4,5 мільйона працівників не вистачає в Україні вже зараз: чому кадрова криза зупиняє економіку

Нещодавно ІА”ФАКТ” знову звертало увагу на те, що Україна стрімко втрачає свій демографічний потенціал: третина населення вже перебуває за кордоном, а масовий виїзд молоді загрожує перетворити тимчасову еміграцію на незворотну втрату людського капіталу. Питання вже не в тому, коли зупинити цей відтік, а в тому, чи вдасться взагалі зберегти країну, якій катастрофічно бракує людей.

Післявоєнна Україна невпинно наближається до межі, за якою економічне зростання стане неможливим без залучення іноземної робочої сили. Втрата мільйонів громадян – передусім жінок фертильного віку з дітьми, а також молоді, що виїхала на навчання, – перетворила хронічну демографічну кризу на екзистенційну загрозу. Навіть у разі перемоги й початку активної реконструкції вже у 2026 році країна зіткнеться з гострою нестачею робочих рук і критичним падінням народжуваності – процесами, які власними ресурсами буде неможливо компенсувати.

На думку експертів, якщо Україна не змінить міграційну політику – не почне свідомо залучати молоді родини з Узбекистану, Таджикистану, Киргизстану, В’єтнаму та інших країн із правом на тривале проживання, адаптацію та набуття громадянства, – вона ризикує втратити не лише економічний потенціал, а й перспективу свого державного існування.

Межа демографічного дефіциту: чому без іммігрантів Україна не зможе відновитися після війни

У публічному просторі звучать різні цифри про те, скільки працівників не вистачає Україні в найближчі 10 років. Мінекономіки говорить про потребу в 4,5–4,6 мільйона осіб. Водночас у незалежних аналітичних дослідженнях, зокрема у матеріалах VoxUkraine, з’являється інша цифра – 8,6 мільйона. На перший погляд може здатися, що хтось помилився, однак насправді йдеться про різні підходи до оцінки ситуації.

Міністерство оперує цифрою 4,5 мільйона як прогнозованим дефіцитом робочої сили. Це означає, що для утримання економіки в робочому стані – з урахуванням демографічного спаду, виїзду людей за кордон, втрат на фронті та старіння населення – країні потрібно щонайменше стільки працівників. Це базовий сценарій, щоб система не зупинилась, щоб було кому працювати в лікарнях, школах, на підприємствах, будівництві й транспорті.

Цифра 8,6 мільйона виникає в іншому контексті. Її наводять аналітики, які моделюють амбітний сценарій економічного зростання: не просто “втриматись”, а рухатись уперед, відновлювати інфраструктуру, залучати інвестиції, повертати виробництво та створювати нові високотехнологічні сектори. У такому разі потреба в працівниках зростає майже вдвічі. Ідеться не лише про фізичне повернення людей, а й про масову перекваліфікацію, нові освітні програми, стимулювання зайнятості жінок, молоді, людей із тимчасово окупованих територій.

Обидві цифри – і 4,5 мільйона, і 8,6 мільйона – правдиві. Просто перша описує сценарій виживання, а друга – сценарій розвитку. І вибір між ними залежить не лише від економічної політики, а й від того, наскільки Україна зможе стати привабливою для повернення своїх громадян, для інвесторів і для тих, хто сьогодні шукає майбутнє за межами країни.

Усе це розгортається на тлі гострої кадрової кризи вже зараз. За даними Міжнародної організації праці, лише за 2021–2022 роки Україна втратила близько 2,4 мільйона робочих місць – це мінус 15,5%, а ринок праці в цілому скоротився більш ніж на 10%. Станом на сьогодні 60% компаній повідомляють про серйозний брак працівників через мобілізацію та виїзд за кордон. Загалом з ринку праці зникла приблизно третина працездатного населення.

Окремі сфери відчувають особливо критичний дефіцит. На сході та півдні значно зменшилася кількість водіїв, зварників, кранівників та будівельників. У швейній і харчовій промисловості, де потрібні працівники з базовими навичками, – дефіцит найгостріший. У лікарнях не вистачає медсестер, санітарок, працівників догляду. В освітній сфері нестача вчителів пов’язана як з масовим виїздом жінок, так і з мобілізацією чоловіків.

Нестача кадрів штовхає роботодавців підвищувати зарплати, аби хоч якось втримати працівників або заохотити нових. При цьому ситуація нерівномірна: серед внутрішньо переміщених осіб рівень безробіття становить 15%, що суттєво вище за середній по країні показник у 11%.

Масово залишені й класичні “чоловічі” професії – шахтарі, ремонтники, трактористи, водії. У відповідь жінок уже навчають працювати у цих сферах: як водіїв вантажівок, трактористок, навіть шахтарок. Бо часто просто немає кого іншого. Реальність післявоєнного ринку праці в Україні вимагає не лише пошуку нових працівників, а й переосмислення самої структури зайнятості: хто, як і де працює в країні, яка хоче не просто вижити, а відбудуватись і стати сильнішою.

Якщо Україна не зможе суттєво збільшити кількість працівників або підвищити їхню продуктивність, економіка просто зупиниться. Розраховувати на те, що останні працівники почнуть працювати втричі ефективніше без змін умов і технологій, – утопія. Без робочих рук не буде кому відновлювати інфраструктуру, забезпечувати освіту, лікувати, перевозити вантажі, шити одяг чи ремонтувати будинки. А отже не буде кому забезпечити базу для зростання. У кращому випадку почнеться застій. У гіршому – деградація.

