У невеликому прифронтовому селі Василів Хутір на Харківщині з’явився простір, який став символом не лише пам’яті про загиблого українського військового, а й підтримки для тих, хто втратив відчуття дитинства через війну. Будинок, який колись зводили для молодого пілота Тараса Рєдькіна, після його загибелі став дитячим центром. Тут щосуботи збираються діти, щоб малювати, робити аплікації, гратися і поступово вчитися жити без постійного страху. Засновником цього центру став батько пілота, харківський волонтер Віктор Рєдькін, який вирішив, що найкращим способом вшанувати пам’ять сина буде допомога тим, чиє дитинство опинилося в облозі війни.
Шлях від приватного будинку до громадського простору
Історія будинку, де зараз діє центр, тісно переплетена з долею родини. Спочатку він мав стати житлом для Тараса — випускника університету імені Кожедуба, який мріяв літати на надзвукових винищувачах. Коли син обрав службу у бойовій частині на заході України, будинок лишився напівдобудованим і використовувався як дача.
Після початку повномасштабного вторгнення будівля стала перевалковим пунктом: тут перепочивали люди, які тікали з небезпечних населених пунктів, тут зупинялися дружини військових, вагітні жінки, діти. Згодом, після трагічної загибелі Тараса восени 2022 року, батько вирішив перетворити простір на дитячий центр, який отримав назву «Тарасік».
Діти війни: хто відвідує центр
Засновники і волонтери центру швидко зрозуміли, що найбільше у цьому селі та навколишніх громадах бракує дітям можливості відчути себе у безпеці, поспілкуватися і знайти друзів. Багато з них тривалий час проводили у підвалах, боялися темряви і гучних звуків, мали проблеми з моторикою, не вміли нормально тримати олівці чи ножиці.
Перші заняття були непростими — малюки приходили налякані й замкнені. Поступово завдяки спільним іграм, аплікаціям, розмовам і простому чаюванню з печивом вони почали відкриватися, з’явилися усмішки, діти навчилися знову довіряти дорослим.
Зараз центр відвідує близько тридцяти дітей з Василевого Хутора та сусідніх населених пунктів, третина з них — вимушені переселенці. Заняття проводять дві волонтерки, сестри Інна та Дар’я Місюри, будинок яких зруйнував удар «Іскандера». Вони не лише навчають дітей робити поробки, а й фактично живуть разом з ними у цьому просторі, бо втратили власний дім.
На початковому етапі створення центру допомагала організація «Карітас», яка надала меблі й іграшки. Згодом до справи долучилися місцеві жителі, друзі та міжнародні благодійники. Завдяки українському дому Amigos de Ucrania з Іспанії вдалося придбати батут, басейн і спортивний інвентар. У планах — облаштувати повноцінну спортивну кімнату з м’яким покриттям і тенісними столами, щоб діти могли безпечно рухатися, гратися й займатися спортом.
Пам’ять, яка перетворюється на дію
Для Віктора Рєдькіна цей центр став водночас і способом зберегти пам’ять про сина, і нагодою допомогти іншим. У Харкові вже перейменовано вулицю на честь Тараса Рєдькіна, у школі встановлено меморіальну дошку, однак для батька цього недостатньо. Він прагне, щоб діти, які відвідують центр, знали: поруч із ними жив і загинув їхній одноліток, який не побоявся взяти на себе відповідальність за життя інших. Таке усвідомлення, на його переконання, має формувати у молодшого покоління повагу до себе, до ближніх і до країни.
Центр «Тарасік» є прикладом того, як пам’ять про одного загиблого воїна може трансформуватися у спільне благо для десятків дітей. У прифронтовому селі, де досі чутно вибухи й де війна залишається щоденною реальністю, створення простору для малечі стає не лише актом волонтерства, а й проявом громадянської стійкості. Діти війни, які пережили втрати, страх і брак спілкування, потребують таких острівців безпеки, бо саме вони визначатимуть майбутнє країни. І кожна година, проведена за іграми, малюванням чи розмовами, є кроком до відновлення їхнього дитинства, яке ворог намагається в них забрати.
