Хто з біженців точно не повернеться в Україну: директорка Інституту демографії та соціальних досліджень розкрила причини
Ситуація з мільйонами українців, які виїхали з країни через повномасштабне вторгнення Росії, залишається однією з найболючіших тем повоєнного майбутнього. Уряди, аналітики та експерти дискутують, як забезпечити умови для повернення громадян, які осіли в Європі та за її межами, чи повернуться вони взагалі, і кого вже не варто чекати. Це питання не лише гуманітарне, а й стратегічне — йдеться про демографічне виживання країни. Директорка Інституту демографії та соціальних досліджень імені Птухи Елла Лібанова окреслила чинники, які можуть як спонукати українців повернутися, так і утримати їх за кордоном назавжди. Її аналіз, не емоційний, а раціональний, відкриває непросту правду: частина співгромадян до України не повернеться вже ніколи — і ось чому.
Чому українці можуть не повернутися
Лібанова наголосила: є обставини, на які Україна об’єктивно не може вплинути. Це — вищий рівень життя в країнах перебування українців. Навіть у Польщі, не кажучи вже про Німеччину, Нідерланди чи Данію, стандарти життя стабільно вищі. Мова йде не лише про доходи, а й про загальну якість: доступність інфраструктури, спокій, послуги. «Тут ми нічого зробити не можемо», — констатує вона.
Особливо критичною виявляється ситуація для родин, у складі яких є люди з хронічними захворюваннями — наприклад, онкопацієнти. У багатьох країнах ЄС медична допомога, включно з дороговартісними ліками та обладнанням, покривається страховкою, що дозволяє пацієнтам отримувати повний комплекс послуг безоплатно. В Україні ж більшість аналогічних витрат доводиться оплачувати з власної кишені. За словами Лібанової, це серйозний аргумент на користь залишитися.
Рішення про повернення дуже часто залежить від того, чи вся родина перебуває за кордоном. Якщо так — шанси на повернення суттєво знижуються. У випадку, коли в Україні залишаються батьки, чоловік чи інші близькі родичі, бажання повернутись зростає. Втім, експертка зазначає: після завершення війни ситуація може обернутися навпаки — чоловіки, які залишалися, приєднаються до родини за кордоном. Але й тут все індивідуально: якщо чоловік залишається в Україні, то можливість повернення дружини суттєво зростає.
Важливу роль у рішенні про повернення відіграє наявність власного житла. Якщо родина має нерухомість в Україні — квартиру, будинок, ділянку чи господарство — це утримує. Людина відчуває, що має до чого повертатися. Якщо ж житла немає, переїхати значно простіше. Лібанова підкреслює: міські жителі частіше залишають Україну саме через цю мобільність — їм легше зібрати речі й поїхати. А в селах, де прив’язка до господарства сильніша, виїзд менш масовий.
Одним із головних запитів українців, які залишили країну, залишається безпека. Поки в Україні небезпечно — повертатися не будуть. Інше ключове питання — наявність житла. Навіть якщо до виїзду житло було орендоване або спільне з батьками, за кордоном українці часто мають можливість орендувати житло за участі місцевої влади, без значного фінансового навантаження. У такій ситуації люди не почуваються біженцями у притулках — вони мають дах над головою, хоч і тимчасово. Крім того, працевлаштування, яке вдалося налагодити за межами країни, теж впливає на рішення: немає відчуття втрати, є відчуття нового початку.
Що може підштовхнути біженців до повернення
За словами Елли Лібанової, більшість жінок, які виїхали з України, мають вищу освіту. Це пояснюється кількома чинниками: емігрувала передусім молодь, яка, як правило, краще освічена, а також переважно мешканці міст — теж із вищим рівнем освіти. Проте за кордоном дипломи часто не визнаються, а знання мови не завжди дозволяє знайти кваліфіковану роботу. Відтак, багато українок вимушено обіймають посади, які мають нижчий соціальний статус, ніж ті, які вони мали в Україні. Це створює фрустрацію: формально все непогано, є робота, є гроші, але немає задоволення і визнання.
Ще один потужний фактор — соціальна ізоляція. За словами Лібанової, навіть у відносно толерантних суспільствах українці залишаються «не своїми». Їх не стигматизують, не маргіналізують, але й не сприймають як частину спільноти. Особливо гостро це відчувається в невеликих містах чи селах, де немає сформованої української діаспори. В таких умовах дорослі особливо потерпають від відсутності звичних соціальних контактів. Діти адаптуються швидше, а ось дорослим — складніше, і саме це стає ще одним фактором, що змушує замислитись про повернення.
«З ними не спілкуються так, як вони звикли спілкуватися. І якщо це велике місто, то вони хоча б свою спільноту можуть знайти. Але якщо це невеличке місто або сільське поселення, то там може просто не бути мігрантів. І їм ні з ким спілкуватися. Це також спонукає людей повернутися. Якщо діти більш-менш адаптуються швидко, то дорослі не так швидко. І для дорослих це має значення. Не менше, ніж для дітей, а, можливо, навіть і більше. Тому це теж має значення», — зазначає Елла Лібанова.
Як засвідчує точка зору Елли Лібанової, універсальних рішень не існує. Хтось обере залишитися через лікування або освіту дітей, хтось — повернеться, бо не витримує чужини або відчуває відповідальність за рідних в Україні. Але є ті, кого Україна, найімовірніше, вже не побачить: через об’єктивні переваги нових місць проживання, через втрату зв’язку з домом, через усвідомлення того, що нове життя стало звичним. І це теж реальність, яку доведеться прийняти.
