В Україні вже десятиліттями зростає паралельна наука, яка стала тіньовою, фальшивою та з дипломами і дисертаціями, які насправді, нічого не варті. Істинна вартість цього “сірого” ринку становить понад 100 мільйонів гривень на рік – це ціна за наукову девальвацію, яка вже давно вгризлася у фундамент української освіти і науки. Водночас плагіат у дипломах, наукових статтях і дисертаціях перетворився на справжній бізнес. У соцмережах відкрито рекламують “захист під ключ”, “написання кандидатських без стресу”, “наукові статті в Scopus за два тижні”. Проте коли викладач з купленим дипломом навчає студентів, а чиновник з липовою дисертацією керує освітою, то це вже то це вже пряма дискредитація системи і свідоме відтворення некомпетентності.
Проблеми “купленої” науки в Україні: що відбувається і куди ми рухаємось
Науковий ринок в Україні, як би дивно не звучала ця фраза, давно має тіньову сторону. Тут продають все — від статей у фаховому журналі, курсових і дипломних студентських робіт до готової дисертації з “високою наукометрикою”. Якщо раніше це було напівлегальне підпілля, то сьогодні працює майже відкрито, часто через посередницькі агентства, що називають себе “освітніми хабами”. Гроші крутяться чималі й за різними оцінками експертів становлять понад 100 мільйонів гривень на рік, але проблема не тільки в сумі, бо під загрозою опинилася сама суть науки і освіти.
У Міністерстві освіти і науки визнають, що ситуація вже досягла критичного стану. Особливо у наукових журналах категорії “Б”, які активно використовуються під час захисту дисертацій. Десятки з них перетворилися на платформи для “наукових” публікацій за гроші, без реального рецензування. Від цього страждає не лише якість наукової продукції, а й репутація всього академічного поля.
Щоб хоч якось витіснити псевдонауку, держава береться за реформи. Уряд вже переглянув порядок реєстрації видань, встановив нові вимоги до редакцій, запровадив моніторинг журналів і створює Комісію з публікаційної етики. Також підписано угоду з американською базою Cabells, яка відстежує хижацькі журнали по всьому світу. Паралельно МОН чистить список фахових видань, тож 26 уже вилетіли за порушення доброчесності або звичайної періодичності.
Натомість, маємо шалений спротив реформі. Особливо з боку тих самих фірм, які роками заробляли на “науці під ключ”. Це бізнес, який не хоче втрачати клієнтів. Але, як кажуть у МОН, порівнювати чесну багаторічну роботу з купленим PDF-файлом не просто некоректно, а є прямою зневагою до справжньої науки. Реакція не змусила довго чекати себе, і лише за пів року атестаційна колегія позбавила ступенів близько десяти осіб за плагіат. Звісно, за таких обставин, це лише крихти. Але, варто зазначити, що початок покладено. Ринок “готових науковців” розгойдується, і головне зараз не зупинитися. Бо якщо цього не зробити, то в українській академічній системі залишаться лише ті, хто платив, а не ті, хто дійсно досліджував.
Коли плагіат перетворився на норму: що спільного між політикою, спортом і наукою в Україні
На превеликий жаль, ряд певних нещодавніх подій вказав на той факт, що в Україні плагіат чомусь різко перестав бути ганьбою. Тут можна списати чужу дисертацію, назвати це “інтелектуальною роботою”, отримати ступінь, а потім і державну посаду, депутатський мандат або медаль. У деяких випадках це навіть допомагає кар’єрі. Коли наукові ступені отримують ті, хто більше цінує копіювання чужих текстів, ніж академічну чесність, то це стає вже прямою ознакою системної хвороби.
Особливого резонансу набуло це питання тим, що сам очільник МОН Оксен Лісовий, після перевірки визнав наявність плагіату в своїй дисертації й добровільно відмовився від наукового ступеня. З одного боку, дійсно, на такий крок, не кожен наважиться. Однак факт плагіату залишається фактом, і те, що така людина керує освітньою політикою країни, викликає логічне питання: якими будуть стандарти, якщо їх встановлює людина, яка ці стандарти сама ж і порушила?
Також слід згадати скандальний випадок з Олександром Усиком – боксером, обличчям України на міжнародній арені, кандидат наук з фізичного виховання. Але дисертація, яку він “захистив”, виявилася списаною. Текст майже повністю збігається з іншими роботами, а деякі фрагменти взяті навіть без розуміння теми. Таке відношення вийшло за рамки просто академічної халтури і вказало на повну байдужість та зневагу до сенсу освіти. Варто зазначити, що в даному разі навіть уже не важливо, чи Усик писав сам, а що він отримав ступінь, не маючи на це жодних моральних або інтелектуальних підстав.
Сергій Шкарлет, екс-міністр освіти, став ще одним прикладом системного плагіату. У його наукових працях виявлено великі фрагменти чужих текстів. Але у відповідь з його боку ми отримали спроби захиститися, виправдатися та, навіть, звинуватити в цьому “ворожі сили”. Він не тільки не втратив ступінь, а певний час керував міністерством освіти і науки. Прикро визнавати, що людина, яка мала б боротися з академічною недоброчесністю, сама її символізує.
