Нещодавно ІА”ФАКТ” повідомляло про спростування вірменським МЗС заяв української розвідки щодо активного посилення російської бази в Гюмрі: Єреван наголосив, що територія країни не використовується і не буде використана для воєнних дій проти сусідів. Водночас ГУР України застерегло, що Кремль пришвидшує укомплектування бази як частину стратегії тиску на Кавказі.
На цьому тлі, коли загострюються відносини Росії з Азербайджаном і з’являються повідомлення про спробу перевороту у Вірменії за участі проросійських сил, у самій країні спалахнули протести біля російської бази з вимогою виведення контингенту.
Цей сюжет перегукується з українським досвідом: він свідчить про втрату впливу Кремля навіть у країнах-союзниках, демонструє універсальність антиросійських настроїв на пострадянському просторі й відкриває перспективу ослаблення військової присутності РФ у стратегічно важливому Кавказькому регіоні. У підсумку це ще один доказ, що війна проти України руйнує систему безпеки, яку Кремль вибудовував десятиліттями.
Протести в Гюмрі та “повзуча дерусифікація”: як Вірменія переглядає безпекову орбіту
Безпосереднім тригером нинішнього загострення стало проведення 23 серпня акції під стінами 102-ї бази в Гюмрі, Вірменія, яка належить Збройним силам РФ і розташована на території країни на підставі двосторонніх угод. Вимога протестувальників була радикальною: вивести російський контингент. Серед ініціаторів – проєвропейська партія “Во ім’я Республіки” Армана Бабаджаняна, який публічно закликав “попрощатися з російською військовою присутністю”. Біля бази зібралося близько сотні людей: для Гюмрі це відчутна мобілізація. Подію висвітлили міжнародні та регіональні медіа. Натомість провладні й проросійські сили називали акцію “ворожою” і вимагали її заборони, що підкреслило глибину розколу в суспільстві.
Головною причиною протестності є розчарування у “гарантіях безпеки», які мала забезпечувати Росія. Ланцюжок подій 2022–2024 років став вирішальним: з грудня 2022 року Лачинський коридор, єдина артерія між Вірменією та Карабахом, перебував у блокаді. Попри обов’язкові до виконання рішення Міжнародного суду ООН від лютого й липня 2023 року, гуманітарна криза тривала. У вересні 2023 року Азербайджан здійснив блискавичну операцію, внаслідок якої понад 100 тисяч етнічних вірмен виїхали з Карабаху. Для суспільства це стало доказом того, що ані російські миротворці, ані вплив Москви не врятували від катастрофи. Саме тоді недовіра до Росії перетворилася на стійку політичну тенденцію.
Дисфункція російської “парасольки безпеки” мала й символічний вимір. Під час карабаської операції було вбито кількох російських миротворців; Кремль прийняв вибачення Баку і швидко “перегорнув сторінку”. Це сприйняли як деградацію союзницьких зобов’язань. Торік Москва почала виводити миротворців із регіону, а Єреван заморозив участь в Організації Договору про колективну безпеку. Того ж року уряд офіційно попросив прибрати російських прикордонників з аеропорту “Звартноц”, і до серпня цей процес було завершено. Так російська присутність перестала асоціюватися з безпекою.
Свою роль відіграють і давні травми, пов’язані з базою. У 2015 році російський військовослужбовець Валерій Пермяков убив сім’ю Аветисянів у Гюмрі, що спричинило масові протести. У 1999-му двоє солдатів розстріляли людей біля ринку, у 2013-му загинули діти від вибуху боєприпасу на полігоні, а у 2018-му підрозділи бази зайшли в село Панік, викликавши паніку навчальними вибухами й стріляниною. Ці інциденти роками підточували довіру, підсилюючи аргумент про небезпеку від іноземної бази навіть у побутовому сенсі.
Додає гостроти й політико-правовий контекст. Угоду про перебування бази було пролонговано 2010 року до 2044-го. На території Вірменії розміщені близько 3 тисяч російських військових, обліковані танки, артилерія, винищувачі МіГ-29 і системи С-300. Для опозиції це символ застиглої моделі, яка не дає безпеки, тоді як державні інституції вказують на складність юридичного розриву угоди. У травні спікер парламенту Алєн Сімонян заявив, що питання виведення бази “не обговорюється”.
