“А ви загугліть!” – так часто відповідають на питання, що через свою тривіальність не вартують людської розмови. Втім наскільки така відповідь є коректною? Нам видається, що Гугл знає все, але чи надає він користувачам універсальні знання? Зараз, коли все більше Інтернет-ресурсів адаптують свій контент до особливостей окремих користувачів, запити на “зміну клімату”, “стовбурові клітини” і навіть на “піцу” можуть дати різні результати для різних людей. Алгоритми мережі працюють і в царині політики. Особливо помітні розбіжності у Гугл-відповідях в тих суспільствах, де є грунт для поляризації, де точаться передвиборчі дискусії, або мають місце кризи, конфлікти, війни.
Вірю у те, що читаю. Читаю те, у що вірю
У своїй книзі “Republic.com”, написаній у 2001 році, Кесс Санстайн запровадив поняття “інформаційний кокон”, яке вказувало на стан ізоляції споживачів інформації, спричинений їхнім вибором джерел і авторів повідомлень. Санстайн занепокоєно констатував: люди персоналізують те, що читають. Вони свідомо утворюють щільний “кокон”, який наповнюється смислами, що не викликають дисонансу. Хіба це позбавлено логіки? Скоріше, ні, ніж так, адже кожен з нас, захоплюючись політиком А або версією трактування подій Б, прагне підтягнути під свої уявлення матеріал, що зайвий раз засвідчить їхню правильність. Відповідальність за вибір контенту за таких умов повністю покладається на людину, яка огортає себе коконом і не поспішає виходити з зони комфорту.
В цифрову епоху, коли ми стаємо все більш залежними від алгоритмізованих пошукових систем, інформаційна ізоляція відбувається інакше. Елі Парайзер у книзі “Бульбашковий фільтр: що Інтернет приховує від вас” (2011 р.) наголошує: алгоритми персоналізують інформацію за нас. Інформаційна бульбашка – інтелектуальна ізоляція користувачів під впливом алгоритмів мереж – значно небезпечніша, ніж інформаційний кокон, у який ми вміщуємо себе самі.
Перше, що сподобається — правда. Все інше — брехня
З Парайзером важко не погодитися: усе це є досить нешкідливим, коли інформація про споживчі товари фільтрується і вбудовується в наш особистий всесвіт.
Утім, коли персоналізація впливає не лише на те, що ви купуєте, а й на те, як ви думаєте, виникають проблеми. Демократія залежить від здатності громадянина взаємодіяти з різними точками зору. Інтернет обмежує таку взаємодію, коли пропонує лише інформацію, яка відображає вашу вже сформовану точку зору. Хоча зазвичай зручно бачити лише те, що ви хочете бачити, іноді важливо бачити те, чого ви не бачите.
Зі стрічки новин завдяки алгоритмам залишається все, на що конкретна людина активно реагує, і, навпаки, зникає все, що суперечить її інтересам та поглядам. У результаті користувач не бачить ширшої реальності.
Його сприйняття світу деформується когнітивними викривленнями на кшталт: “Всі про це пишуть, отже це правда”; “Усі думають так само, як і я” або “У мене є запитання. Йду шукати відповідь. Перше, що сподобається — правда. Все інше — брехня”.
Нині, коли інформаційний простір став гранично напруженим, бульбашки доволі агресивно конкурують одна з одною за пояснення того, що відбувається в країні і за кордоном, серед тих, хто залишився, хто поїхав, хто на фронті, хто серед волонтерів і хто намагається не помічати війну, зосередившись на власному добробуті. Принципове ігнорування інших бульбашок і людей, що стоять за ними, стає суттєвою перешкодою для порозуміння в суспільстві. Адже йдеться про замовчування важливих питань, котрі ці бульбашки та люди позиціонують як істотні та необхідні.
Хочу в бульбашку, де є люди, а не електорат
Технології найбільше вплинули на те, як ми передаємо та отримуємо інформацію. Адже інформація, яка поширюється платформою соціальних мереж, часто спотворюється під впливом “фільтр-бульбашок”. Цей феномен виникає через алгоритми, які налаштовують контент відповідно до інтересів користувачів, створюючи своєрідні інформаційні “капсули”. В результаті люди все частіше стикаються лише з тими думками та ідеями, які підтверджують їхні власні погляди, ігноруючи альтернативні точки зору. Це обмежує доступ до різноманітної та збалансованої інформації, що є важливим для формування об’єктивного уявлення про події.
Фільтр-бульбашки впливають на громадські дискусії, зменшуючи можливості для конструктивного діалогу між різними групами суспільства. Люди замикаються у своїх ідеологічних «таборах», що веде до поляризації та підсилює соціальні конфлікти. Крім того, спотворена інформація, яка циркулює в таких середовищах, впливає на формування суспільної думки та політичних рішень. Особливо небезпечно це в контексті виборів, коли фільтр-бульбашки маніпулюють виборчими настроями, підриваючи сам принцип демократичних виборів і права на вільне волевиявлення. Ось так це може виглядати в соціальних мережах, де вирують протестні настрої:
“Хочу в бульбашку.
Де ще не почалися передвиборчі перегони.
…Коли починаються передвиборчі перегони, очі в людей скляніють, самі люди перетворюються на зомбі, вони починають мріяти про доброго батю, який прийде, порядок наведе, а люди зі скляними очима зомбі тимчасово не люди, вони електорат”.
Кожен користувач соціальних мереж бачить інформацію, яка підлаштована під його інтереси та погляди, і цей контент унікальний для кожної людини. Це означає, що вона може бути самотньою в своїй бульбашці. Ми зазвичай не знаємо, як і на основі яких даних створюється ця “інформаційна капсула”. Скажімо, Фейсбук приховує підходи, якими він послуговується для персональних налаштувань контенту. До того ж, ми опиняємося в бульбашці автоматично, формування таких фільтрів є мимовільним – це наслідок участі в екосистемі соціальних мереж.
У пошуках універсальної теорії
Нинішній етап називають “етапом постбульбашки”, тому що колишня бульбашка – суперечлива, подекуди смішна і недолуга, але комфортна – зруйнована. А те, що прийшло їй на зміну, скоріше не про смисли, а про виживання. Така собі дарвіністська фільтр-бульбашка українського суспільства.
Томас Кун, історик науки та автор книги “Структура наукових революцій”, висловив цікаву ідею щодо розвитку науки, яку також можна транслювати і на соціум. Кун зазначав, що існує домінантна теорія, яка повинна пояснювати всі випадки, що трапляються на практиці. Як тільки теорія не здатна пояснити хоча б один випадок, вона руйнується, і на її місце приходить нова теорія, яка, ймовірно, згодом зазнає тієї ж участі.
Кожен з нас до сьогоднішнього дня мав свою власну теорію, сформовану в рамках попередньої бульбашки, і сподівався, що вона пояснить усі поточні реалії. Натомість те, що відбувається останні два з половиною роки, ставить ці множинні теорії під величезний знак питання. Попит на нову універсальну теорію, яка б могла пояснити ситуацію в Україні сьогодні, як ніколи високий. Чи знайдемо ми її, і чи буде вона досить універсальною, щоб звільнити нас від повернення до стадії локальних бульбашок, де кожен має свою недосконалу теорію, яка не витримує перевірки практикою?
