяту в мисливці, або ті, хто бачив смерть.
У ряді сіл на межі Полтавщини й Харківщини існувало особливе повір’я: русалки — це не втоплені дівчата, як загалом вважають, а душі ненароджених дітей, яких матері втратили внаслідок викидня або злиднів. У ніч Купала вони «піднімаються з річки» та шукають матерів. Їхнім голосом нібито були крики з болота.
На Херсонщині вважалося, що саме в купальську ніч усі змії на певний час «втрачають отруту» — їх можна брати голими руками. Діти навмисне ловили вужів і приносили додому, бо вірили, що вони принесуть удачу. Але батьки забороняли нести змію через поріг — це «переставляло душу» в людині.
На Поліссі хлопці в ніч на Купала могли скинути з себе одяг і пробігти через ліс «назустріч русалкам». Це вважалося випробуванням мужності. Якщо хтось повертався із шрамом або порізом — казали, що «піймав русалку за косу». Ці історії передавалися як ознака ініціації й дорослішання хлопця.
Міжнародний день жінок у дипломатії
Це відносно нове офіційне свято, запроваджене Генеральною Асамблеєю ООН 20 червня 2022 року шляхом ухвалення резолюції A/RES/76/269. Воно покликане привернути увагу до участі жінок у зовнішній політиці, захисті миру, міжнародній безпеці, розвитку та врегулюванні конфліктів. У центрі цього дня — не лише визнання внеску, а й боротьба за рівноправну присутність жінок на всіх рівнях дипломатичної служби.
Попри прогрес, на глобальному рівні жінки становлять менше 25% всіх послів. Ситуація особливо помітна у сфері безпеки й оборони, де ключові рішення традиційно ухвалюють чоловіки. Навіть серед постійних представників держав при ООН частка жінок не перевищує третини. Тому Міжнародний день жінок у дипломатії — це не просто день вшанування, а інструмент нагадування: дипломатія потребує інклюзивності, різних голосів і досвідів, особливо в часи глобальних криз.
Цікаві факти
Вперше жінку офіційно призначили послом ще у 1933 році. Це була Александра Колонтай — представниця СРСР у Швеції. Вона не просто займала посаду, а реально вела переговори, зокрема стосовно фінської війни, і її вважали «небезпечним професіоналом у спідниці».
У 1960-х роках Франція офіційно забороняла жінкам-дипломатам виходити заміж — це вважалося несумісним із державною службою. Жінка могла бути змушена обирати: або шлюб, або кар’єра. Закон скасували лише у 1972 році.
Вперше жінка-афроамериканка обійняла посаду постійного представника США при ООН у 2009 році — це була Сьюзан Райс. Але під час перших голосувань на Раді безпеки частина делегацій і далі зверталася до її заступника-чоловіка, ігноруючи її статус.
У Британії до 1946 року дипломати-чоловіки отримували підвищення автоматично після 10 років служби, тоді як жінки мали писати окреме обґрунтування і доводити свою «професійну зрілість».
В Ефіопії перша жінка-дипломатка Хірут Земен починала кар’єру стенографісткою, але за 15 років стала головною перемовницею на переговорах з ЄС і Африканським союзом — при тому, що мала лише одну сукню для офіційних подій.
В ООН є резолюція 1325, що формально гарантує участь жінок у мирних процесах, але на практиці у 2023 році жінки були присутні лише у 13% офіційних делегацій на переговорах з питань конфліктів у зонах війни.
Ізраїльська дипломатка Голда Меїр, яка згодом стала прем’єр-міністром, у 1956 році особисто писала листи арабським лідерам, підписуючи їх чоловічим іменем, щоб ті взагалі прочитали документ. У пресі її називали «чоловіком у тілі жінки».
У 1992 році єдиною жінкою на міжнародній мирній конференції з Югославії була норвезька дипломатка Кари Якобсен, яка потрапила в заголовки газет не через доповідь, а через те, що носила штани з кишенями — чоловіки звинувачували її в «нестатевій манері поведінки».
