Point of view

What proportion of the world’s population is ready to fight for their country

In the world, calls from governments and political leaders about the need to be ready to defend one’s state are being heard more and more often. Military mobilization, strengthening of borders, expansion of armies – these topics have become familiar in the public discourse of many countries. The authorities emphasize the importance of national unity and the readiness of every citizen to take up arms if the situation requires it. But do these appeals correspond to the real mood of society? Are people really ready to defend their country when the critical moment comes?

The answer to this question is partially given by the global poll, conducted by the Gallup International Association in 45 countries. During October-December 2023, 46,138 people were interviewed. The results were made public at the end of 2024, noting the research error within 3-5%.

The study showed an interesting trend: compared to 2014, when the Russian Federation annexed Crimea, people’s willingness to defend their country decreased. In 2014, 61% of respondents in the world said they were ready to take up arms. In 2023, this indicator decreased to 52%. At the same time, the number of those who refused the idea of ​​defending the state increased from 27% to 33%.

Among the countries where citizens expressed the highest readiness for defense, the leaders became:

Armenia – 96% Saudi Arabia – 94% Azerbaijan – 88% Pakistan – 86% Georgia – 83%.

Instead, the five countries with the lowest readiness for protection were:

Italy – 78% said “No” Austria – 62% Germany – 57% Nigeria – 54% Spain – 53%.

See also  "Russia is in favor, but there are nuances": Putin commented on the US initiative for a 30-day ceasefire

European countries showed an interesting result. Finland showed the highest percentage of readiness for defense — 74% of citizens are ready to take up arms in the event of an attack.

As for Ukraine, the survey revealed that 62% of citizens declared their readiness to defend the state. 33% said “No”, and another 4% refused to answer or were undecided.

This indicator is higher than in many other European countries. For example, in Poland 45% of respondents are ready for protection, while in Great Britain only 33% answered in the affirmative. In the USA, this figure is 41%.

In the Russian Federation, the results of the survey were as follows: 32% declared readiness for defense, 20% – against, and almost half of the respondents (48%) refused to answer or said they did not know. This high level of uncertainty may indicate fear of reprisals or insecurity in one’s own position.

These data allow us to understand that despite the appeals of the authorities, attitudes among the population are very different. In countries where the threat of external attack is historically felt, people show a higher readiness for defense. Where war is only an abstract concept, citizens’ readiness is much lower. These sentiments should be taken into account by politicians when they form national security strategies, since the population’s readiness for defense is not only a matter of patriotism, but also of trust in the state and its ability to protect its own citizens.

Thus, the question “are we ready to defend our country?” is not only a personal choice, but also part of a wider social discussion about security, rights, responsibilities and faith in the future of one’s country.

