Дискусія про підвищення зарплат народним депутатам повертається в українську політику з майже ритуальною регулярністю. Її логіка на перший погляд проста: якщо парламентська робота буде оплачуватися гідно, спокуса для тіньових доходів зменшиться. Однак український досвід показує іншу, значно складнішу реальність. Там, де немає невідворотності покарання, розмір офіційної зарплати майже не впливає на існування паралельних фінансових потоків. Саме на цьому наполягає голова комітету Верховної Ради з питань антикорупційної політики Анастасія Радіна, коментуючи нову хвилю розмов про “конверти”.
У розмові з Інною Ведерніковою для ZN.UA вона формулює тезу, яка звучить значно ширше за конкретний скандал: гідна оплата праці посадовців необхідна, але сама по собі вона не здатна змінити політичну культуру. “Конверти” нічим не виправдовуються, підкреслює Радіна. Про них говорять із середини 2000-х років – ще з часів, коли купівельна спроможність депутатської зарплати була іншою, а економічні умови значно гіршими. Попри це, сама практика нікуди не зникла.
На думку Радіної, ключ до зміни ситуації лежить не у зміні тарифної сітки парламенту, а у спроможності державних інституцій доводити справи до юридичного результату. Коли система не демонструє реальних наслідків для тих, хто користується тіньовими схемами, формальне зростання зарплат не стає стримуючим фактором. У такій конфігурації воно лише підвищує офіційну частину доходу, не зачіпаючи саму логіку неформальних платежів, які продовжують існувати паралельно з легальною винагородою.
Від чуток до кримінальних проваджень
Довгі роки історії про “зарплати в конвертах” існували в українській політиці у вигляді напівлегенд. Про них говорили кулуарно, натякали в інтерв’ю, але доказова база залишалася розмитою. Саме тому Радіна називає прогресом те, що нині тема вийшла з площини чуток і перейшла у правовий трек.
Антикорупційні органи почали фіксувати конкретні факти і відкривати провадження. За даними НАБУ та САП, у різні періоди розмір неправомірної вигоди для депутатів коливався від двох до п’яти тисяч доларів за “потрібні” голосування. Самі правоохоронці говорять про системність цієї практики.
Важливо, що розслідування почали торкатися не лише окремих епізодів, а й можливих організаційних схем. В одній із судових ухвал у справі про “конверти” згадується ймовірна злочинна організація, створена не пізніше 2021 року. Для українського парламенту це вже інший рівень проблеми – коли йдеться не про поодинокі випадки політичної корупції, а про інституціоналізовану систему винагород за політичну лояльність.
Суб’єктність як валюта політики
Радіна в цій дискусії пропонує ще одну важливу рамку – питання політичної суб’єктності. За її словами, депутат, який не торгує власною позицією, не може бути куплений жодним “конвертом”. І навпаки: там, де готовність продати політичне рішення вже існує, фінансова пропозиція лише знаходить свою ціну.
У цій логіці корупція виглядає не лише правовою, а й політичною проблемою. Вона стає показником того, наскільки парламент здатний діяти як самостійна інституція. Якщо у ньому є критична маса депутатів, які не готові віддавати свою суб’єктність, купити весь парламент неможливо. Якщо ж такої маси немає, розмір “конверта” поступово перетворюється на неформальну валюту політичного процесу.
Майно, родини і декларації
Розслідування журналістів лише підсилюють підозри щодо масштабів тіньових доходів. У матеріалах hromadske звертається увага на іншу характерну рису – значна частина майна депутатів оформлена на родичів або дітей. При цьому йдеться про активи, які важко пояснити офіційними доходами.
П’ятеро народних депутатів фракції “Слуга народу” – Юрій Кісєль, Євген Пивоваров, Михайло Лаба, Ігор Негулевський та Ольга Савченко – наприкінці 2025 року отримали підозри від НАБУ через системне отримання неправомірної вигоди за голосування у парламенті. Паралельно журналісти фіксують придбання квартир у преміальних житлових комплексах, дорогих автомобілів та земельних ділянок, що з’являються у власності родичів.
Типовою виглядає схема, коли формальний власник активу – дружина, батьки або діти депутата. Часто саме на них оформлюються квартири в елітних ЖК, дорогі автомобілі або бізнес-структури. Така практика ускладнює доведення незаконного збагачення, але водночас створює цілий пласт публічних запитань щодо походження коштів.
Публічність як останній інструмент
Сама Радіна визнає, що у політиці публічність рідко є першим інструментом. Поки питання вирішуються кулуарно, у політиків залишається простір для переговорів і компромісів. Коли ж проблема виходить у відкриту площину, цей простір швидко звужується.
Однак у певний момент, за її словами, мовчання починає означати співучасть. Саме тому вона досить рано почала публічно говорити про проблеми в антикорупційній системі, навіть якщо це суперечило позиції власної політичної сили. У липні 2025 року Радіна фактично стала єдиною депутаткою фракції, яка відкрито виступила проти рішень, що могли послабити незалежність НАБУ і САП.
Ця позиція зробила її у парламенті фігурою доволі ізольованою, але водночас підкреслила інший аспект боротьби з корупцією — інституції можуть працювати лише тоді, коли політики готові захищати їхню автономію.
Чи працює логіка “більше платити – менше красти”
Українська політика вже проходила через подібні дискусії. Аргумент про підвищення зарплат чиновникам як інструмент боротьби з корупцією звучав і під час реформ державної служби, і під час створення антикорупційних органів. У деяких випадках це справді працювало, але лише там, де паралельно зростала відповідальність за порушення.