У Казахстані перша жінка-посол була призначена лише у 2007 році. До цього часу в країні діяла неформальна установка: послом може бути тільки «голос держави», а голос — це чоловік.
На переговорах з КНДР у 2018 році американська делегація свідомо включила в склад жінку-перекладачку з корейської, бо знали, що північнокорейські генерали не звертаються до жінок напряму — таким чином уникали небажаного тиску і відсікали провокаційні запити, бо ті «зависали» в повітрі.
Всесвітній день історії
Це неофіційне міжнародне свято, присвячене значенню історії як основи ідентичності, пам’яті та критичного мислення. Воно покликано нагадати про важливість збереження історичної спадщини, вивчення минулого без прикрас і маніпуляцій, а також про необхідність діалогу між різними культурами через спільне осмислення історичних процесів.
Історія в цьому контексті розглядається не як набір дат і подій, а як жива тканина, що формує колективну свідомість. Вона служить інструментом самоусвідомлення і, водночас, полем боротьби: за правду, інтерпретацію, визнання або заперечення.
Хто не пам’ятає минулого, в того немає майбутнього. Цей день є нагадуванням про те, що історія ніколи не буває остаточною. Її треба постійно дописувати, уточнювати, звіряти з джерелами, відкривати нові голоси, відновлювати несправедливість мовчання і виводити на світло те, що зручно було забути.
Цікаві факти
Перше в історії зібрання історичних архівів з’явилося не в Європі, а в Ассирії. У VII столітті до н.е. цар Ашшурбаніпал створив у Ніневії першу в світі «державну історичну бібліотеку», яка містила понад 30 тисяч глиняних табличок. Вона згоріла, але завдяки цьому частина текстів уціліла — їх обпалило, а не знищило.
Найдавніший відомий історичний обман — підробка родоводу. У Стародавньому Китаї чиновники ІІІ століття до н.е. масово фабрикували родоводи, приписуючи собі походження від імператорських родів, бо це давало перевагу при вступі на державну службу.
Геродота називають батьком історії, але Цицерон у своїх працях іронічно назвав його «брехуном», бо той записував легенди нарівні з фактами. В епоху Відродження його твори забороняли в окремих університетах через «небезпечну любов до міфів».
У середньовічній Англії існувала офіційна посада «королівського історіографа», який мав право змінювати або переписувати події для «підтримки слави монарха». Так в англійських хроніках XIV століття зникли згадки про зраду герцога Ланкастерського — його просто «вилучили з текстів».
У ХХ столітті радянська влада тричі офіційно змінювала шкільні підручники історії впродовж одного навчального року. Це траплялося після політичних чисток: зі сторінок буквально зникали згадки про діячів, які ще кілька місяців тому були героями.
Першим істориком, який публічно поставив під сумнів офіційну версію Другої світової війни в СРСР, був радянський генерал. У 1969 році Петро Григоренко на приватній лекції заявив, що пакт Молотова-Ріббентропа є «злочином проти історії», за що його запроторили до психіатричної лікарні.
У 1990-х роках історики вперше почали використовувати лазери для читання знищених манускриптів. Технологія ультрафіолетової спектроскопії дала змогу побачити вицвілі записи, які вважалися втраченими ще з XVII століття.
Французький історик Марк Блок, автор книги «Апологія історії», загинув у 1944 році від рук гестапо за участь у Русі Опору. Перед смертю він сказав: «Історик, який не живе своєю епохою, не має права говорити про минуле».
Архівні щоденники нацистських лікарів, знайдені в Австрії у 2003 році, підтвердили, що частину медичних експериментів вони вели з опорою на античні тексти Гіппократа — тобто злочини ХХ століття виправдовувалися історичним авторитетом античності.
У 2021 році археологи в Туреччині знайшли табличку з хетським текстом, де згадувався «рік без війни». Це перше зафіксоване джерело в історії людства, де мир згадується як виняток, а не норма. Сама табличка датується приблизно 1230 роком до н.е.
