Війна зазвичай уявляється як момент консолідації. Загроза стирає відмінності, мобілізує суспільство, формує спільну мету. Український досвід лише частково підтверджує цю логіку. Дані соціологічного дослідження Центру Разумкова, проведеного на замовлення Київського Безпекового Форуму наприкінці січня – на початку лютого 2026 року, показують іншу, складнішу картину: довіра не зникає, вона перерозподіляється і навіть фрагментується. За “кризою довіри” відбувається зміна самої її природи.
Довіра як функція досвіду, а не атрибутів
Результати опитування виглядають, на перший погляд, цілком логічними: найвищий рівень довіри мають інституції, безпосередньо пов’язані з обороною – Збройні сили, розвідка, прикордонники, силові структури. Водночас до політичних і управлінських інституцій – уряду, парламенту, судової системи, прокуратури – недовіра переважає. Навіть у тих випадках, де фіксується незначне зростання довіри (як до антикорупційних органів чи судів), воно не змінює загальної картини: інституції, що приймають рішення, залишаються в зоні суспільного скепсису.
Це розщеплення важливо не описувати спрощено як емоційний парадокс. Воно має раціональну основу. Українці довіряють тим, чию ефективність вони можуть безпосередньо спостерігати і відчувати на собі. Натомість не довіряють тим, чия діяльність пов’язана з непрозорими процесами, затягнутими рішеннями і складними процедурами.
Довіра, таким чином, не має нічого спільного з актом лояльності. Вона є похідною від досвіду взаємодії.
Війна не обнуляє пам’ять
Одна з найпоширеніших помилок – вважати, що війна “перезапускає” ставлення до держави. Насправді, вона лише накладається на вже сформовані уявлення.
Недовіра до судів, поліції чи парламенту не виникла у 2022 чи 2026 році. Вона має тривалу історію – від радянської спадщини до пострадянських практик, від корупційних скандалів до незавершених реформ. Як зауважують представники Міністерства юстиції, ця недовіра значною мірою вкорінена у досвіді життя в імперських і радянських системах, де право не було інструментом справедливості, а скоріше механізмом контролю.
Тож війна не знищує цю історичну пам’ять. Навпаки, вона її загострює. В умовах підвищених ризиків люди стають менш схильними надавати інституціям аванс довіри.
“Інша держава”: проблема відчуження
Емпірична соціологія Інституту Разумкова показує лише поверхневі тренди. Більш глибокий рівень пояснення відкривається, якщо подивитися на наднаціональні процеси, відображені, зокрема, у глобальних дослідженнях довіри.
За даними Edelman Trust Barometer 2026, лише близько 30% людей у світі готові довіряти тим, хто має інші цінності, інший досвід або інший спосіб мислення. Більшість, навпаки, схильна замикатися в колі “своїх”. Довіра стає локальною, майже приватною.
У цьому контексті українська ситуація не є винятковою, вона, скоріше, постає як частина глобальної тенденції. Державні інституції в нашій країні традиційно сприймаються як “інші” – не обов’язково ворожі, але віддалені від світовідчуття й цінностей широкого кола громадян. З іншими правилами, іншою мовою, іншими мотиваціями. Вони функціонують у своєму власному вимірі, який не завжди співпадає з повсякденним досвідом громадян.
Таке відчуження виразно проявляється у відповідях респондентів, які надають оцінку інституціям: довіра концентрується там, де є відчуття спільності – “вони такі ж, як ми”. І зникає там, де переважає відчуття дистанції.
У своїй відомій праці “Левіафан” Томас Гоббс описує державу як раціональний компроміс: люди, щоб уникнути “війни всіх проти всіх”, добровільно передають частину своєї свободи в обмін на безпеку. Важливо, що ця угода тримається не на любові до держави і навіть не на довірі в сучасному сенсі. Вона тримається на очікуванні реалізації функцій: держава захищає – отже, вона легітимна. Тож те почуття, яке ми нині називаємо довірою, тримається доти, доки держава виконує свою частину угоди. Як показує український досвід, навіть під час війни ця угода не є цілісною. У сфері безпеки “Левіафан” залишається легітимним. У сфері управління – він дедалі більше виглядає як “інший”. Він сприймається як система, що живе за власними правилами. І саме в цьому розриві між очікуваною і реальною державою народжується не бунт, а дещо складніше – холодна, раціональна недовіра.
І тоді поведінка людей природно змінюється. Вони не намагаються “вірити” Левіафану, вони намагаються мінімізувати взаємодію з ним, або шукають альтернативи – горизонтальні зв’язки серед тих, хто виконує зобов’язання, наприклад, волонтерів, або й просто “своїх”.