See also  Вони працюють там, де війна залишає лише руїни і загиблих. Вони заходять в «сіру зону», де ще вчора гриміли бої, і розшукують тих, хто вже не зможе повернутися. Їхня робота — це не лише ризик, а й борг перед загиблими. Адже поки одні воюють, інші повертають додому тих, хто віддав своє життя за Україну. Вони знаходять тіла українських військових, щоб їхні рідні змогли попрощатися, а також шукають загиблих росіян, щоб обміняти їх на тіла наших воїнів. Однією з таких організацій є «Плацдарм». Її волонтери працюють на мінних полях, під обстрілами, у найнебезпечніших місцях, щоб не залишити нікого в забутті. Їхня місія — повернути полеглих додому. Журналісти інформаційного агентства «ФАКТ» побували під Слов’янськом і стали свідками важкої, небезпечної, але вкрай важливої роботи волонтерів організації «Плацдарм». Ми поспілкувалися з її керівником Олексієм Юковим, жителем Слов'янська, який займається пошуком загиблих воїнів вже майже 25 років. Олексію, коли і чому ви вирішили зайнятися пошуком загиблих? Чим ви займалися до війни? До війни я був тренером з тайського боксу. Цією діяльністю почав займатися ще з 13 років. Саме в цьому віці вперше побачив поле бою часів Другої світової війни, де на поверхні землі лежали кістки загиблих – як радянських, так і німецьких солдатів. Все це було розмародерене людьми. І тоді я вперше задумався: а де ж людяність? Чому у ХХ столітті просто посеред лісу можна натрапити на останки людей, фрагменти озброєння, і всі роблять вигляд, що це нормально? Це був початок моєї справи життя. Я зрозумів, що людина залишається людиною, поки пам’ятає тих, хто відійшов у вічність. З кожним роком я все більше заглиблювався у цю тему, почав досліджувати архіви, говорити зі старожилами, шукати місця масових поховань. А коли почалася ця війна – я вже точно знав, що не зможу стояти осторонь. Розкажіть про діяльність «Плацдарму». Де ви працюєте і з якими труднощами стикаєтеся? До 2014 року волонтерська організація «Плацдарм» займалася пошуком загиблих часів Другої світової війни, але після початку війни в Україні наша місія змінилася. Ми почали шукати та повертати тіла воїнів, загиблих у війні з Росією. Це як українські військові, яких ми повертаємо додому, так і російські солдати, яких обмінюють на тіла наших загиблих. З 2014 року ми збирали тіла загиблих у Слов’янську, а потім працювали по всій лінії фронту – Іловайськ, Дебальцеве, Авдіївка та інші гарячі точки. Зараз наша робота ускладнилася через наступальні дії. Працюємо як на підконтрольних Україні, так і на тимчасово окупованих територіях. Найбільші ризики – це дрони, обстріли. Ми не можемо працювати групами, щоб не привертати уваги, тому заходимо по двоє. Часто доводиться долати відстань у кілька кілометрів пішки. Тіла знаходимо у лісах, водоймах, посадках, виносимо їх на собі, бо техніку використовувати неможливо. Ми робимо собі евакуаційні точки, а потім, використовуючи засоби радіоелектронної боротьби, швидко вивозимо тіла автомобілем. Працюємо в основному, коли погана погода - дощ, сильний вітер, або ж в сутінках. Дронами та артилерією ворог нас постійно вираховує. Деколи доводиться просіювати землю, щоб зібрати навіть найдрібніші фрагменти тіл. Часто доводиться розгрібати завали, розбирати уламки техніки, піднімати тіла з-під завалів бетонних споруд, що обвалилися після обстрілів. Роботи в нас чимало, мабуть, життя не вистачить на це. Але ми працюємо на максимумі зусиль, наскільки це можливо. Які найбільші труднощі при ідентифікації загиблих? Найважче – коли тіло повністю згоріло. В таких випадках ідентифікація майже неможлива. Ми визначаємо особу за одягом, особистими речами, вивчаємо стан кісток, навіть залишки нігтів та зубів. Нажаль, час працює проти нас - тіла розтягують тварини, природні умови руйнують останки. По кістках можна визначити стать, вік, характер поранень. Також знаходимо мітки про хронічні хвороби, що допомагає встановити особу. Що є найчастішою причиною смерті військових? Найчастіше це мінно-вибухові травми. Від вибухів, артилерійських обстрілів, ударів дронів часто майже нічого не залишається. Там, де були прямі влучання снарядів, знайти щось вкрай складно. Часто це лише окремі фрагменти тіла, які розкидані на