Історичні події в цей день
1099 — У часи Першого хрестового походу було засновано Орден святого Іоанна Єрусалимського — спочатку як релігійно-госпітальний братський союз, що дбав про поранених і хворих паломників у Святій землі. Згодом цей орден перетворився на впливову військово-релігійну структуру, яка залишила глибокий слід у середньовічній історії й пізніше стала відомою як Мальтійський орден.
1717 — У лондонській пивній «Гусак і рожен» відбулася зустріч представників кількох масонських лож. Вони проголосили створення Великої ложі Англії — першого в історії об’єднання, яке поклало початок організованому масонству як інституції. Ініціативу підтримував архітектор Крістофер Рен, під керівництвом якого раніше будувався собор Святого Петра. Звідси почався шлях масонства до потужної і водночас оповитої міфами світової мережі впливу.
1793 — Під час Великої французької революції Національний Конвент ухвалив першу республіканську конституцію. У ній закладалося верховенство народу, принципи загального виборчого права та скасування монархії. Хоча вона так і не набула чинності через політичну нестабільність, документ став символом епохи радикальних змін і джерелом натхнення для майбутніх революцій по всьому світу.
1894 — У Парижі відбувся конгрес, скликаний з ініціативи барона П’єра де Кубертена, на якому було ухвалено рішення про створення Міжнародного Олімпійського комітету. Також вирішено відновити традицію Олімпійських ігор — проводити їх раз на чотири роки. Ця дата вважається днем народження сучасного олімпійського руху.
1901 — У французькій столиці, в галереї на вулиці Лафітт, відбулася перша виставка Пабло Пікассо. Тоді 19-річний іспанець ще не мав гучного імені за межами Барселони. Його 75 робіт залишили парижан байдужими. Минуть роки, і саме ця «невдала» виставка стане відправною точкою для художника, який створить понад 50 тисяч робіт і змінить хід історії світового мистецтва.
1917 — У Києві на Софійській площі, заповненій тисячами людей, Володимир Винниченко урочисто зачитав І Універсал Центральної Ради, ухвалений напередодні. Цей документ проголошував автономію України у складі Російської республіки й став переломним моментом у формуванні української державності в ХХ столітті.
1941 — У тюрмах Львова, які перебували під радянським контролем, за наказом НКВС було здійснено масові розстріли 2072 в’язнів. Радянська влада пояснювала це необхідністю «прискореного розвантаження тюрем від контрреволюційного елементу» напередодні відступу Червоної армії через наступ німецьких військ. Ця трагедія стала одним із символів радянського терору в Західній Україні.
1947 — У США вперше офіційно повідомили про появу невідомого літаючого об’єкта. Інцидент стався в окрузі Якіма, штат Вашингтон, коли пілот Кеннет Арнольд побачив дев’ять об’єктів у небі, що летіли на великій швидкості. Саме з цього випадку почалося світове захоплення темою НЛО та формування уфології як псевдонаукового напряму.
1973 — Ірландський лідер Імон де Валера залишив посаду президента у віці 90 років, ставши на той момент найстарішим чинним державним діячем у світі. Його ім’я тісно пов’язане з боротьбою за незалежність Ірландії від Британської імперії, а також із формуванням республіканської політичної системи країни.
1982 — Француз Жан-Лу Кретьєн став першим громадянином Франції, який здійснив політ у космос. Це сталося в рамках радянсько-французької космічної програми «Інтеркосмос». Його місія стала не лише технічним проривом, а й вагомим дипломатичним кроком між країнами, що належали до протилежних політичних блоків часів Холодної війни.
День народження Григорія Котовського
24 червня 1881 року народився Григорій Іванович Котовський — одна з найсуперечливіших і водночас найбільш колоритних постатей ранньорадянської історії. Людина, яка пройшла шлях від рецидивіста до генерала-комдива, від легендарного злочинця з прізвиськом «Атаман Ада» до героя радянського фольклору та навіть підприємця з фантастичним економічним чуттям.
