МОН оголосило облік суб’єктів освітньої діяльності за кордоном: що це означає для українських дітей і освітян

Вже кілька років Україна перебуває у жахливій реальності, коли десятки тисяч українських дітей за кордоном, розкидані між мовними бар’єрами, різними системами освіти та культурними контекстами, намагаються не втратити зв’язок з власною країною, хоча б через урок української мови чи онлайн-математику з вчителем з України. Однак держава вирішила їх порахувати – Міністерство освіти і науки України анонсувало облік суб’єктів неформальної освіти для дітей за кордоном. На перший погляд, цілком адекватна спроба навести лад у системі, проте освітня спільнота знову в розпачі розводить руками.

Процедура визнання неформальної освіти за кордоном: як працює новий механізм

Міністерство освіти і науки України оголосило про запуск обліку суб’єктів освітньої діяльності за кордоном, які забезпечують здобуття неформальної освіти для українських дітей. Облік здійснюватиметься з використанням автоматизованої системи АІКОМ. Формально ця ініціатива виглядає логічною і навіть необхідною. Але її практична реалізація вже на старті викликає суперечливі оцінки.

Після початку повномасштабної війни мільйони українських дітей опинилися за межами країни, частина з них інтегрувалася в іноземні системи освіти, інші продовжують вивчати українську мову, історію та інші предмети в неформальних умовах: суботніх і недільних школах, громадських центрах, волонтерських ініціативах. Однак донині держава не мала чіткого механізму визнання таких освітніх результатів. Тож діти, які навчались у таких закладах, змушені були підтверджувати свої знання через додаткове оцінювання в Україні. Це створювало і психологічне навантаження і ризик втрати мотивації до навчання в українському контексті. Тепер же, згідно з оновленим порядком, результати навчання за кордоном можуть бути визнані без додаткових процедур, за умови, що відповідний освітній осередок пройде верифікацію і буде взятий на облік в Україні.

Щоб стати офіційно визнаним осередком української неформальної освіти за кордоном, потрібно не просто бажання навчати дітей рідною мовою, а цілий пакет документації. Представник такого осередку має зібрати й подати розгорнуту інформацію про заклад на розгляд спеціальної комісії Міністерства освіти і науки та Міністерства закордонних справ. Цей процес відбувається через електронну систему АІКОМ, що виступає у ролі своєрідного цифрового “приймального комітету”, який і збирає всі необхідні дані. Перелік документів досить вичерпний, бо держава хоче знати про такий осередок практично все:

• як він офіційно називається і з якого року існує;
• хто його заснував або кому він належить;
• в якій країні (чи країнах) він діє і чи має там офіційну реєстрацію;
• яка в нього юридична форма, наприклад, громадська організація чи приватна ініціатива;
• скільки учнів навчається в ньому нині;
• хто викладає, скільки є педагогів і яка їхня кваліфікація;
• які освітні програми використовуються: чи є вони адаптованими до українських стандартів, чи передбачають українознавчі дисципліни, чи формують в учнів українську культурну ідентичність;
• чи має осередок партнерські зв’язки з українськими або міжнародними навчальними установами і, якщо так, то які саме;
• в яких приміщеннях відбувається навчання: чи орендовані вони, чи надані в користування, яка їх площа та на яких умовах вони використовуються;
• і нарешті, стандартні контактні дані: телефон, електронна пошта, а також посилання на офіційний сайт, якщо такий є.

Цей перелік не буде простою формальністю. Відповіді на всі ці запитання стануть підставою для рішення: отримає заклад визнання держави чи залишиться в сірій зоні, де зусилля освітян і батьків не зараховуються в українську систему освіти.

Що не так з логікою рішення МОН

Міністерство освіти і науки шукає спосіб навести лад у цьому стихійному русі. Йдеться про спробу впорядкувати таке навчання, створити механізм, який дозволить визнавати результати без необхідності складати додаткові іспити вже в Україні. Для родин, які наполегливо плекають українську ідентичність у вигнанні, це могло б стати справжнім полегшенням.

Йдеться не лише про символічну легітимацію. Якщо школа за кордоном зможе отримати визнання українською державою, це підвищить довіру до неї, полегшить перехід дитини між системами, створить відчуття стабільності й підтримки. А для самої держави — відкриє можливості краще розуміти, де й як функціонує українська освіта у світі, підтримувати її адресно, інвестувати в викладання мови, історії, літератури.

Для родин за кордоном рішення МОН могло б стати серйозним полегшенням: жодної бюрократії при поверненні в Україну, офіційно визнаний атестат, менше стресу, а більше змісту. Окремо постає ще одна проблема, яку часто недооцінюють: псевдоукраїнські “осередки”, що іноді видають себе за школи, але насправді не мають жодного освітнього змісту. Запровадження верифікованого обліку дозволило б відсіювати подібні випадки, захищаючи батьків від ілюзій, а дітей — від втрати часу. І звісно це може стати хорошим шансом для самого МОН, бо отримає реальну мапу діаспорної освіти: де є школи, скільки вчителів, які програми. Це могло б стати основою для системної політики, а не ситуативних жестів. Отже, з одного боку, таке прагнення держави до обліку та якості освіти, особливо у складний для країни історичний період, є цілком зрозумілим.

Проте з іншого боку не можна не звернути увагу на надмірну деталізацію вимог, складність бюрократичної процедури, технічні бар’єри, особливо для невеликих чи волонтерських ініціатив, які напевно просто відштовхнуть частину освітніх осередків. Реальність така, що більшість українських шкіл за кордоном — це не інституції у звичному розумінні. Це волонтерські ініціативи, які працюють у приміщеннях парафій, культурних центрів або просто в орендованих класах у вихідні. І коли до них приходить вимога зібрати десятки формальних показників — площі, документи про кваліфікацію викладачів, партнерські угоди, навчальні програми — це більше схоже на спробу втиснути живу, гнучку структуру в стандарт держустанови.

