“Дорожіть миттю, секундою! Живіть так, щоб встигли залишити слід після себе путній. Живе не той, хто чадить. Живе – хто іскрить!” – Олесь Горчар.
3 квітня 1918 року в селі Ломівка Катеринославської губернії (нині Дніпровська область) у родині Тетяни та Терентія Біличенків народився Олесь Гончар (ім’я при народженні – Олександр Біличенко).
Олесь Гончар – український письменник, публіцист та громадський діяч, Академік АН України, Герой Соціалістичної Праці, Герой України, Лауреат Ленінської, двох Сталінських премій другого ступеня та Державної премії СРСР.
У 1933-1937 роках Олесь Гончар навчався у Харківському технікумі журналістики імені Миколи Островського, після закінчення якого працював вчителем у с. Мануйлівка та журналістом у Харківській обласній газеті.
У 1938 року Гончар вступив на філологічний факультет Харківського університету. У червні 1941 року він пішов добровольцем на фронт у складі видатного харківського студентського батальйону (80% добровольців-студентів загинули в боях під Білою Церквою та під Москвою). Про студбатівців він зрештою написав повість “Людина та зброя”.
У битві за Київ майбутній письменник був тяжко поранений, потрапив у полон, утік, повернувся знову на фронт, а після закінчення війни отримав Орден Слави, Орден Червоної зірки та три медалі “За відвагу”, звільняючи Чехословаччину.
Після війни Гончар жив та працював у Дніпропетровську, потім переїхав до Києва. З початком розбудови та здобуттям Україною незалежності активно включився у громадське життя, був ініціатором створення Товариства Української мови та Народного Руху України.
Помер видатний письменник 14 липня 1995 року у Києві, де його поховали на Байковому цвинтарі.
Декілька цитат Олеся Гончара:
“Доки на світі будуть закохані, журитися нема чого”.
“Завжди знайдеться ескімос, який дасть вказівку жителям тропіків, як їм поводитися під час спеки”.
“Мистецтво, це, можливо, останній притулок свободи!”.
“Є така штука – наркотик владолюбства, героїн кар’єризму… Його тільки раз вхопи – і пропав… Жадобою влади – тільки цим його очі й блищать. Рідного батька за кар’єру проміняє, собор отой розвалить, аби тільки на щабель вище піднятись”.
“Зрештою, що на цій грішній землі залишається людині, крім усмішки неба та ласки сонця? Усмішка неба – це гарно”.
До речі, звідки взявся мовний тест на лексичну ідентифікацію словом “паляниця”?
Олесь Гончар в своєму романі “Перекоп”, описуючи події Громадянської війни, розповів, як сердюки перевіряли продовольчі загони цим словом: “Говори: “паляниця”! Хто вимовить “паляниця”, того відпустимо, а в кого “паляніца” виходить, тому тут і амінь: у мішок – і у воду. Всіх до єдиного стратили, всіх у Псел покидали”.
