12 вересня 2025 року Генеральна Асамблея ООН переважною більшістю голосів ухвалила резолюцію, яка закріпила декларацію про “реальні, обмежені в часі та незворотні кроки” на шляху до створення двох держав – Ізраїлю та Палестини. Цей документ став найгучнішою спробою міжнародної спільноти за останнє десятиліття просунути в реальність ідею, що здавалася дедалі більш примарною.
Попри символізм, резолюція має низку практичних наслідків: вона засудила як напади “Хамас” 7 жовтня 2023 року, так і масовані ізраїльські удари по цивільних у Газі; підтримала ідею тимчасової міжнародної стабілізаційної місії; а головне – створила дипломатичний фундамент для офіційного визнання Палестини низкою західних країн уже цього місяця.
Від декларацій до дипломатії
За ухвалення документа проголосували 142 держави, лише 10 – серед них США, Ізраїль, Угорщина та кілька острівних країн Тихого океану – висловились проти. Ще 12 утримались.
Такий розклад голосів відображає зміщення глобальних настроїв: від Латинської Америки до Африки та Азії вже давно більшість країн визнають Палестину (сьогодні таких 147 зі 193 членів ООН). Тепер же до цього кроку готуються й ключові гравці Заходу – Велика Британія, Франція, Канада, Австралія та Бельгія.
Як зазначив міністр закордонних справ Франції Жан-Ноель Барро, вперше в історії ООН прямо засудила “Хамас” за теракти й закликала до його роззброєння. Але водночас документ містить і різку критику дій Ізраїлю, що розцінюється в Тель-Авіві як “театр” та “подарунок терористам”.
Палестинська державність: де-факто і де-юре
Питання про існування Палестини як держави має складну й суперечливу природу. Формально вона була проголошена ще у 1988 році Організацією визволення Палестини (ОВП) на чолі з Ясіром Арафатом. Це стало політичним актом, спрямованим на закріплення права палестинців на самовизначення й створення власної держави. Тоді ж більшість країн Глобального Півдня – від Латинської Америки до Африки й Азії – швидко визнали цю декларацію. Останнім часом процес триває: у січні 2025 року до цього списку приєдналася Мексика, ставши однією з найбільших держав, що офіційно підтримала палестинську незалежність.
Втім, міжнародний статус Палестини все ще залишається неповним. В Організації Об’єднаних Націй вона має лише статус постійного спостерігача, що дозволяє брати участь у засіданнях і виступати з промовами, але не дає права голосу. Для повноправного членства необхідна підтримка Ради Безпеки, де США традиційно застосовують право вето, блокуючи будь-які спроби. Таким чином, попри широке дипломатичне визнання, Палестина юридично не є членом світового співтовариства в тому самому сенсі, що інші держави.
Додатковим викликом є питання фактичного контролю над територіями. Палестинська національна адміністрація (ПНА), очолювана президентом Махмудом Аббасом, має обмежені повноваження на частині окупованого Західного берега Йордану. Вона відповідає за видачу паспортів, функціонування системи охорони здоров’я й освіти, фінансує роботу місцевих органів влади. Натомість Сектор Гази з 2007 року перебуває під владою “Хамас”, який силою витіснив сили ФАТХ. Формально ПНА досі фінансує чимало зарплат у Газі, але фактично не контролює життя на території, де діють власні силові структури й адміністративні механізми.
Цей дуалізм влади створює фундаментальну проблему для будь-яких міжнародних ініціатив щодо палестинської державності. Адже немає єдиного легітимного уряду, здатного забезпечити політичну цілісність, контроль над кордонами та узгоджене виконання міжнародних домовленостей. Тому для багатьох дипломатів постає риторичне питання: кого саме світ визнає – палестинську державу як ідею чи конкретного суб’єкта, що має інституційний контроль?
Чому саме зараз?
Протягом багатьох років визнання палестинської державності західними країнами відкладалося з аргументом “не нашкодити мирному процесу”. У дипломатичній лексиці це означало очікування на результат переговорів між ізраїльтянами та палестинцями. Проте фактично таких переговорів не відбувалося вже понад десять років – останній раунд у 2014 році завершився безрезультатно. Сьогодні аргумент очікування виглядає анахронізмом.
Експерти вказують на кілька чинників, які зробили нинішню хвилю визнань можливою.
По-перше, йдеться про гуманітарний фактор. Війна в Газі перетворилася на масштабну катастрофу. За даними місцевих структур, кількість загиблих перевищила 64 тисячі осіб, сотні тисяч залишилися без житла, інфраструктура зруйнована. Ці цифри, які постійно звучать у звітах гуманітарних агенцій, роблять ігнорування питання Палестини неможливим навіть для тих урядів, які раніше воліли дотримуватися обережності.
По-друге, внутрішня політика Ізраїлю. Кабінет Біньяміна Нетаньягу вважають найправішим в історії країни. Його міністри відкрито заявляють про неможливість створення палестинської держави. Для європейських дипломатів, які наголошували, що формула двох держав залишається єдиним реалістичним варіантом, ці заяви стали сигналом: чекати компромісу від нинішнього ізраїльського керівництва – марна справа. Саме це підштовхнуло до переоцінки підходів у Парижі, Мадриді та Дубліні.
