Тридцять дев’ять років минуло від вибуху четвертого реактора Чорнобильської АЕС, проте інформаційні хвилі навколо цієї трагедії не стихають. Сергій Мирний, колишній командир взводу радіаційної розвідки, а нині письменник та еколог, назвав Чорнобиль “інфотравмою” і “першою великою аварією глобалізованого медіасвіту”. І справді, Чорнобиль не просто сколихнув світ, він змінив самі підвалини глобального інформаційного простору.
Відтоді постчорнобильські тексти — документальні й художні, реалістичні й постмодерністські — постійно оновлюють наратив цієї події. Сьогодні “нуклеарний” дискурс активно підтримується й продуктами масової культури: комп’ютерними іграми, мобільними додатками, популярними ком’юніті. Зона відчуження стала привабливою туристичною дестинацією і увійшла до переліку об’єктів так званого «похмурого туризму». Проведений нами аналіз цього феномену дає змогу зрозуміти, як Чорнобиль перетворився на потужний культурний код, що інтегрувався у глобальні механізми пам’яті, ідентичності та медіаспоживання.
Чорнобиль як інформаційна травма глобального суспільства
Колись у документальному фільмі 1991 року “Апокаліпсис наближається. Чорнобиль поряд” режисер Роман Сергієнко протиставляв Прип’ять Помпеям: мовляв, місто біля ЧАЕС залишиться мертвим навіки. Але минуло кілька десятиліть — і світ докорінно змінився. Те, що тоді здавалося неможливим, стало буденністю.
Чорнобиль пройшов через низку переосмислень. Зміна контекстів, політичних епох і постійна невідповідність між пережитим і висловленим забезпечили тривале життя “пост-Чорнобиля” у світовому дискурсі. Катастрофа утворила своєрідний хронотоп, який розділив історію на “до” і “після”, залишивши тріщину у глобальній картині світу, у системах цінностей та ідеологічних пріоритетах багатьох суспільств.
Жан Бодрійяр, філософ постмодерну, навіть зауважив: “Після Чорнобиля Берлінська стіна більше не існувала”. Через чорнобильську катастрофу людство увійшло в нову епоху, де страх перед ядерною загрозою став частиною повсякденної свідомості.
Період “після Чорнобиля” отримав різні імена: Постапокаліпсис, епоха нуклеарної культури, минуле, яке відмовляється померти. Але найстійкішим визначенням став концепт травми. Чорнобильська трагедія закарбувалася у свідомості не як окрема подія, а як глибока колективна рана.
Як відомо, історія українців сповнена колективних травм, які формували національний характер: Голодомор, репресії 1930-х, Друга світова війна. Чорнобиль — ще одна трагедія, що розтягнулась у просторі й часі, і досі болить навіть тим, хто не був безпосередньо її свідком.
Соціальний психолог Петро Горностай звертає увагу на чинники, які роблять трагедію національною травмою: масштаб події, психологічні умови страждання, неможливість протистояти трагедії та заборона на вільне емоційне реагування. У випадку Чорнобиля ці чинники були посилені політичними обставинами та інформаційними технологіями.
У перші дні після катастрофи радянська влада замовчувала її реальні масштаби. Офіційні повідомлення були гранично лаконічними та відстороненими: “На Чорнобильській атомній електростанції сталась аварія, пошкоджений один з атомних реакторів…“. Інформаційні прогалини породжували тривожність, страх, недовіру.
1987 року, на тлі заспокійливих офіційних наративів, вдалося частково приглушити напругу. Але вже наступного року, коли неофіційні канали почали розкривати правду, стало очевидно: інформація про Чорнобиль була неповною, маніпулятивною і дозованою.
Німецький дослідник Буркхард фон дер Мюлен відзначав, що хвиля суперечливих повідомлень після інформаційного вакууму перетворилася на «погану карикатуру на масову інформацію», підірвала довіру до держави й науки. Публіцист Тільман Фраш зауважував, що катастрофа і замовчування її наслідків остаточно зруйнували довіру до майбутнього.
З початком епохи гласності суспільство пережило вторинну паніку: у публічний простір хлинули різноманітні, часто суперечливі наративи, які лише посилювали розгубленість. Водночас Чорнобиль остаточно утвердився в глобальній свідомості як символ трагічного переходу людства у нову епоху — епоху, де інформація і правда мають вирішальне значення для виживання.
