Масовий виїзд підлітків до 18 років і мовне напруження в школах: що розриває українську освіту під час війни

Повномасштабна війна не лише змінила карту Європи, а й розірвала освітню структуру всередині України. Усе частіше українські підлітки закінчують школу не у своїх класах, а онлайн за сотні чи тисячі кілометрів від дому. Причини цього очевидні й водночас болісні: постійне відчуття небезпеки, розірвані соціальні зв’язки, а також страх мобілізації хлопців після 18 років. До цих факторів додається ще один — мовне напруження в системі освіти, яке проявляється через конфлікти вчителів батьків і учнів.

Про тенденцію дострокового виїзду учнів старших класів за кордон з паралельним переходом на дистанційне навчання розповіла освітня омбудсменка Надія Лещик. За її словами, з кожним роком ця тенденція посилюється. Учні 11-х класів розпочинають навчальний рік в очному форматі в українських школах, проте впродовж року дедалі більше з них оформлюють дистанційну форму й виїжджають за кордон до того, як досягнуть повноліття.

Як наголосила омбудсменка, це вже стало типовою практикою:

«Я говорила з громадами, з директорами та вчителями. Вони говорять, що 11-ті класи починають навчатись в очному форматі одна кількість дітей, потім частина дітей переводиться на дистанційне навчання і виїздить за кордон, і завершують школи в дистанційному форматі».

На думку Лещик, така ситуація не є випадковою чи поодинокою. Вона стала прямим наслідком комплексної небезпеки, в якій опинилася велика частина українських родин.

Серед головних причин є страх за безпеку дітей у воєнний час, зокрема перед мобілізаційною перспективою. Як пояснює Лещик, інформація про те, що хлопців можуть призвати до армії з 18 років, викликає тривогу в батьків, які намагаються встигнути вивезти сина за кордон до досягнення ним повноліття. У такій логіці дистанційна форма навчання стає інструментом мобільного ухвалення рішень: дитина не прив’язана до місця проживання і може здобувати освіту в Україні, проживаючи фактично в іншій країні.

Цей процес ускладнюється ще й тим, що за кордоном українські підлітки не завжди мають змогу швидко інтегруватися у нове середовище. За словами Лещик, адаптація в іншій країні не завжди є легкою і безболісною. Підлітки стикаються з новими мовними бар’єрами, розривом з українським освітнім контекстом, а також емоційним тиском, пов’язаним із розлукою з друзями, родичами, звичним способом життя.

Крім того, омбудсменка підняла ще одну складну тему — мовну ситуацію в українських школах. Йдеться не про реальні конфлікти вчителів, батьків і учнів щодо використання державної мови в освітньому процесі. За словами Лещик, деякі вчителі скаржаться на те, що учні не хочуть спілкуватися українською навіть на перервах. Вона пояснила, що згідно з чинним законодавством, робочий час учителя охоплює не лише навчальні заняття, а й перерви, наради, семінари, конференції та всі інші заходи, що відбуваються в межах його професійної діяльності. Відповідно, в межах усього цього робочого часу використання української мови є обов’язковим, і перерва не є виключенням. Якщо вчитель під час перерви спілкується з колегами чи учнями іншою мовою, окрім української, він порушує мовне законодавство.

Освітня омбудсменка зазначила, що в таких випадках до вчителя можуть бути застосовані дисциплінарні заходи. Ініціювати розгляд цього порушення мають право як керівник закладу, так і уповноважений із захисту державної мови. Вона підкреслила, що така відповідальність є не декларативною, а реальною — і вже застосовується в окремих випадках.

У той же час ситуація з учнями є складнішою. Як пояснила Лещик, вони не несуть юридичної відповідальності за відмову від використання державної мови, що створює конфліктні ситуації в шкільному середовищі. Директори й учителі часто звертаються до неї з запитанням, як діяти в ситуаціях, коли учні принципово не хочуть відповідати українською мовою ані на уроці, ані під час перерви. У відповідь на це омбудсменка надає чітку позицію: жоден педагог не зобов’язаний переходити на іншу мову, якщо це не передбачено навчальною програмою з викладання іноземних мов.

«Я радила директорам, що, ну, ви ж не зобов’язані говорити іншою мовою, якщо ви не вчитель іноземної мови, англійської чи німецької. Ви маєте повне право відмовитися і сказати, що я не розумію тієї мови, якою ти відповідаєш мені на уроці або спілкуєшся зі мною на перерві. Тобто здійснювати м’який вплив на учня», – зазначила Лещик

Вона також навела приклад конкретної ситуації, коли до неї надійшла скарга щодо вчительки, яка, за словами батьків, «кричала» на учня через те, що він говорив не українською. Після перевірки скарги з прослуховуванням аудіозапису з’ясувалося, що жодного крику не було — вчителька лише наполягала, щоби учень відповідав українською мовою. У результаті омбудсменка не тільки не задовольнила скаргу, а й відкрито підтримала дії вчительки, визнавши їх правомірними.

Крім того, Лещик згадала ще один випадок, який стосувався керівниці закладу дошкільної освіти. За її словами, до неї звернулися зі скаргою, яка супроводжувалась відеозаписом, на якому директорка виявилася не здатною спілкуватися українською мовою навіть на базовому рівні. У зв’язку з цим офіс омбудсмена направив запит до засновника закладу — Бориспільської міської ради — з вимогою з’ясувати, чи має ця посадова особа сертифікат про вільне володіння державною мовою. У відповіді міськради було підтверджено, що директорка не має сертифіката, як того вимагає закон. У результаті вона була звільнена з посади. Це свідчать про глибоку напругу, яка склалася в школах навколо мовного питання в умовах війни.

На тлі постійного відтоку учнів за кордон, мовного напруження всередині освітніх установ і страху перед майбутнім у воєнному контексті, українська система освіти опинилася перед викликами, які не можна ігнорувати. Однак залишається спірним питання: чи сприяють поради вчителям від освітньої омбудсменки захисту прав дітей, консолідації суспільства та зниженню рівня суспільної напруги?