Парламентська історія з “конвертами” показує іншу конфігурацію. Якщо тіньові виплати виконують функцію політичного стимулу за голосування, вони стають частиною системи управління більшістю. У такій системі підвищення офіційної зарплати не ліквідує стимул – воно лише змінює співвідношення між офіційним і неофіційним доходом.
Саме тому Радіна говорить не про зарплатну реформу, а про невідворотність покарання. У її логіці ключова зміна має відбутися не в платіжній відомості Верховної Ради, а в кримінальній статистиці.
Межа, яку визначає право
У підсумку дискусія про “конверти” виводить на значно ширше питання – про межу між політикою і криміналом. Якщо правоохоронні органи отримують можливість доводити справи до суду, а суди ухвалюють вироки, сама система стимулів починає змінюватися.
Якщо ж підозри залишаються політичним шумом, будь-яка зарплатна дискусія ризикує виглядати лише косметичним рішенням.
Саме тому для антикорупційного комітету, за словами Радіної, головним завданням залишається інше: забезпечити незалежність і ресурси для органів, які мають право розслідувати ці справи. Якщо є підстави – повинні бути підозри. І лише після цього можна серйозно говорити про те, чи здатна зарплата змінити політичну поведінку.
Зарплата депутата: що показують цифри
За останні півтора десятиліття офіційні доходи народних депутатів в Україні зросли в кілька разів. Якщо на початку 2010-х базова зарплата депутата становила близько 6–7 тисяч гривень, то після реформ 2015–2016 років вона була прив’язана до прожиткового мінімуму і почала зростати разом із ним. Водночас загальні витрати державного бюджету на одного депутата значно більші: за кошторисом Верховної Ради на 2025 рік вони становили приблизно 2,28 млн грн на рік, включаючи фонд оплати праці помічників, компенсацію житла, транспортні витрати та інші гарантії депутатської діяльності.
У державному бюджеті на 2026 рік ці витрати знову зросли. Зарплата депутата після сплати податків оцінюється приблизно у 50 тисяч гривень, а фонд депутатських повноважень – кошти на роботу з виборцями, приймальні та відрядження – може становити до 199 тисяч гривень на місяць. У підсумку загальні витрати бюджету на діяльність одного депутата наближаються до 250 тисяч гривень щомісяця.
Європейський контекст: винятки, а не правило
У більшості країн Європи питання неофіційних виплат парламентарям не розглядається як системна проблема політики. На відміну від пострадянських політичних практик, у державах ЄС “конверти” або інші неформальні винагороди за політичні рішення зазвичай фігурують у поодиноких корупційних скандалах, які швидко переходять у площину розслідувань і кримінальної відповідальності.
Скандал “cash-for-questions” у Великій Британії
Одним із ранніх прикладів стала справа “cash-for-questions” у британському парламенті у 1990-х роках. У 1994 році журналісти The Guardian повідомили, що депутати Ніл Гамільтон і Тім Сміт отримували готівку у “коричневих конвертах” від бізнесмена Мохамеда Аль-Файєда. За ці гроші парламентарі мали ставити запитання в Палаті громад, вигідні для його бізнес-інтересів. Сміт визнав провину і пішов у відставку, а Гамільтон також залишив посаду після скандалу.
Цей випадок став одним із каталізаторів реформ парламентської етики у Великій Британії, зокрема створення незалежних механізмів контролю за діяльністю депутатів.
“Конверти” у французькій політиці
Подібна логіка неформальних платежів фігурувала і в гучній справі Беттанкур у Франції. У 2010 році бухгалтерка мільярдерки Ліліан Беттанкур заявила, що французьким політикам регулярно передавали “конверти з готівкою” в її будинку. За її словами, один із таких конвертів містив близько 150 тис. євро і призначався для фінансування передвиборчої кампанії Ніколя Саркозі у 2007 році.
Хоча частина звинувачень залишалася предметом юридичних суперечок, скандал показав, наскільки глибоко неформальні грошові практики можуть проникати навіть у політичні системи зі значно суворішим регулюванням фінансування політики.
Корупція в інституціях ЄС
Найгучніші скандали останніх років пов’язані вже не з національними парламентами, а з інституціями Європейського Союзу.
У 2022 році бельгійська поліція розслідувала так звану справу “Qatargate”, у межах якої підозрювали спроби іноземних держав впливати на рішення Європейського парламенту через хабарі. Під час обшуків було вилучено близько 1,5 млн євро готівкою, частину яких знайшли у валізах і пакетах у Брюсселі.
У рамках цієї справи була затримана віцепрезидентка Європарламенту Єва Кайлі, яку підозрювали у корупції та відмиванні грошей; парламент позбавив її посади, щоб дозволити слідству продовжити розслідування.
Крім того, медіа повідомляли і про інші розслідування щодо спроб впливу на депутатів Європарламенту через фінансові стимули, зокрема підозри у підкупі парламентарів лобістами технологічної компанії Huawei.
“Гроші за вплив” у Європарламенті
Ще раніше, у 2011 році, журналістське розслідування The Sunday Times викрило кількох депутатів Європейського парламенту, які погоджувалися просувати поправки до законодавства в обмін на оплату від фіктивних лобістів. Після публікації матеріалу Європейське антикорупційне відомство OLAF розпочало офіційне розслідування щодо кількох депутатів.
Європейський досвід показує просту річ: корупційні скандали можливі в будь-якій політичній системі. Але там, де працює право і діють інституції контролю, вони залишаються винятком, а не частиною щоденної політичної економії.
