Після початку повномасштабної війни Україна опинилася серед найбільш замінованих країн у світі. Значна частина території, включно з сільськогосподарськими полями, узбіччями доріг, лісосмугами й навіть житловими кварталами, потенційно містить вибухонебезпечні предмети. У такому середовищі живуть мільйони дітей. У багатьох громадах вони щодня перетинають території, які раніше зазнавали обстрілів або бойових дій. У поєднанні з дитячою необізнаністю та природною допитливістю це створює високий ризик контакту з мінною небезпекою. За цих обставин інформування дітей про правила поводження з підозрілими предметами та мінімальні навички орієнтації в потенційно небезпечному середовищі стають елементом базової безпеки.
Мінна карта дитинства: що насправді загрожує
Українські діти щодня перебувають у потенційній зоні ризику, навіть коли дорослі вважають навколишню місцевість безпечною. Боєприпаси можуть бути приховані не лише на лінії зіткнення чи в окопах, а й у покинутих дворах, лісосмугах, ігрових зонах, на полях, де раніше збирали врожай. Після деокупації населених пунктів навіть візуально «мирна» місцевість може приховувати уламки снарядів, розтяжки, міни, що залишилися після боїв або артобстрілів.
Дитина, яка знаходить частину ракети або предмет, схожий на запал гранати, не сприймає це як загрозу. Вона бачить цікаву знахідку, потенційно «іграшку», і саме в цей момент відлік часу до трагедії стає дуже коротким. Без чіткої і системної просвітницької роботи такі інциденти неминучі.
Просвіта як превентивний інструмент: що має знати кожна дитина
Є речі, які не варто відкладати на «завтра», і розмова з дитиною про мінну небезпеку є однією з них. Йдеться не про залякування, а просту та доступну інформацію, адаптовану до віку, яка може стати рятівною.
Передусім діти повинні розуміти, що будь-який незнайомий предмет на вулиці, в полі, у дворі чи в лісі може становити смертельну загрозу. Важливо пояснити: міни, снаряди, розтяжки, навіть якщо виглядають «нешкідливо», не можна торкатися, пересувати, досліджувати. Дитина має знати, що перше, що треба зробити у разі виявлення підозрілого предмета — відійти на безпечну відстань і негайно повідомити дорослих або рятувальників.
Дорослі, у свою чергу, мають встановити зрозумілі й чіткі правила: не наближатися до невідомих предметів, не заходити на території, які могли бути заміновані, уникати покинутих будівель, окопів, зруйнованих об’єктів. Кожен дорослий — батько, мати, вчитель, тренер, волонтер — має стати ланкою в ланцюгу захисту.
Безпечний маршрут: щоденна відповідальність дорослих
Ще одним ключовим елементом є маршрути. У кожної дитини має бути чітко окреслений безпечний шлях до школи, дому, місць відпочинку. Якщо маршрут проходить через потенційно небезпечну зону — його потрібно змінити. Не можна покладатися на «там уже давно тихо» чи «ми ходимо цим шляхом роками». В умовах війни навіть одна ракета може змінити ситуацію на місцевості за одну ніч.
Під час щоденних прогулянок, дорослі мають звертати увагу дітей на попереджувальні знаки. Плакати із зображенням мін, червоні таблички з написами «Небезпечно», стрічки з написами ДСНС — все це має стати зрозумілим і впізнаваним сигналом: тут не можна гратися, зупинятись, бігати, гуляти. У дитячому сприйнятті ці маркери мають бути такими ж інтуїтивно зрозумілими, як світлофор чи дорожній знак «Стоп».
Школа як платформа безпеки: навчання через довіру
Окрема роль у системі мінної просвіти відведена навчальним закладам — школам, дитсадкам, гурткам, літнім таборам. Саме там дитина найчастіше перебуває без батьків і сприймає інформацію не через страх, а через авторитет учителя чи вихователя. Інтерактивні лекції, ігрові заняття, моделювання ситуацій, перегляд освітніх відео — усе це працює значно ефективніше за заборони і покарання.
Просвітницька робота у школі не може бути разовою. Це має бути система: кількаразові повторення, обговорення реальних прикладів, відповіді на дитячі запитання, візуальні інструкції. Важливо, щоб дитина не лише почула, а й запам’ятала, змогла відтворити у критичній ситуації. ДСНС, UNICEF, Червоний Хрест та багато інших організацій вже мають адаптовані матеріали для дитячої аудиторії — залишилося впровадити їх у кожну громаду.
Роль громади: кожен дорослий є ланкою в ланцюгу безпеки
Мінна просвіта — не лише справа держави, рятувальників і освітніх програм. Це завдання кожної громади. Голови громад, старости, лідери думок мають організовувати зустрічі, батьківські збори, відкриті заходи з безпеки, долучати фахівців, забезпечувати доступ до інформаційних матеріалів. Це особливо актуально для звільнених територій, де рівень ризику найвищий.
Варто враховувати, що дитина сприймає світ через поведінку дорослих. Якщо дорослі знецінюють ризики, обходять заборонені території, беруть до рук уламки снарядів — діти запам’ятовують це як норму. Якщо ж дорослі демонструють обережність, дотримуються інструкцій, пояснюють і підтримують — це формує в дитини відчуття кордонів і відповідальності.
У звільнених та прифронтових районах України ризик контакту з мінами або залишками боєприпасів залишається вкрай актуальним. За умов відсутності системної просвітницької роботи діти в таких громадах можуть стати вразливою групою. Запровадження мінної освіти в освітніх закладах, регулярне повторення ключових правил, а також участь батьків і громад у формуванні безпечного середовища — це необхідні кроки в умовах тривалого конфлікту. Поки не завершено повне розмінування, мінімальний рівень обізнаності залишається єдиним способом запобігти випадковим трагедіям.