У дитинстві Котовський займався гімнастикою, підніманням тягарів, боксом, обожнював коней і скачки. Навіть сидячи в камері смертників, не припиняв фізичних вправ — замість гирь використовував кайдани. Відзначався дикою витривалістю, патологічним апетитом (серед улюблених забав — яєчня з 25 яєць), жадобою до театру, книжок і картярських ігор. Іще тоді демонстрував притаманну йому рису — здатність перетворити найжорстокішу ситуацію на привід для самопіару.
Його перша популярність прийшла не через політику, а через кримінальну славу: у Бессарабії його боялися й водночас обожнювали. У народному фольклорі Котовський став «розбійником із серцем», «місцевим Робін Гудом». Він грабував маєтки багатіїв, іноді щедро ділився з селянами, голосно вигукував під час нальотів: «Я — Котовський!», і цей крик змушував охорону застигати в нерухомості.
В тюрмах він домінував, переміг у сутичці з кримінальним авторитетом на прізвисько «Ванька-Козел», а одному іншому в’язневі самотужки виколов очі. Про нього говорили, що його навіть коронували «вором у законі» в Кишиневі — на повіках нібито мав нататуйовані чорні крапки. Хоча поява інституту «законників» у тому вигляді, як ми його знаємо, відбулась пізніше — у 1930-х, сам факт обростання таких деталей показує масштаб легенди.
Був засуджений до 12 років каторги, потім — до смертної кари. Втік з пересильної в’язниці в Харкові, став першим зафіксованим у документах утікачем з цього закладу. Воював у Першу світову, був відзначений Георгіївським хрестом. А вже під час Громадянської війни — став одним із найвідоміших червоних командирів, комдивом, якого боялись вороги і яким захоплювались союзники.
Після війни у часи НЕПу Котовський несподівано проявив феноменальний підприємницький хист. Заснував ціле воєнно-споживче товариство при своєму кавалерійському корпусі: ферму, яка за кілька місяців обвалила ціни на м’ясо в регіоні, десятки млинів, цукровий завод, підприємство з утилізації бродячих собак (із собачого жиру варили мило, зі шкур — шили шапки й рукавиці). Паралельно купував американські трактори «Фордзон» і продавав хміль, зокрема до Чехії, яка щороку закуповувала його на суму в 1,5 мільйона золотих рублів. За масштабами — це була квазідержавна економіка у складі одного кавкорпусу.
І все ж кінець його біографії був кривавим. 6 серпня 1925 року, під час відпочинку в курортному селищі Чабанка під Одесою, Котовського застрелив колишній ад’ютант відомого одеського бандита Мішки Япончика — Мейєр Зайдер. За офіційною версією, це стало першим політичним вбивством у СРСР. На суді Зайдер намагався стверджувати, ніби Котовський застрелився випадково сам, проте йому не повірили. Засудили. Але вже через два роки випустили за «зразкову поведінку» до 10-річчя Жовтневої революції. Ще через три роки його зарізали. Справу не розкрили.
Котовський залишився в історії як герой-романтик і водночас як тіньова, небезпечна постать. Сам він часто говорив, що не має національності — «я бессарабець». Походження зазначав «з дворян», хоча батько був простим міщанином. Він називав себе «анархістом-індивідуалістом», «анархістом-комуністом», «стихійним більшовиком», однак головне — він завжди залишався актором власного життя, який сам писав собі роль, сюжет і фінал.
Заснування студентського братства DKE
22 червня 1844 року у стінах Єльського університету п’ятнадцять студентів зібралися не для того, щоб влаштувати вечірку або обговорити іспити, а щоб заснувати власне братство — як альтернативу правилам і порядкам, які вони вважали несправедливими. Так з’явилось Delta Kappa Epsilon — або, як згодом стали казати у студентському середовищі, DKE, чи просто «Діксі» для своїх.
