Після початку повномасштабної війни в Україні сотні тисяч наших громадян виїхали до Словаччини у пошуках безпеки та роботи. Частина з них зупинилася у прикордонних регіонах, інші дісталися промислових центрів, де була можливість влаштуватися на виробництво, у логістику чи сферу обслуговування. Здавалося, що ці люди зробили все правильно: втекли від війни, працевлаштувалися, намагаються інтегруватися. Проте на практиці реальність виявилася набагато жорсткішою. Багато українців у Словаччині зіштовхнулися з явищем, яке не має нічого спільного з європейськими цінностями — системним булінгом на робочому місці.
Такі випадки, як зазначають самі працівники, трапляються доволі часто, але більшість з них залишаються непоміченими. Люди бояться втратити роботу, на яку так важко було влаштуватися. Вони мовчать, коли чують образи на свою адресу. Мовчать, коли з них глузують через український акцент. Мовчать, коли колеги ізолюють їх, не повідомляють важливу інформацію, а потім звинувачують у професійній некомпетентності. І найстрашніше — мовчать, коли отримують прямі або завуальовані погрози звільнення.
Підставою для цькування може бути будь-що. Походження, акцент, мова спілкування, прізвище, національність, релігія, навіть політичні погляди або те, як людина оцінює події в Україні. Нерідко приводом для булінгу стають суперечки навколо війни, в яких українців звинувачують у «надмірній емоційності», «викликання конфліктів» або навіть у «поширенні пропаганди». Такі ситуації виникають навіть у середовищі, де працюють колеги з інших країн. Проблема не обмежується лише міжособистісними стосунками — вона часто загострюється тоді, коли керівництво замість втручання займає позицію нейтралітету або, що гірше, відкрито захищає місцевих працівників, навіть якщо їхня поведінка переходить усі межі.
Окремою формою тиску є ігнорування українських працівників як повноцінних учасників трудового колективу. Їм не передають важливу інформацію, не залучають до процесів ухвалення рішень, не забезпечують належного перекладу або адаптації в робочому середовищі. Вони часто опиняються в ізоляції, змушені мовчки спостерігати, як вирішуються питання, що прямо їх стосуються, без їхньої участі. У таких умовах людина почувається зайвою, небажаною і психологічно виснаженою. Це не просто емоційний дискомфорт — це стан тривалого пригнічення, що безпосередньо впливає на ефективність праці та загальний стан здоров’я.
У багатьох випадках цькування має прихований характер. Українцям можуть навмисно ускладнювати виконання завдань, збільшувати навантаження, змінювати графік у несприятливий спосіб, позбавляти перерв. Їх можуть публічно критикувати за дрібні порушення, принижувати під час планерок, звинувачувати безпідставно у неефективності або «небажанні вчитися». Натомість реальні досягнення залишаються непоміченими. Усе це поступово призводить до емоційного вигорання, депресивного стану, втрати впевненості в собі, а зрештою — до звільнення, часто за власним бажанням, але під очевидним моральним тиском.
Деякі працівники, які зверталися до керівництва з проханням втрутитися, отримували відповіді на кшталт «розбирайтесь самі», «не створюйте проблем», «це просто непорозуміння» або навіть «така вже у нас атмосфера». У середовищі, де діють профспілки, ситуація також не завжди краща. Хоча формально вони повинні захищати права працівників, на практиці часто співпрацюють з адміністрацією підприємства, зберігаючи лояльність до керівництва. У результаті скарги українців залишаються без наслідків, а самі працівники ще більше втрачають довіру до інституцій.
Але булінг на робочому місці — це не просто моральна шкода, а пряме порушення трудового законодавства Словацької Республіки. Відповідно до національного права, працівник має право на захист своєї гідності, рівне ставлення, свободу від дискримінації та ворожого середовища. Роботодавець зобов’язаний забезпечити такі умови праці, в яких ніхто не зазнає психологічного чи морального тиску. За невиконання цієї вимоги в країні передбачена відповідальність.
Важливо також розуміти: без доказів захистити себе майже неможливо. Будь-яка ситуація цькування має бути задокументована. Варто зберігати листування, робити скріншоти, фіксувати конфліктні ситуації у вигляді аудіо чи відеозаписів, записувати фактично сказані фрази та імена присутніх. Усе це може стати підставою для звернення до внутрішнього відділу HR, профспілки, державної інспекції праці або навіть поліції.
Якщо керівництво не реагує, наступним кроком є звернення до Národný inšpektorát práce — державної інспекції праці, яка розглядає порушення трудових прав. У разі прямих погроз чи проявів фізичного насильства слід телефонувати до поліції — номери 158 або 112 є загальнодоступними і діють на всій території Словаччини. Але навіть у таких випадках без доказів справа залишиться на рівні припущень.
Ситуація ускладнюється ще й тим, що більшість українців, які постраждали від булінгу, намагаються уникати конфліктів. Вони воліють не звертатися до правоохоронних органів, не порушувати питання публічно, не подавати скарг — через страх втратити роботу, отримати репутацію «скандального працівника» або бути депортованими. Але така мовчазна згода лише підсилює культуру безкарності. Кривдники продовжують чинити тиск, а адміністрація — заплющувати очі.
Трудова міграція не повинна бути шляхом до нових принижень. Українці, які працюють у Словаччині, мають ті самі права, що й всі інші працівники. Вони не мають бути мішенню через свою національність, мову чи життєву історію. Саме на цих принципах будується справжня європейська спільнота, але ці принципи ніколи не діятимуть автоматично, їх потрібно відстоювати. І починати слід з того, щоб не мовчати.