Це не гіпотетичний страх, а досвід інших країн, які пройшли цей шлях. Так, після об’єднання Східної і Західної Німеччини понад третина працівників на Сході втратили роботу, а численні заводи просто припинили існування. Регіон без цільових інвестицій, програм з повернення чи залучення кадрів опинився в довготривалому економічному провалі: навіть зараз, через 30 років, продуктивність праці та зарплати там на 20% нижчі, ніж у Західній частині країни. І тільки завдяки 400 тисячам трудових мігрантів – здебільшого у сфері логістики та будівництва – вдалося втримати хоч якусь динаміку: ці люди дають до 6% регіонального ВВП. Без них не працювали б склади, транспорт, ремонти та індустрія.

Або ж приклад Хорватії. Після кризи 2020–2021 років вона змогла вийти на помірне економічне зростання – 2,8–3,2% ВВП на рік. Проте населення країни продовжує зменшуватися і старіти. І саме через це держава змушена активно залучати іноземних працівників – інакше інфраструктурні проєкти, на які виділяються мільярди євро, просто “зависають” через брак робочих рук. Світовий банк попереджає, що без масштабного залучення людського капіталу жодна реформа не працює, а будь-яке зростання буде крихким і короткочасним.

Серед найпотужніших джерел робочої сили сьогодні – Центральна Азія. Ці країни давно живуть в умовах трудової міграції як норми: мільйони громадян шукають можливості за кордоном, надсилаючи додому гроші, які утримують економіку на плаву.

Яскравий приклад – Узбекистан. Із близько 15 мільйонів працездатного населення від 3,5 до 4 мільйонів працюють за кордоном. Це приблизно чверть усіх, хто може і хоче працювати. Хоча офіційно на початок цього року зафіксовано трохи більше 1,35 мільйона трудових мігрантів, все одно це колосальна сила. І їхній внесок в економіку очевидний: грошові перекази становлять 14% ВВП країни.

У Киргизстані схожа ситуація: населення стрімко зростає, наразі там понад 7,3 мільйона громадян, а щорічні темпи приросту складають близько 2%. Грошові перекази становлять майже 15% ВВП. Таджикистан ще залежніший: понад 45% економіки там тримається саме на ремітенціях, що є абсолютним світовим рекордом.

Фактично, Центральна Азія – регіон, який експортує працю. Люди виїжджають, аби заробити, забезпечити родину, здобути безпеку й хоч якусь стабільність.

У минулому основним напрямком залишалась Росія. Але останніми роками через зрозумілі причини ситуація стрімко змінилася. Зарплати там падають, ставлення до мігрантів стає усе більш ворожим. В Узбекистані визнають: дедалі більше працівників шукають інші напрямки – Туреччину, Близький Схід та Європу. Держава навіть відкриває нові проєкти, на кшталт “Нового Ташкента”, щоб повернути своїх, – із зарплатами $600–1200 і гарантіями.

Мотиви прості: люди шукають роботу, гідну оплату та стабільність, хтось – доступ до освіти. Узбекистан розвиває ІТ-сферу, запускає IT-парки, відкриває університети. Але індустрія високих технологій не здатна поглинути всіх. Решта шукає роботу фізичну: у сервісі, агросекторі чи будівництві.

Ще один аргумент, набагато глибший, ніж просто зарплата, – культурні й історичні зв’язки. Російська мова залишається комунікаційною платформою. Тюркські мови подібні між собою. Радянський досвід спільної роботи, релігійна спільність, традиції підтримки мігрантів у діаспорах – усе це створює основу для адаптації. Люди з Центральної Азії знають, як жити на чужині, і вміють створювати спільноти. У новій країні вони швидко вчаться, працюють і тягнуть за собою інших.

Тому вже зараз йде конкуренція. Росія для них стає все менш привабливою, але не відпускає повністю. Туреччина відкрита, пропонує багато робочих місць, зростає кількість працевлаштованих жінок. А Євросоюз діє стратегічно: Німеччина підписала угоду з Узбекистаном про залучення кваліфікованих кадрів. Це означає відкриття легальних каналів, квот та віз.

І саме тут для України вікно можливостей. Центральна Азія – це десятки тисяч людей, які прямо зараз шукають альтернативу Росії, мають досвід, мовні зв’язки, мотивацію працювати й залишатися. Але для того, щоб вони обрали Україну, потрібні прості легальні програми, спрощення процедур. Пріоритет для молодих сімей. Гендерна квота, що  дозволить працевлаштувати й жінок там, де їх досі ігнорували. Якщо цього не зробити – їх заберуть інші.

…Україні варто зробити висновки з цих прикладів. Просто сподіватися на хай‑тек недостатньо. Так, цифрові технології, ІТ, софт і стартапи можуть генерувати валюту, але вони не побудують школи, лікарні чи дороги. Без сантехніків, швачок, медсестер, механіків, трактористів не реалізується жодна реформа. Це як мати дорогий суперкар, але без дороги: технічно можеш їхати, а насправді стоїш.

Що потрібно робити вже зараз? Повернути людей – тих, хто виїхав за кордон, внутрішньо переміщених, ветеранів, жінок, які не мали доступу до роботи. Одночасно залучати іноземців, створюючи прозорі та конкурентні інструменти для імміграції. Вкладаючи в інфраструктуру, освіту, продуктивність праці, держава створює умови, щоб ці люди залишалися, приносили прибуток і допомагали іншим.

Бо якщо цього не зробити, ми отримаємо “людський вакуум”, подібний до того, що роками тягне назад Східну Німеччину. І тоді всі інвестиції й стратегічні плани зависнуть просто через те, що нікому буде їх реалізовувати.

Тетяна Вікторова