20 років потому: Чорнобиль у дзеркалі світових медіа
Рівно через 20 років після аварії на Чорнобильській АЕС тема знову здіймається хвилею у світових медіа. У 2006 році чорнобильська катастрофа перетворюється для Заходу не лише на об’єкт пам’яті, а й на джерело глибоких філософських узагальнень, що змінюють саме уявлення про світопорядок і межі людської відповідальності. Комфорт більше не видається безпечним там, де існує тінь ядерного геноциду.
До 20-річчя трагедії західна преса буквально вибухає рефлексіями, які шукають нові цивілізаційні орієнтири, осмислені через чорнобильський досвід. Однак поряд із цим звучать і гучні докори: міжнародні інституції — МАГАТЕ, ВООЗ, ООН — звинувачують у масштабному замовчуванні реальних наслідків аварії та уникненні публічних дебатів.
Іспанські медіа описують Чорнобиль як “найекстремальніший символ технічного прогресу, що став ворогом самого життя”. У статті “Чорнобильська технологічна сліпота” публіцист Хосе Семпер говорить про нову колективну природу ризиків: ми більше не ризикуємо як окремі індивіди, ми ризикуємо як людство. Він нагадує про попередження Ханни Арендт: люди стають рабами не машин, а власних практичних знань і технічних артефактів, навіть якщо вони несуть смерть.
Французькі медіа пропонують інший кут зору: для них Чорнобиль — це передусім катастрофа відсутності. Зруйновані села, виселені мешканці, мертві ліси й тварини уособлюють порожнечу, яку важко осягнути. Філософ Жан-П’єр Дюпюї після візиту до тридцятикілометрової зони пише: “Емоції народжуються не від того, що ми бачимо, а від того, що знаємо або думаємо, що знаємо. Уявити відсутність — завдання не з легких“.
У Німеччині Чорнобильська аварія породжує поняття “чорнобильської травми” (“Trauma von Tschernobyl”), яка позначає не лише фізичні наслідки, а й глибоку колективну рану. Німецькі ЗМІ пов’язують чорнобильську катастрофу з початком кінця Радянського Союзу, вказуючи на роль радянської дезінформації. Чорнобиль для ФРН — країни із сильним антиядерним рухом — стає іще одним підтвердженням давнього занепокоєння. Недаремно саме в цей час соціолог Ульріх Бек пише свою знакову працю “Суспільство ризику”, де описує Чорнобиль як кінець кордонів між “своїми” й “чужими”: після радіаційного зараження більше немає відстаней, які могли б захистити нас один від одного.
Австрійське видання Eurozine гостро критикує спроби комодифікації пам’яті: фотографії катастрофи стають об’єктом купівлі-продажу, а великі агенції, як-от Corbis, скуповують права на роботи українських фотографів, таких як Ігор Костін — одного з перших, хто зняв вибух на ЧАЕС і залишався в зоні відчуження з перших днів.
Показово, що кожна нова катастрофа немов підживлює великий наратив глобальної катастрофи. Коли у 2011 році сталася аварія на Фукусімі, медіа по всьому світу миттєво вдаються до чорнобильських образів і символів, навіть тоді, коли реалії двох трагедій кардинально відрізнялися. Так, “Berliner Zeitung” опублікувала карту радіоактивної хмари, яка нагадувала про Чорнобиль більше, ніж про Японію.
Водночас західне сприйняття Чорнобиля суттєво відрізняється від досвіду тих, хто пережив катастрофу на власній землі. Журналісти, які побували в зоні відчуження й спілкувалися з місцевими мешканцями, визнають це. “Чим довше я залишалася у Білорусі, тим далі я від’їжджала від свого німецького уявлення про Чорнобиль“, — зізнавалася журналістка Мерле Хілбк після своєї подорожі зараженими територіями.
У європейських медіа інтерес до Чорнобильської теми циклічний: спалахи уваги повторюються що п’ять років. Саме так народився термін «Чорнобильський рік», що маркує кожну п’яту річницю аварії.