Суспільні настрої підтверджують розлам. За опитуванням IRI у вересні минулого року, 64% оцінювали відносини з Росією як “погані” і лише 35% як “добрі”. Водночас 41% усе ще називали РФ партнером у сфері безпеки – поряд із США (48%), Іраном (53%) та Францією (47%). Паралельно 58–60% готові голосувати за вступ до ЄС. Це показує подвійність: розчарування в російських гарантіях штовхає до диверсифікації, але інерція уявлення про Росію як “щит” ще жива.
Зараз уряд Нікола Пашиняна діє подвійно. На словах він не ставить питання про офіційне виведення російської 102-ї бази, але на ділі поступово перебудовує систему безпеки країни. Вірменія зупинила участь в ОДКБ, почала купувати сучасну зброю у Франції (артсистеми CAESAR, радари GM-200, комплекси Mistral) та Індії (ракетні системи Pinaka), а також запросила в країну цивільну моніторингову місію ЄС EUMA. Тобто відбувається поступове віддалення від Росії в оборонній сфері, але без відкритого конфлікту з Кремлем.
Політичне поле розділене за ставленням до Росії. Прозахідні сили роблять базу символом залежності: Арман Бабаджанян (“Во ім’я Республіки”) закликає до процесу виведення, а націоналістична опозиція ще 2023 року організовувала акції біля бази. Консервативні та проросійські гравці, натомість, уникають цієї теми, вважаючи базу гарантією від Туреччини й Баку.
На регіональному рівні ситуація також змінюється. Після виходу російських миротворців із Карабаху роль Москви різко зменшилася. Для Росії база в Гюмрі – головний важіль впливу: втрата означатиме мінус авіаційно-ППО “парасольки” та розрив сухопутного плацдарму на кордоні з Туреччиною та Іраном. У свою чергу Туреччина й Азербайджан намагатимуться заповнити вакуум, демонструючи військову співпрацю й блокуючи посилення західної ролі.
Захід же вибудовує альтернативні рамки безпеки для Єревана. Місія ЄС EUMA розширена до 225 співробітників із мандатом до 2027 року, США проводять навчання Eagle Partner, Франція постачає радари й артилерію, Індія – далекобійні системи. Це не “парасолька” НАТО, але мережа, яка знижує залежність від Росії.
Для ОДКБ відхід Вірменії має системні наслідки: Єреван фактично припинив участь у блоці, а можливе виведення бази стане сигналом для інших союзників Москви. Навіть нинішній “заморожений” статус уже демонструє вразливість організації.
Вірменія між Москвою та Заходом: повзучий вихід з російської орбіти
У цій історії досить очевидні паралелі з Україною. В обох країнах провал російських гарантій спричинив радикальну зміну громадської думки, протестну мобілізацію та курс на Захід. В Україні це завершилося розривом угод щодо Чорноморського флоту й переходом до співпраці з НАТО та ЄС, у Вірменії – виведенням прикордонників, місією ЄС і контрактами з Францією та Індією.
Юридична рамка перебування бази непроста: угода діє до 2044 року з автоматичним продовженням, але Вірменія має право денонсувати її завчасним повідомленням. Це високий процедурний поріг, однак політична воля здатна змінити ситуацію. На практиці Єреван обрав шлях “повзучого перегляду”, зменшуючи залежність від РФ крок за кроком.
Масштаб протестів поки обмежений: кількасот людей у 2023 році, близько сотні у 2025-му, але їхня серійність і символізм підсилюють позиції тих, хто просуває дерусифікацію безпеки. З огляду на низький рівень довіри до інститутів і особисто до прем’єра, потенціал для кризи зберігається: будь-яке нове загострення з Росією може підштовхнути суспільство до швидшого розриву.
У підсумку нинішня ситуація не означає автоматичного перегляду угоди до 2044 року, але реальність уже змінюється. Ймовірний сценарій – подальший “де-факто” відхід Вірменії від російської присутності через західні контракти й інституції, після чого формальне політичне рішення стане лише питанням часу.
Тетяна Вікторова
