Мобілізація, релігійні переконання та контроль за діями ТЦК: юридичні коментарі до рішень судів з цих питань

Питання сумісності мобілізації з релігійними переконаннями набуває особливого значення в умовах воєнного стану, коли держава запроваджує обмеження прав для забезпечення національної безпеки. Поряд з цим, практика застосування відеофіксації під час вручення повісток демонструє новий рівень контролю і прозорості мобілізаційних процедур, що водночас створює нові юридичні виклики для громадян та посадовців.

Юристи адвокатського об’єднання «Репешко і партнери» прокоментували судову практику відносно цих питань, вони пояснили, як законодавство України розділяє можливості сумлінної відмови від служби під час мобілізації. Вони також роз’яснили, чим і як регламентується використання нагрудних відеокамер працівниками ТЦК та СП і що про це мають знати громадяни.

Мобілізація та релігійні переконання

Питання мобілізації та релігійних переконань потребує чіткого розуміння правових меж. Законодавство України не допускає звільнення від обов’язку проходити військову службу за призовом під час мобілізації на підставі релігійних або інших переконань. Такі переконання не звільняють особу від кримінальної відповідальності в разі ухилення від мобілізації відповідно до статті 336 КК України.

Наведемо приклад з судової практики щодо цього питання. 27 жовтня 2025 року Верховний Суд України ухвалив постанову по кримінальній справі №573/838/24. Справа щодо притягнення громадянина до кримінальної відповідальності за ст.  336 Кримінального кодексу України (далі – КК України) – ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, на військову службу за призовом осіб з числа резервістів в особливий період цікава тим, що ставить крапку в питанні співвідношення мобілізації та релігійних переконань.

Суд першої інстанції визнав громадянина винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого статтею 336 КК України, та призначив йому покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки. Апеляційний суд оскарженою ухвалою залишив вирок без змін.

За фабулою справи  громадянина було визнано винуватим у тому, що він, будучи придатним за станом здоров`я до військової служби, за відсутності передбачених ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» підстав для відстрочки від призову, будучи попередженим про кримінальну відповідальність за ухилення від призову за мобілізацією, умисно без поважних причин не прибув до ТЦК та СП для направлення до військової частини з метою проходження служби, чим ухилився від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період.

Обґрунтовуючи касаційну скаргу, він посилався на те, що суд першої інстанції: не надав належної оцінки доказам, які підтверджують наявність у засудженого щирих релігійних переконань, несумісних із проходженням військової служби; проігнорував документи, що свідчать про його належність до релігійної організації Свідків Єгови в Україні; не врахував усталеної практики Європейського суду з прав людини (надалі – ЄСПЛ), який неодноразово визнавав, що віровчення Свідків Єгови забороняє проходження будь-якої військової служби.

На обґрунтування незаконності рішення апеляційного суду захисник зазначив, що цей суд:

– проігнорував довідку релігійного центру Свідків Єгови в Україні, якою підтверджено, що засуджений не тільки є віруючим, а й публічно здійснює релігійну діяльність як священник, навчаючи інших основам віровчення;

– безпідставно застосував правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 02 травня 2024 року у справі №344/12021/22, яка стосувалася особи, що не належала до жодної релігійної організації. Водночас засуджений є членом релігійної громади Свідків Єгови та священнослужителем;

– зробив хибний висновок щодо можливості проходження засудженим служби, не пов`язаної з використанням зброї (наприклад, будівництво укріплень чи допомога пораненим), що суперечить віровченню Свідків Єгови. Суд обґрунтував цей висновок рішенням, ухваленим у справі, яка стосувалася представника іншої конфесії – Церкви адвентистів сьомого дня (постанова від 13 червня 2024 року,  справа № 601/2491/22), віряни якої мають інше ставлення до військового обов`язку;

– не обґрунтував, чому не врахував позиції ЄСПЛ, який послідовно визнає Свідків Єгови релігійною спільнотою із чіткими пацифістськими переконаннями, що не допускають участі у військовій службі, а також носіння зброї чи форми.

Захисник був переконаний, що з огляду на практику ЄСПЛ та правові позиції Верховного Суду, викладені в постановах від 02 травня, 13 червня та 26 листопада 2024 року, засуджений мав підстави для сумлінної відмови від проходження військової служби у порядку, передбаченому частиною 4 статті 35 Конституції України (надалі – Конституція) та статті 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі – ЕКПЛ, Конвенція), оскільки така відмова ґрунтувалася на його щирих релігійних переконаннях, несумісних із виконанням будь-якої військової служби, включно зі службою без зброї, а також на його належності до релігійної організації, віровчення якої категорично виключає можливість такої служби.