Зрештою, у розумінні Чорнобиля сьогодні співіснують два головні наративи. Перший наполягає: аварія триває й досі, вимагає пам’яті, осмислення й нових уроків. Другий — контрнаратив — прагне відсунути трагедію у минуле, подати її наслідки як породження радіофобії, а отже як щось таке, що слід забути. Як зауважує німецька дослідниця Карена Кальмбах, саме ця боротьба пам’яті та забуття визначає, якою буде чорнобильська спадщина у майбутньому.
Постпам’ять Чорнобиля: пам’ятати — означає жити
Щоб подія стала національною катастрофою, одного масштабу недостатньо. Потрібна ще спільнота — жива, діюча, здатна відчувати біль як спільний. Атомізоване суспільство, розрізнене на окремі “я”, не вміє оплакувати навіть найбільші трагедії разом. Саме комунікація, що об’єднує людей у спільноту, формує колективну пам’ять і закладає основи постпам’яті — механізму, який вплітає травму у саме полотно національної ідентичності.
Травма перетворюється на дискурс, коли виникає спільнота тих, кого об’єднує спільний біль і постійна потреба повертатися у минуле, що визначило теперішнє. Ми знову і знову ставимо важливі запитання:
Чому трагедії стають імпульсом для творчості?
Чому суспільство шукає себе у травматичних спогадах?
Чому Чорнобиль залишається точкою нескінченних рефлексій і суперечливих інтерпретацій навіть сьогодні, коли очевидці живі й можуть говорити самі?
Феномен постпам’яті соціальні психологи пояснюють по-різному. Одні кажуть: “пост” — це подолання травми. Інші — що це її пролонгація: травма живе й далі, розмиваючи межу між минулим і теперішнім.
Американський дослідник Домінік ЛаКапра запропонував термін “наративний фетишизм” — прагнення суспільства позбутися болю через нескінченне переповідання, перетворення травми на медіапродукт. Свідчення постраждалих поступово стають не тільки історіями, а й частиною їхньої самопрезентації.
Цю ж тему розвиває український автор Сергій Мирний. Він звертає увагу на те, як медіа і суспільство навішують на ліквідаторів ярлик “постраждалих від Чорнобильської катастрофи”. Така назва несвідомо формує у чорнобильців відчуття власної життєвої історії як суцільної травми. А між тим, каже Мирний, чи не правильніше було б називати їх інакше — скажімо, “ветеранами Чорнобиля”? У нашій культурі слово “ветеран” сповнене гідності й шани, а не лише жалю.
Постпам’ять — це не прагнення забути. Навпаки: посттравматичний стан зосереджений на тому, щоб вплести травму у тканину повсякденності. Російський дослідник Сергій Ушакін говорить: досвід втрати стає оповідальною матрицею, що допомагає упорядкувати розірвану, фрагментовану реальність.
Чорнобиль живе у нашій пам’яті — і в офіційній, і в особистій. Він — у стратегіях держави, у політичних інтерпретаціях, у приватних свідченнях. Пост-Чорнобиль — це особливий світ, де істина не одна: вона залежить від точки зору свідків і постійно змінюється разом із суспільством.
Французький соціолог Моріс Хальбвакс стверджував: ми пам’ятаємо не так минуле, як його реконструкцію крізь призму сьогодення. Саме тому чорнобильці змушені знову і знову повертатися до пережитого, проживаючи його крізь нові суспільні координати.
Травма Чорнобиля вимагає бути прожитою не один раз. І це не просто пам’ять — це прагнення втримати справжність, відстояти “свій” Чорнобиль перед нашаруваннями псевдоспогадів.
Яскравий приклад — свідчення Світлани Бодрунової, яка була тринадцятирічною, коли її сім’я мусила покинути дім біля Гомеля — одного з найзабрудненіших міст Білорусі. Її спогади про справжній Чорнобиль стоять поряд з віртуальними версіями катастрофи, якими живе молодь, знайома з трагедією лише через ігри на кшталт S.T.A.L.K.E.R..
Індивідуальна пам’ять тісно переплетена з груповою. Ліквідатори створюють спілки, пишуть книги, засновують газети — борються за свою версію Чорнобиля. Їхня пам’ять — це пам’ять у множині. Це живий опір забуттю. Це доказ того, що постпам’ять — це не кінець болю, а його безперервна робота всередині нас.