Вони оголосили своїм девізом грецьку фразу «Kerothen Philoi Aei», що означає «Друзі від усього серця, назавжди». За ідеєю — це мала бути республіка рівних, де панує справжнє братерство, інтелектуальне зростання та джентльменські манери. Ідея виявилася настільки живучою, що вже через п’ять років DKE відкрили нові відділення в Принстоні, Боудойні, Колбі та Амгерсті. А 1898 року братство вперше перетнуло кордон — з’явився філіал у Торонто, і з того часу американський студентський ідеалізм набув міжнародного виміру.
Варто зазначити, що братство від початку було виключно чоловічим. Формально воно сприяло розвитку літературної культури, підтримувало інтелектуальний ріст і закладало ідею поваги до думок інших — що, погодьмося, було рідкістю і тоді, і зараз. Але неформально DKE швидко перетворилось на символ престижу, об’єднання однодумців, де поряд з книжками завжди знаходилося місце для гучної вечірки, зв’язків на майбутнє і галстука, який на вечорах розпізнавали без зайвих слів.
З DKE вийшло п’ятеро майбутніх президентів США. Теодор Рузвельт — мандрівник і реформатор, який починав із бійок у барі і закінчив будівництвом Панамського каналу. Джеральд Форд — єдиний президент, який став ним без виборів. Ратерфорд Гейс — ім’я якого найчастіше згадують на вікторинах, коли ламаються над президентами ХІХ століття. І, звичайно, родина Бушів — Джордж старший і Джордж молодший, два покоління, два дипломи Єлю, два DKE-галстуки.
У наш час Delta Kappa Epsilon — це понад сто активних відділень у США та Канаді, з численними випускниками, що працюють у бізнесі, політиці, юриспруденції та науці. Статус престижного братства не втрачається: до нього приймають лише за високими академічними показниками, ініціація залишається суворою, а внутрішні ритуали — напівзакритими для сторонніх. DKE бере активну участь у благодійних проєктах, соціальних ініціативах та програмах лідерства.
І хоча ззовні це може виглядати як чергове студентське об’єднання, за фактом — це механізм створення неформальної еліти, де колишні «дикси» допомагають одне одному і через десятки років після закінчення університету.
Перенесення столиці України з Харкова до Києва
24 червня 1934 року столицю України офіційно перенесли з Харкова до Києва. Цей день у Києві відзначили парадом і урочистостями — не лише як символ адміністративної зміни, а як початок нового періоду, у якому столиця мала поєднати політичну роль із глибоким історичним корінням.
Рішення про перенесення було схвалено на пленумі ЦК КП(б)У ще 18 січня 1934 року. Ініціатором виступив другий секретар ЦК КП(б)У та водночас перший секретар Харківського обкому Павло Постишев. Він прямо заявив, що така пропозиція йде від ЦК ВКП(б) і особисто Сталіна. Формальною підставою стала потреба «історичної відповідності», адже Київ вважався природною столицею — старовинним центром із тисячолітньою традицією. На практиці ж це було також політичне рішення, пов’язане з потребою контролювати українське суспільство після Голодомору і зміцнювати символічну владу в місті, яке раніше не виявляло лояльності до більшовиків.
Цікаво, що Харків отримав статус столиці ще в грудні 1917 року, коли Центральна Рада ще утримувала контроль над Києвом. У січні 1918-го в Харкові була проголошена радянська влада, а згодом з’явилася Донеко-Криворізька радянська республіка в складі РСФРР — тимчасове й суперечливе утворення. Лише в грудні 1919 року Харків знову офіційно визнають столицею УСРР. І протягом наступних 15 років саме це місто стало політичним, культурним і адміністративним центром радянської України.
У більшості офіційних повідомлень і рішень того часу мовою діловодства була саме українська. Це був період так званої «українізації», коли формально держава визнавала українську мову, і рішення про перенесення столиці також супроводжувалося україномовними документами.