Таким чином, на переконання сторони захисту, у діянні засудженого був відсутній склад кримінального правопорушення, передбаченого статтею 336 КК України.

Ухвалюючи рішення, Верховний Суд зазначив наступне. Право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним.

Об`єднана палата зазначає, що законодавець чітко відрізняє два види військової служби: строкову військову службу та військову службу за призовом під час мобілізації. Якщо в разі призову на строкову військову службу для сумлінного відмовника доступна можливість замінити таку службу альтернативною відповідно до Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу», то в разі призову під час мобілізації закон не передбачає такої можливості й, відповідно, процедури заміни.

Як вважає об`єднана палата, неможливість відмовитися від військової служби на підставі переконань також має легітимну мету в ситуації, в якій перебуває держава. Українське суспільство змушене захищатися від військового нападу сусідньої держави. Військові дії агресора мають широкомасштабний характер й охопили майже всі області України, протяжність лінії оборони сягнула значної частини її кордону. Україна обороняється від нападу держави, яка значно переважає її за площею, кількістю населення, озброєння, а також володіє ядерною зброєю. Ці та інші фактори можуть характеризуватися як непередбачувана та виключна ситуація (про це, наприклад, йдеться у рішенні по справі «Cristian-Vasile Terhes against Romania» від 13 квітня 2021 року, № 49933/20).

У такій ситуації загальну військову мобілізацію оголошено з легітимною метою оборони від агресії, яка загрожує існуванню нації. Захист нації та життя її людей може розглядатися як легітимний інтерес у громадській безпеці для захисту прав і свобод інших людей, включно й цивільних осіб. Якщо існування України поставлено під загрозу, то держава повинна вжити всіх можливих заходів для самозбереження (у тому числі мобілізації військовозобов`язаних). Така легітимна мета дозволяє державі впроваджувати пропорційні обмеження, у тому числі виключати можливість відмови від військової служби з міркувань, зумовлених певними переконаннями.

Об`єднана палата вважає, що ситуація, в якій перебуває Україна внаслідок масштабної агресії з боку Російської Федерації, не дає можливості вважати висновки ЄСПЛ, які стосувалися подій в обстановці мирного часу, беззастережно застосовними до питання, яке вирішує об`єднана палата.

За таких обставин, на думку об`єднаної палати, законодавство, яке виключає можливість сумлінної відмови від призову під час мобілізації (в тому числі стаття 336 КК України, яка слугує забезпеченню призову під час мобілізації), не суперечить статті 35 Конституції України. Тому об`єднана палата констатує, що законодавство не передбачає можливості уникнути призову за мобілізацією на підставі релігійних або нерелігійних переконань, навіть якщо їх щирість і послідовність не ставиться під сумнів, і таке обмеження свободи сповідувати свої релігійні або нерелігійні переконання має легітимну мету.

Об`єднана палата визнає, що відмова від носіння і використання зброї утворює ядро певних релігійних або нерелігійних переконань, тому мотиви такої відмови не можуть бути проігноровані навіть у разі служби за мобілізацією. Хоча питання відмови від виконання наказу, який передбачав носіння або використання зброї, не є предметом цього розгляду, об`єднана палата визнає, що мотиви відмови від виконання такого наказу необхідно брати до уваги для правильного визначення співвідношення свободи совісті та легітимних обмежень.

Водночас об`єднана палата вважає, що ситуація, в якій перебуває держава, позначається також і на обсязі права на сумлінну відмову, тому не погоджується з доводами захисту щодо абсолютної неможливості для сумлінного відмовника бути призваним за мобілізацією з міркувань, які виходять за межі носіння або використання зброї. Наприклад, на думку об`єднаної палати, необхідність підкоритися військовому керівництву і правилам служби, що не пов`язані з носінням і використанням зброї, не є настільки істотним втручанням у свободу сповідувати свої переконання, щоб вважати їх непропорційними за ситуації, в якій такі обмеження запроваджені.

Отже, об`єднана палата робить висновок, що законодавство не допускає відмову від призову під час мобілізації з міркувань релігійних або інших переконань, і така відмова, навіть якщо щирість і послідовність цих переконань не викликає сумніву, зумовлює відповідальність за статтею 336 КК України. Разом з тим, релігійні та інші переконання мають враховуватися під час проходження військової служби за мобілізацією й не можуть спричинювати виконання сумлінним відмовником наказів, пов`язаних з носінням або використанням зброї.

