Майже кожна друга дитина може не повернутися додому: що показало опитування українських біженців

Тривале перебування українських родин за кордоном суттєво впливає на те, як діти навчаються, адаптуються і пов’язують своє майбутнє з країною, з якої вони виїхали через війну. Причому вирішальне значення в цьому процесі має щоденний досвід життя в іншому середовищі, включення в місцеву школу, мовна адаптація та збереження або втрата навчального зв’язку з Україною. Результати опитування Центру економічної стратегії дають змогу побачити оцінку батьків, які вже тривалий час живуть з наслідками вимушеного виїзду і спостерігають, як змінюється зв’язок їхніх дітей з Україною.

Що показало опитування

Згідно з результатами опитування Центру економічної стратегії, біженці, які виїхали за кордон разом з дітьми, переважно песимістично оцінюють перспективу їхнього повернення додому. За оцінками батьків, 47% дітей не повернуться в Україну. При цьому найбільш песимістичні настрої щодо повернення мають батьки дітей, які не навчаються в українських закладах освіти. Натомість серед тих, хто продовжує здобувати освіту в Україні, такі оцінки менш песимістичні.

Навчання в українській школі, навіть під час перебування за кордоном, утримує дитину в українському освітньому ритмі, залишає їй зрозумілою систему оцінювання, підтримує мовне середовище і не дає повністю втратити відчуття належності до українського навчального простору. Через це школа в дослідженні постає не як окремий соціальний інститут, а як один із головних механізмів, від якого залежить, чи збережеться у дитини реалістичний шлях назад.

Родини, чиї діти перейшли винятково в освітню систему країни перебування, опиняються в іншій ситуації, оскільки з кожним роком зростає залежність від місцевих програм, місцевих іспитів і місцевого маршруту вступу до закладів вищої освіти. За таких умов повернення ускладнюється не через абстрактну зміну настроїв, а через накопичення практичних обставин, у межах яких дитина все глибше вбудовується в нову освітню траєкторію.

З якими труднощами стикаються діти за кордоном

Окремий блок опитування стосується того, як саме проходить адаптація дітей у новій країні. Серед основних проблем батьки назвали труднощі у вивченні мови, сум за домом, розлуку з рідними, складність у пошуку друзів, а також психологічні проблеми, пов’язані з життям після вимушеного виїзду. Такий перелік показує, що адаптація має кілька вимірів одночасно: навчальний, емоційний, соціальний і сімейний.

Мовний бар’єр у цій ситуації впливає не лише на успішність у школі, але й на можливість швидко включитися в нове середовище, зрозуміти його правила і почуватися в ньому впевнено. Сум за домом і розлука з близькими, які залишилися в Україні або живуть окремо, накладаються на цей процес і створюють для дитини додаткове навантаження, яке не завжди помітне зовні, хоча саме воно часто визначає, наскільки стійко вона переживає зміну країни, школи і соціального кола.

Проблеми з пошуком друзів означають, що частина дітей залишається в новому середовищі без повноцінного кола спілкування, а психологічні труднощі свідчать про те, що вимушений виїзд не завершується самим фактом переїзду і продовжує впливати на стан дитини протягом тривалого часу. Показовим є й те, що лише 30% батьків повідомили про відсутність суттєвих труднощів у новій країні, отже для більшості дітей адаптація пов’язана з проблемами різної інтенсивності.

Чому батьки оцінюють перспективу повернення песимістично

Песимістичні оцінки повернення виглядають закономірно, якщо врахувати, що дитина одночасно проходить через кілька змін: входить у нову освітню систему, опановує іншу мову, пристосовується до нових правил спілкування і поступово вибудовує повсякденність уже поза українським середовищем. За такого поєднання чинників повернення перестає бути простим рішенням про зміну місця проживання, оскільки воно означає новий перехід — знову до іншої школи, іншої програми, іншого способу соціальної адаптації.

Тому батьківські відповіді варто читати як оцінку накопиченого досвіду, а не як емоційний прогноз. Чим довше дитина живе поза українською системою, тим помітніше зростає ймовірність того, що її освітній маршрут, коло спілкування і звичний життєвий уклад почнуть утримувати родину від повернення, навіть якщо зв’язок з Україною на рівні ідентичності зберігається.

Які рішення пропонують дослідники

У Центрі економічної стратегії вважають, що збереження можливості повернення потребує насамперед рішень в освітній сфері, які зменшували б розрив між навчанням за кордоном і перспективою продовжити освіту в Україні. Одним з таких кроків названо розширення можливостей складання національного мультипредметного тесту за кордоном, оскільки доступ до цього механізму дає дітям реальний інструмент для вступу до українських закладів вищої освіти без додаткових бар’єрів.

Ще одна пропозиція стосується вступу на підставі випускних іспитів, складених у країні проживання, за умови прозорого перерахунку цих результатів у шкалу національного мультипредметного тесту. Такий підхід враховує обставини, в яких опинилися українські школярі за кордоном, і зменшує ризик того, що саме складність вступної процедури остаточно відріже їх від української освіти.

Окремий блок рекомендацій пов’язаний із визнанням дипломів, отриманих у країнах Європейського Союзу. Дослідники вважають за доцільне спростити і здешевити цю процедуру, створити білий список університетів та максимально перевести процес у цифровий формат. Ідеться про цілком практичні речі, від яких залежить, чи буде повернення пов’язане з додатковими бюрократичними втратами для родини, чи залишатиметься керованим і зрозумілим процесом.

Як підтримувати зв’язок дітей з Україною

У дослідженні окремо підкреслено, що зв’язок дітей з Україною потрібно підтримувати через українську освіту та вивчення українознавчих предметів, підтримку освітніх осередків за кордоном і проведення офлайн-заходів. Усі ці інструменти мають спільне завдання: не допустити ситуації, за якої дитина втрачає український навчальний і культурний контекст ще до того, як родина визначиться з довгостроковими планами.

Серед запропонованих рішень також названо короткі поїздки до України, які можуть зберігати живий контакт дитини з країною, її мовним середовищем і близькими людьми. Окрім цього, дослідники пропонують працювати з урядами інших держав над включенням українських предметів до шкільних програм, зокрема української мови як другої іноземної. Такий підхід важливий з огляду на те, що мова, школа і навчальний контекст у цьому випадку визначають не другорядні деталі адаптації, а саму міцність зв’язку з країною, до якої дитина потенційно може повернутися.

Опитування показало, що рішення про можливе повернення дітей не можна розглядати окремо від освіти, адаптації і щоденного досвіду життя за кордоном, оскільки саме в цій площині поступово формується майбутній вибір родини. Оцінка, за якою 47% дітей можуть не повернутися до України, вказує на сукупність обставин, серед яких вирішальне місце посідають навчальний маршрут дитини, її включення в нове середовище та ступінь збереження зв’язку з українською системою освіти.