десятки метрів. Що мотивує вас і волонтерів займатися такою небезпечною роботою? Однією з самих головних мотивацій є повернення загиблих додому, наших хлопців, які стали на захист нашої Батьківщини, які віддають свої життя на фронті. І кожний з них повинен знати, якщо трапиться лихо, то його не залишать на полі пою. За його душу, за його тіло будуть боротися, шукати і повертати додому. Для мене є справою честі повертати душі, які були втрачені на війні. І неважливо, як ця війна називається, «спеціальна військова операція», АТО, Перша чи Друга світова. Це завжди війна, бо там вбивають і калічать людей, цілі народи. Мені доводилося бачити гори тіл, навалені, як зламані іграшки. Це страшно! Трупи просто лежать у посадках, і в них немає шансу повернутися додому, навіть мертвими. І якби не наша робота, вони залишилися б там назавжди. Але вони мають право на останню дорогу додому. Це не просто робота, а наш обов’язок перед загиблими і перед їхніми родинами, які щодня їх чекають. Зрозуміло, що саме ради цього ви ризикуєте своїм життям. Але як ви поясните те, що ризикуєте заради того, щоб зібрати останки російських військових? Ми відрізняємося від наших ворогів людяністю, ми завжди залишаємося людьми, не зважаючи на ситуацію. Російський солдат – теж людина. Навіть якщо за життя він коїв злочини, ми не воюємо з мертвими. Це не по-українськи. Ми забираємо всіх загиблих – і наших, і їхніх. Навіть коли нас вбивають, ми залишаємося людьми. І якщо ми втратимо це – то чим тоді будемо кращими за них? Які емоції ви відчуваєте, коли знаходите загиблих або їхні останки? Це завжди дуже сильні переживання. Ти усвідомлюєш, що одні з цих людей віддали життя за нашу державу, боролися за наше майбутнє, а інші прийшли знищувати нас і наших дітей. Найбільший біль – за наших загиблих хлопців, за тих, хто мав би жити, радіти, будувати своє майбутнє. Але водночас до тіл ворогів немає ненависті. Вони вже мертві. Смерть ставить крапку у всьому, і ми ставимося до них із певною повагою. Смерть не пробачає поганого відношення до мертвих. Я не розумію тих, хто каже: «Нехай валяються, вони цього заслужили». Це неправильно! Всі мертві мають бути поховані. Бо кожне тіло – це чиїсь син, батько, брат. Їх оплакують матері, дружини, діти. Для них важливо мати могилу, куди можна прийти, помолитися, попрощатися. Це питання людяності, незалежно від того, на чиєму боці вони були. Що ви робите, коли знаходите останки тіл? Тіла наших військових ми передаємо українським фахівцям, які далі забезпечують їхнє повернення рідним для поховання. Останки російських солдатів ми передаємо на обмін - вже передали понад 750 тіл. Це складна і болюча робота, в якій задіяно багато людей – не лише наш пошуковий загін, а Координаційний штаб, Генеральний штаб, ГУР, СБУ, поліція, лікарі. Кожен виконує свою частину, щоб зробити цю справу з максимальною точністю та гідністю. Чи знаходите ви тіла цивільних людей? Зараз у зоні бойових дій цивільних знаходимо рідко, але раніше – це було частіше. Найстрашніше – знаходити дітей. Це ранить до глибини душі! Ми знаходили цивільних похованими просто у дворах, у городах, у зруйнованих будинках, підвалах, сараях... Особливо важко, коли тіло згоріло настільки, що неможливо взяти біологічний матеріал для ідентифікації. А ще боляче, коли знаєш, що сусіди бачили ці тіла, знали, що вони там, але мовчали. Потім, через час, розповідали, що боялися, не хотіли зайвих проблем. Ця байдужість просто жахає! Як можна було проходити повз і не зробити нічого? Але, на жаль, війна оголює не лише героїзм, а й слабкості людей. Олексій, дякуємо Вам і всім волонтерам організації «Плацдарм» за вашу вкрай важливу працю, за кожного знайденого, за кожну родину, якій ви повернули частку втраченої гідності! Нехай ваша місія буде почута і підтримана, нехай небезпеки оминають вас, а людська вдячність стане вашим оберегом! Щиро дякую! Ми продовжуємо роботу, робимо це заради тих, хто чекає вдома, хто хоче знати правду, хто має право попрощатися зі своїми рідними. І поки ця війна триває, ми не зупинимося! Бажаю всім нам якнайшвидшого закінчення війни і щасливого мирного життя!

 

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

Related Articles

Back to top button