На окупованій Луганщині з 1 вересня не відкриються 40 шкіл: як сучасні умови життя позбавляють дітей права на освіту

Початок нового навчального року для дітей на тимчасово окупованій Луганщині перетворюється не на свято знань, а чергове нагадування про обмеження, ізоляцію та руйнування освітньої системи. З 1 вересня там не відкриються близько сорока шкіл, серед яких навчальні заклади у Лисичанську, Сватовому та Рубіжному.

Освітня ізоляція та примітивні форми навчання

За повідомленням Луганської обласної державної адміністрації, окупаційна влада вибірково дає дозвіл на відкриття шкіл у захоплених містах, і це рішення напряму пов’язане не лише з матеріальними труднощами, а й з політикою контролю та обмеження доступу до освіти.

Ситуація ускладнюється ще й тим, що в багатьох прифронтових містах немає доступу до інтернету. РФ цілеспрямовано обмежує зв’язок, створюючи додаткові бар’єри для комунікації та дистанційного навчання. У таких умовах діти не мають змоги підключатися до онлайн-уроків, користуватися електронними підручниками чи спілкуватися з учителями у форматі відеозустрічей.

«24 рази загарбники застосували ствольну артилерію у смузі нашої відповідальності. З реактивних систем залпового вогню поцілили двічі. По укріпленнях українських оборонців та навколишніх селах спрямували 90 безпілотників та FPV-дронів,  20 разів противник вчора атакував на Лиманському напрямку, вісім штурмів здійснив на Сіверському», – заявив очільник Луганщини Олексій Харченко. –

За даними Луганської ОДА, у містах, де школи не відкриються, діти вже четвертий рік поспіль будуть змушені ходити до навчального закладу лише для того, щоб отримати завдання від вчителів. Цей процес перетворюється на механічний обмін зошитами та аркушами з вправами, без живого пояснення матеріалу, без можливості ставити запитання та отримувати відповіді у режимі реального часу.

У результаті весь навчальний процес переноситься у домівки, де дитина, залишаючись без щоденного контакту з педагогом, змушена вивчати всі предмети самостійно або за допомогою батьків. Такий підхід не лише знижує якість засвоєння знань, а й фактично позбавляє дітей можливості отримати повноцінну середню освіту. Особливо гостро це відчувають учні випускних класів, для яких кожен навчальний рік визначає рівень підготовки до майбутніх іспитів та подальшого вступу до вишів.

Масове скорочення шкільної мережі

Окрім закриття сорока шкіл, уже ухвалене рішення про ліквідацію понад ста навчальних закладів по всій Луганщині. Формально причиною називають недостатню кількість учнів, однак фактично це наслідок депортацій, виїзду родин з дітьми на підконтрольну Україні територію або за кордон, а також загальної демографічної кризи, спричиненої війною.

Закриття шкіл означає не лише втрату будівель чи педагогічних кадрів, а й руйнування освітніх осередків, які були центрами культурного та громадського життя у містах і селах. Для дітей це додатковий удар по відчуттю стабільності та безпеки, адже школа традиційно була місцем соціалізації, спілкування та розвитку.

Там, де школи все ж працюють, навчальний процес підпорядкований окупаційним вимогам і політичним наративам. Учням нав’язують змінені програми, де відсутня українська історія у правдивому викладі, вилучені українська мова та література як повноцінні предмети. Підручники і навчальні матеріали друкуються за російськими стандартами, що фактично відриває дітей від українського культурного й освітнього простору.

У поєднанні з обмеженим доступом до інтернету це створює замкнене інформаційне середовище, де дитина не може вільно дізнаватися про альтернативні точки зору чи отримувати знання з незалежних джерел. Таким чином, окупаційна влада одночасно зменшує кількість працюючих шкіл і контролює зміст навчання в тих, що залишилися.

Відсутність нормального навчального процесу та звичного шкільного середовища негативно впливає на психологічний стан дітей. Тривала ізоляція, неможливість спілкуватися з однолітками в природних умовах, відсутність позакласних заходів і гуртків призводить до соціальної замкнутості та зниження мотивації до навчання. Батьки змушені брати на себе роль вчителів, хоча далеко не кожен має для цього час, знання та методичну підготовку. Все це разом формує замкнене коло, у якому кожен наступний навчальний рік лише поглиблює прогалини у знаннях і обмежує можливості дітей у майбутньому.