Зазначимо, що законодавство України не передбачає можливості відмови від виконання обов`язку проходити військову службу за призовом під час мобілізації, яка ґрунтується на релігійних або інших переконаннях. Такі переконання не можуть бути підставою для звільнення особи від кримінальної відповідальності у разі її ухилення від мобілізації у значенні статті 336 КК України.

Таким чином, призов на військову службу під час мобілізації не скасовує права на сумлінну відмову від носіння та/або використання зброї. Суд першої визнав доведеним, що засуджений є священнослужителем, старійшиною (єпископом) релігійного збору та з урахуванням всіх обставин, Верховний Суд звільнив підсудного від відбування призначеного покарання з іспитовим строком тривалістю 1 рік.

ТЦК та відеозапис спілкування

Як відомо, з 1 вересня 2025 року всі працівники ТЦК та СП  зобов’язані носити нагрудні бодікамери під час перевірки документів та вручення повісток. Дана норма має на меті зробити процес мобілізації більш законним та прозорим. Втім, враховуючи методи проведення мобілізації та дії співробітників ТЦК, бодікамери не завжди є бажаним елементом при спілкуванні з громадянами. Тож на практиці дану норму намагаються обійти як можуть. Але є вже перший прецедент  – 30 жовтня 2025 року судом по справі №: 671/1999/25 про адміністративне правопорушення співробітника ТЦК та СП було оштрафовано на 17 000 грн за те, що під час здійснення заходів оповіщення бодікамера не була їм ввімкнена, а отже не здійснювала запис.

Судом було встановлено, що молодший сержант, який відповідно до наказу начальника  від 01.09.2025 № 665 визначений старшим групи оповіщення, порушив вимоги пунктів 4, 5 Розділу ІІ, пункту 2 розділу ІІІ Інструкції із застосування територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки технічних приладів і технічних засобів, що мають функцію фото- та відео фіксації, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 06 серпня 2024 року № 532, а саме: в ході здійснення заходів оповіщення 02.09.2025 близько 07 год. 00 хв. За вказаною адресою не здійснив відеозапис під час спілкування з громадянином.

В судовому засіданні молодший сержант  свою вину у вчиненні правопорушення визнав та щиро розкаявся. Дослідивши матеріали справи, суд прийшов до висновку, що він вчинив адміністративне правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 172-15 КУпАП. Диспозицією ч. 2 ст. 172-15 КУпАП передбачено адміністративну відповідальність за недбале ставлення військової службової особи до військової служби, вчинене в умовах особливого періоду.

Щодо наслідків. У разі несплати правопорушником штрафу у строк, установлений частиною першою статті 307 КУпАП, постанова про накладення штрафу надсилається для примусового виконання до органу державної виконавчої служби за місцем проживання порушника, роботи або за місцезнаходженням його майна в порядку, встановленому законом.

У порядку примусового виконання постанови про стягнення штрафу за вчинення адміністративного правопорушення з правопорушника стягується подвійний розмір штрафу, визначеного у відповідній статті КУпАП та зазначеного у постанові про стягнення штрафу.

Варто знати, що згідно до наказу Міністерства оборони України від 06 серпня 2024 року №532 під час проведення фото- та відеофіксації процесу пред’явлення та перевірки військово-облікових документів уповноваженими представниками територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки портативний відеореєстратор закріплюється на форменому одязі представника на грудях або іншим способом, який дозволяє вести відеозйомку.

У випадках, коли необхідно забезпечити якісну фіксацію подій, уповноважений представник може тримати портативний відеореєстратор в руках. Також допускається закріплення портативного відеореєстратора на спеціальному екіпіруванні, такому як шолом, або на зброї, якщо конструкцією передбачені відповідні кріплення.

Включення портативного відеореєстратора здійснюється уповноваженим представником з моменту початку виконання службових обов’язків щодо проведення заходів оповіщення громадян і перевірки їхніх військово-облікових документів. При цьому відеозапис ведеться без перерв до завершення всіх необхідних заходів, крім випадків, коли існує загроза потрапляння на відеореєстратор зображень військових об’єктів або інформації з обмеженим доступом, а також у випадках, пов’язаних із виникненням у представника особистих потреб, таких як відвідування вбиральні або перерва для приймання їжі.

Під час увімкнення відеореєстратора представник перевіряє точність встановлених на пристрої дати та часу. Уповноважений представник, який застосовує портативний відеореєстратор, обов’язково інформує осіб, щодо яких проводиться фото- та відеофіксація.