Війна в Україні змусила мільйони родин переглянути саме поняття нормального шкільного життя. Замість ранкових лінійок — сирени, а замість шкільних дзвінків — з’єднання в Zoom. Вчителька з підвалу, однокласники з інших країн, діти перед монітором — все це є сучасною реальністю, в якій зростає нове покоління, що вже отримало назву “діти війни”. У цих умовах проблема суміщення роботи батьків з потребами онлайн-освіти їхніх дітей вийшла за межі приватного виклику і стала питанням державного масштабу. На цьому тлі ухвалений і підписаний Президентом України Володимиром Зеленським закон про нові права для батьків дітей, які навчаються дистанційно, є частиною поступової адаптації до затяжного військового стану.
Що саме змінюється
Президент України підписав закон, який передбачає можливість переведення одного з батьків на дистанційну або надомну форму роботи, якщо дитина віком до 14 років навчається онлайн. Йдеться про доповнення до Кодексу законів про працю України, яке юридично закріплює право батьків працювати віддалено, за погодженням із роботодавцем, на період дистанційного навчання дитини. Це може бути як класична дистанційна робота з використанням цифрових інструментів, так і надомна — коли працівник виконує обов’язки з дому без використання корпоративної мережі. Проте важливо підкреслити: закон не встановлює автоматичного переведення на віддалену роботу. Це право може реалізувати лише один із батьків і тільки за згоди роботодавця.
Такий підхід є компромісним. З одного боку — він визнає об’єктивні обставини: коли в домі є дитина, що вчиться онлайн, залишати її саму протягом робочого дня — питання не лише зручності, а й безпеки. З іншого — зберігає інтереси роботодавців, які не завжди мають можливість перевести весь персонал у віддалений режим.
Чому це важливо саме зараз
З початком повномасштабного вторгнення Росії, понад 60% шкіл України змушені були перейти на змішану або повністю дистанційну форму навчання. Багато з них — через безпекові ризики, відсутність укриттів або наближеність до зони бойових дій. Це означає, що сотні тисяч дітей щодня навчаються вдома, тоді як їхні батьки — працюють офлайн, не маючи змоги супроводжувати або контролювати навчання.
Особливо гостро це питання постає в неповних сім’ях, у родинах ВПО, або там, де один з батьків мобілізований. Закон дозволяє принаймні частково вирівняти цю диспропорцію — і зробити сімейне життя більш керованим у межах того хаосу, який диктує війна.
Юридичні нюанси і прогалини
Закон також враховує інше слабке місце чинного законодавства — відрядження для дистанційних працівників. До цього моменту не існувало правового механізму оформлення відрядження для людини, яка працює з дому, — а це породжувало правову невизначеність як для роботодавців, так і для контролюючих органів.
Новий закон пропонує врегулювати й це: якщо в договорі дистанційного або надомного працівника буде передбачена така можливість, його можна буде офіційно відправити у відрядження з усіма належними гарантіями й компенсаціями.
Чого не вирішує закон
Втім, навіть попри позитивний крок, закон не усуває головної проблеми — добровільність з боку роботодавця. У реальному житті це означає, що батько або мати можуть звернутися з проханням працювати віддалено, але керівництво має право відмовити. І якщо для ІТ-сектора або держслужби така модель є прийнятною, то для сфери освіти, торгівлі, медицини або виробництва — вкрай обмеженою. Таким чином, право залишається переважно декларативним, а не гарантованим.
Крім того, закон не враховує батьків дітей з інвалідністю, яким потрібен особливий супровід навіть при змішаній формі навчання. Не прописані й механізми, які дозволяли б здійснювати перевірку обґрунтованості відмови з боку роботодавця.
У чому користь
Незважаючи на всі обмеження, сам факт того, що держава офіційно визнає необхідність правового захисту батьків під час дистанційного навчання їхніх дітей — важливий. Це не просто соціальний жест — це спроба сформувати нову нормальність, де війна не виключає турботу, навчання, участь батьків у житті дитини.
І якщо ця норма працюватиме хоча б у третині випадків — це вже знизить ризики шкільного відчуження, прогалин у знаннях і соціального занедбання, з якими стикаються діти війни. Бо саме вони — покоління, що зростає в умовах нестабільності — потребують щоденної присутності батьків більше, ніж коли-небудь. І якщо держава не може гарантувати мир, то вона хоча б намагається забезпечити спільну кімнату для роботи й навчання. Здається, наразі — це максимум можливого.