Питання не лише в тому, що це важко. Для багатьох таких шкіл це просто нереально, бо немає штатного юриста чи адміністратора, а також фінансування для підготовки необхідного пакету документів. Часто навіть немає реєстрації як юридичної особи. Ця ініціатива більше схожа на спробу чиновників МОН поставити чергову галочку у звіті, ніж на бажання підтримати освіту за кордоном. На практиці, припустимо, що для подібної української школи в Берліні, яка орендує клас на дві години щосуботи і працює завдяки трьом викладачкам, це все виглядає не як порядок, а додаткові проблеми. Така школа часто юридично не є “закладом освіти”, не має ресурсів на підготовку формальної звітності, а її вчителі працюють за ідею, а не за оклад. І в цій ситуації саме на них перекладається тягар доведення своєї “легітимності”.

Ось і виходить парадокс: держава декларує бажання підтримати ініціативу, але натомість ставить перед нею планку, яку може здолати лише той, хто й так має ресурси й стабільну підтримку. Тому освітні осередки ризикують залишитися “поза системою”, навіть, за умови, що реально надають якісну освіту. І як завжди, МОН поспішає зі своїми ініціативами, не звертаючи уваги на такі важливі нюанси, як хто і як перевірятиме подану інформацію в умовах, коли діяльність таких осередків відбувається у десятках країн світу з різними правовими та освітніми системами.

Чиновники з МОН апелюють такими серйозними словами як “стандарти”, “верифікація” та “єдина база”, які звучить логічно й навіть обнадійливо. Але варто зазирнути під обкладинку цієї ініціативи, і з’являються запитання, на які відповідей немає. Незрозуміло, що означає “взяття на облік” у практичному сенсі. Чи це лише внутрішній реєстр? Чи отримає школа сертифікат? Чи матимуть переваги її випускники? Які юридичні наслідки для самих закладів? Відсутність цих відповідей робить ініціативу вразливою до критики як порожньої формальності без зобов’язань з боку МОН.

У даній ситуації турбує доля тих закладів, які не зможуть пройти верифікацію. Ще вчора вони отримували похвалу за те, що зберігають українську мову за кордоном, а завтра  їх вже формально не існує, а їх учні залишаться поза системою. Таке ставлення просто не може не створити ризик маргіналізації тих, хто не пройде верифікацію, розколу на “своїх” та “чужих”, “правильні” школи й “аматорські” ініціативи, які не змогли довести свою спроможність чиновнику з АІКОМу. Замість підтримки освітніх осередків буде штучно знецінюватися робота тих, хто не зможе або не встигне пройти формальні процедури. Такий підхід не мотивує, а деморалізує всіх тих, хто тримає українську освіту на плаву без жодної державної підтримки.

Утвердження державного обліку суб’єктів неформальної освіти для українських дітей за кордоном мало б стати кроком до впорядкування системи, визнання зусиль освітніх осередків і спрощення процедури для учнів. Однак ініціатива МОН більше схожа на додатковий фільтр, ніж на допомогу. Формальні критерії, складна верифікація, технічна платформа, що вимагає цифрової грамотності й документального супроводу перетворюють спробу легалізувати зусилля волонтерських і громадських шкіл за кордоном на ще одну бюрократичну стіну. Батьки, які роками тягнули “дві школи” (українську та іноземну) в умовах стресу, переїздів, нових мов і культур, опиняться у ще складнішому становищі.

За їхніми словами, український атестат не дає гарантій за кордоном: диплом часто потрібно підтверджувати, він не завжди визнається автоматично, а для вступу до європейських вишів часто бракує “тринадцятого” року навчання. Тобто, учень з німецької чи словацької школи потрапляє до університету раніше, ніж дитина з українським атестатом, навіть якщо остання витратила вдвічі більше часу на навчання. Саме тому формується нова, дуже показова тенденція: все більше родин свідомо відмовляються від української шкільної програми. Вони втомилися оплачувати репетиторів, підлаштовувати графіки під дві паралельні системи і більше не бачать у цьому інвестиції в майбутнє, бо держава не гарантує рівноцінного результату, а лише додає вимог.

Особливо цинічно сприймається той факт, що нова система обліку запускається не як підтримка, а як фільтрація: якщо ваш освітній центр не відповідає всім пунктам від реєстрації до метражу приміщення, то дитині можуть просто не зарахувати знання. Тобто, сотні дітей можуть залишитися формально “неіснуючими” в очах української освіти, хоч і сумлінно навчалися українознавчих предметів. Це створює глибоку прірву між державними намірами та реальними потребами громади. І доки у пріоритеті стоятимуть не діти, а таблиці, реєстри й формальні процедури, довіра до української освіти за кордоном лише падатиме. А разом із нею падатиме і присутність самої України в освітньому полі діаспори.

МОН зробило крок у правильному напрямку, але вибрало неправильне взуття. Формальна система обліку без реальної підтримки й гнучкості до умов, у яких працює діаспора, ризикує стати ще однією ініціативою, яка викликає у батьків та освітян не довіру, а ще більше роздратування. А щоб ця ініціатива стала справжнім інструментом зміцнення української присутності за кордоном, її потрібно терміново розвернути до людей. Чиновникам з МОН давно час зрозуміти, що діалог будується не через контроль, а через довіру. А для цього треба вийти за межі паперової звітності та своїх кабінетів, поринути в реальність і простягнути руку тим, хто працює з дітьми у реальних умовах, часто без жодної допомоги.