По-третє, новий міжнародний контекст. У липні 2025 року в Нью-Йорку відбулася конференція, організована за посередництва Саудівської Аравії та Франції. Вона надала своєрідну рамку для обговорення: акцент на гуманітарних гарантіях, а також на необхідності політичного рішення щодо майбутнього Палестини. Генеральна Асамблея ООН у вересні фактично закріпила ці напрацювання, ухваливши резолюцію на користь повноправного членства Палестини.
Нарешті, фактор Сполучених Штатів. Адміністрація Дональда Трампа зайняла жорстку лінію, не лише блокуючи всі ініціативи щодо членства Палестини в Раді Безпеки, але й запровадивши санкції проти низки палестинських чиновників. Проте, як часто буває у світовій політиці, надмірний тиск з боку Вашингтона мав зворотний ефект: союзники США в Європі почали діяти більш самостійно. “Фактично Трамп підштовхнув європейців до власної гри”, – зауважує один із брюссельських дипломатів.
У результаті склалася ситуація, коли накопичені фактори – гуманітарні, політичні та дипломатичні – зійшлися в одну точку, зробивши вересень 2025 року моментом для нових кроків на користь палестинської державності.
Реакція Єрусалиму
Al Jazeera пише, що Палестинське МЗС висловило підтримку дипломатичним ініціативам Саудівської Аравії та Франції, які спрямовані на вироблення реалістичного плану втілення концепції двох держав. Водночас відомство закликало міжнародну спільноту задіяти всі наявні механізми, аби зупинити ізраїльську політику окупації та забезпечити палестинцям реалізацію їхніх законних прав. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН про підтримку палестинської державності викликала миттєву й жорстку реакцію Ізраїлю.
Натомість в Єрусалимі назвали документ “ганебним”, а речник МЗС Орен Марморштейн у дописі на X заявив, що голосування продемонструвало “відірваність Генасамблеї від реальності” та перетворило її на “політичний цирк”. Як повідомляє Al Jazeera, Офіційний Ізраїль особливо розкритикував відсутність у тексті прямої згадки про ХАМАС як терористичну організацію, вважаючи це доказом упередженості.
Дипломатичні заяви супроводжувалися ескалацією на полі бою. Протягом тижня ізраїльські сили провели масштабні операції не лише в Газі та на Західному березі, а й завдали серію ударів по Лівану, Ємену, Сирії, Тунісу та Катару. Така географія бойових дій значно розширила коло країн, залучених у конфлікт, і різко підняла рівень регіональної напруженості.
Особливий резонанс спричинив авіаудар у Досі, столиці Катару. Внаслідок атаки загинули п’ятеро представників ХАМАС, які брали участь у переговорах щодо нової угоди, запропонованої президентом США Дональдом Трампом. Подія викликала засудження з боку членів Ради Безпеки ООН. Міністр закордонних справ Катару шейх Мохаммед бін Абдулрахман бін Джассім Аль Тані, який спеціально прибув на екстрене засідання, охарактеризував дії Ізраїлю як “зарозумілі” та наголосив, що час і місце удару свідчать про цілеспрямоване зірвання посередницьких зусиль.
Тим часом сама Газа продовжувала зазнавати нищівних бомбардувань. За даними місцевих структур, лише в день голосування кількість загиблих зросла ще на 59 осіб. Ізраїльська армія повідомила, що за тиждень здійснила п’ять хвиль ударів по місту, вразивши понад 500 цілей, які вважає об’єктами інфраструктури ХАМАС. У Єрусалимі не приховують намірів “послідовно посилювати темпи атак”, що фактично означає подальшу ескалацію.
Поєднання дипломатичного демаршу та військової агресії створює відчуття, що Ізраїль не лише відкидає міжнародні заклики до миру, а й активно підриває будь-які спроби повернути сторони за стіл переговорів. Для багатьох дипломатів це сигнал: перспектива врегулювання відсувається у ще віддаленіше майбутнє, а сам процес набуває дедалі більш деструктивного характеру.
Катар проти зірвання мирного процесу
Декларація поєднує політичну жорсткість із прагматичними кроками до врегулювання конфлікту. Вона засуджує напад ХАМАС на Ізраїль 7 жовтня 2023 року та закликає бойовиків звільнити всіх заручників. Водночас документ передбачає передачу контролю над Газою Палестинській адміністрації під міжнародним наглядом і за підтримки світового співтовариства. Це підкреслює стратегічну мету декларації: створення суверенної та незалежної держави Палестина, яка буде легітимним партнером у переговорах з Ізраїлем.
Особливу увагу у цьому контексті приділено ролі Катару як посередника. Саме під егідою Дохи проводилися переговори з представниками ХАМАС щодо нового мирного плану, який передбачав передачу влади Палестинській адміністрації. Проте авіаудар Ізраїлю по Досі, унаслідок якого загинули п’ятеро учасників цих переговорів, продемонстрував серйозну загрозу для процесу посередництва. Міністр закордонних справ Катару шейх Мохаммед бін Абдулрахман бін Джассім Аль Тані засудив дії Ізраїлю як “зарозумілі” та підкреслив, що час і місце удару свідчать про намір свідомо зірвати посередницькі зусилля.
Таким чином, декларація та її підтримка Генасамблеєю набувають ще більшого значення, адже вони не лише закріплюють політичну модель передачі влади, а й підтверджують міжнародну солідарність із процесами, які Катар та інші країни намагаються забезпечити як майданчик для переговорів і потенційного завершення конфлікту.