Капсулізація довіри
Глобальні дані показують ще одну важливу тенденцію: люди дедалі більше довіряють не інституціям, а близькому колу – родині, колегам, знайомим. Це явище описують як капсулізацію або “замикання у бульбашках”.
В українських умовах ця логіка посилюється війною. Довіра до армії постає як довіра до “своїх”, які ризикують життям. Довіра до волонтерів виявляється як довіра до горизонтальних мереж. Натомість недовіра до держави постає як реакція на вертикаль, яка сприймається як чужа.
Таким чином, суспільство не втрачає довіру – воно змінює її масштабність. Довіра переходить з рівня інституцій на рівень безпосередніх зв’язків.
Лійка причинності: як формується недовіра
Метод “лійки причинності” дозволяє подивитися на кризу довіри і легітимності не як на реакцію на окремі помилки влади, а як на накопичений результат різнорівневих процесів, які сходяться в одній точці – у щоденному досвіді громадянина. Це важливо, бо саме на цьому рівні соціологія, зокрема дослідження Центру Разумкова, і фіксує недовіру.
У своїй широкій частині ця лійка майже непомітна, але визначальна. Йдеться про історичні й структурні умови, які формують сам спосіб сприйняття держави. Український досвід – це тривале існування в системах, де держава не була продуктом суспільного договору в гоббсівському сенсі, а виступала зовнішньою силою. Імперська, а потім радянська модель влади не передбачала довіри як основи – вона будувалася на підпорядкуванні, контролі й дистанції. Цей досвід не зникає разом із проголошенням незалежності. Він змінює форму, але зберігається як фонове очікування: держава – це щось окреме, не цілком “наше”.
До цього додається ще один рівень – трансформаційний. Перехід до ринкової економіки, формування політичних інститутів, спроби демократизації відбувалися нерівномірно і часто суперечливо. Конституційні рамки створювалися швидше, ніж інституційна практика їх наповнювала. У результаті виникла ситуація, коли формально держава виглядає модерною, але в повсякденному досвіді вона залишається фрагментованою і непослідовною. Саме тут зароджується те, що згодом проявляється як недовіра – сумнів у здатності системи діяти відповідно до власних правил.
Наступний рівень лійки – це сфера політичного та громадянського досвіду. Українська історія незалежності розвивалася хвилеподібно: підйом довіри після змін – і швидке розчарування. Помаранчева революція, а згодом Революція Гідності стали не лише моментами мобілізації, а й механізмами перезавантаження легітимності. Вони підтверджували здатність суспільства впливати на владу, але водночас закріплювали іншу модель: довіра виникає не як стабільний стан, а як короткий післякризовий ефект.
У цьому ж полі формується парадокс, який добре пояснює сучасні дані соціології. З одного боку, активно розвивається громадянське суспільство, горизонтальні зв’язки, волонтерські мережі. З іншого – державні інституції не встигають за цією динамікою. Вони залишаються більш повільними, менш гнучкими і часто менш чутливими до запитів. У термінах легітимності це означає, що віра в суспільство як суб’єкт зростає, тоді як віра в державу як інституційний механізм – коливається.
Найвужча частина лійки – це конкретний досвід останніх років, де всі ці фактори сходяться. Повномасштабна війна різко підвищила легітимність тих інституцій, які виконують базову функцію захисту. Тут гоббсівський договір працює майже буквально: держава захищає – отже, вона виправдана. Але водночас ця ж війна оголила слабкість інших сегментів держави. Судова система, політичні інституції, механізми управління не отримали автоматичного “кредиту довіри”, попри загальну мобілізацію.
Саме тут і замикається лійка причинності. У точці щоденного досвіду громадянина сходяться історична пам’ять про відчужену державу, суперечливий досвід трансформацій, хвилеподібна політична довіра і нова реальність війни. І результатом стає не повна делегітимація, а більш складний стан: вибіркова легітимність.
Це означає, що держава більше не сприймається як єдине ціле. Вона розпадається на сегменти, кожен з яких оцінюється окремо. Легітимність перестає бути системною характеристикою і стає функціональною: довіряють тим, хто виконує конкретну роль, і не довіряють тим, чия роль пов’язана з невизначеністю, непрозорістю або затримкою результату.
У цьому сенсі криза легітимності в Україні не є аномалією чи тимчасовим збоєм. Вона є логічним підсумком довгого процесу, де кожен рівень – від історичного до повсякденного – звужує простір безумовної довіри. І водночас відкриває іншу можливість: перехід від абстрактної віри в державу до вимогливої, умовної легітимності, яка потребує постійного підтвердження.