Коли наукові звання стають фейковими регаліями, які нічого не значать, це розмиває цінність знань. Але ще гірше, коли цю модель поведінки демонструють публічні особи, представники держави, лідери думок, адже саме вони формують норму. Коли Усика записують у науковці, а міністр з МОН виявляється причетним до плагіату, студенти починають сумніватися в сенсі чесного написання власного диплому.
Для зовнішнього світу це є теж сигналом. Україна, яка прагне інтеграції в європейську спільноту, має бути зрозумілою і передбачуваною. Але якщо її наука побудована на плагіаті, а публічні діячі не вважають це проблемою, довіра втрачається, а разом з нею і репутація. Цілком зрозуміло, що без репутації жодна реформа не має сенсу. Тут не йдеться про репресії чи “полювання на відьом”. Суть у тому, що плагіат у країні, яка прагне розвитку, не може співіснувати з посадою, авторитетом чи суспільним визнанням. Без цього немає ні справжньої науки, ні зрілої держави.
Академічний спектакль з прейскурантом
Як бачимо, фейкова наука в Україні давно перестала бути поодинокою аферою. Вона перетворилася на повноцінну індустрію, де “наукові досягнення” продаються за прайс-листом, як послуги в салоні краси. Ланцюг працює чітко: хтось замовляє диплом, інші його пишуть, ще інші забезпечують “захист”, і всі залишаються задоволені. Особливо ті, хто отримує гроші.
Серед виконавців маємо аспірантів, викладачів, ректорів та керівників кафедр. Є цілі кафедри, які існують винятково для того, щоб обслуговувати подібні замовлення. Кожен має свою роль: одні пишуть текст, інші оформлюють, треті забезпечують позитивне голосування. Усі чудово розуміють, що мають справу не з наукою, а з фальшивкою, але грають у спектакль, бо за нього платять.
Захист проходить як добре зрежисована вистава. Текст читається з аркуша, запитання і відповіді прописані заздалегідь. Здобувач ледь розуміє, про що говорить, але цього ніхто не помічає, бо усіх влаштовує фінал, де оголошують “одноголосне рішення” й аплодують.
В Україні налічується ціла низка так званих “сірих” фірм, які пропонують дисертації “під ключ”. Вартість таких “наукових проектів” стартує з 90 тисяч гривень, а остаточна сума залежить від престижу вишу, рівня титулу й апетитів усіх учасників процесу. У світі наукових захистів в Україні існує так званий “прихований прайс-лист”, так звані витрати, без яких офіційно нікуди, але про які не прийнято говорити вголос. Це ніби “необов’язкові”, але майже обов’язкові платежі, які роблять процес отримання наукового ступеня не просто бюрократією, а справжнім бізнесом.
Наприклад, для того, щоб “подякувати” рецензентам (зазвичай трьом людям, які оцінюють роботу), треба приготувати від 50 до 200 доларів кожному. Це як вітальний бонус за увагу і “позитивну” оцінку. Далі йде подяка опонентам — особам, які формально критикують дисертацію. Тут суми суттєвіші: для кандидатів наук це близько 300 доларів, а для докторів — від 500 до 1000, залежно від настрою і “апетитів” опонента.
Що цікаво, іноді сам здобувач разом з науковим керівником навіть пишуть відгук за опонента, аби “закрити” це питання без зайвих питань. Проте найщедрішими “бонусами” відзначають наукових керівників. Їхня винагорода може сягати від кількох сотень до кількох тисяч доларів, залежно від статусу університету та розміру “замовлення”. І нарешті, окрема стаття витрат стосується “подяки” голові вченої ради та вченому секретарю, які власне й дозволяють роботі бути допущеною до захисту. Тут у середньому очікують близько 300 доларів голові та 200 доларів секретарю. До прайс-листа також входить банкет, адже без застілля не обходиться жоден “успішний захист”.
Таким чином, реальна вартість “наукового успіху” далеко не обмежується лише написанням і дослідженнями. Цей “прихований прайс” показує, що наука в певних колах перетворилася на добре відлагоджений бізнес, де успіх немає нічого спільного з якістю,а вимагає вміння “порахувати і домовитись”.
Навіть ті, хто пише дисертацію чесно, змушені вкладати великі кошти у поліграфію, розсилки, технічну підготовку, адже система не відрізняє фальш від справжньої роботи. В результаті маємо просту аксіому: хто платить, той проходить. А хто не платить, то може роками чекати, поки його роботу допустять до розгляду.
За статистикою, лише 20% тих, хто отримує ступені, справді працюють у науці. Серед вельми шановних суддів, депутатів, чиновників, військових, налічується безліч таких, хто отримує наукові звання як частину кар’єрного пакета. Станом на початок 2025 року понад сто народних депутатів мають кандидатські або докторські ступені, і майже в кожній третій роботі фахівці з академічної доброчесності знаходять плагіат.
Як бачимо, така статистика вказує на той факт, що ми маємо справу не з винятками, а нормою. І найгірше визнавати, що до таких практик вдаються навіть ті, хто мали б ці явища викорінювати. Тут справа вже не в репутації окремих людей, а в тому, що наука втратила зміст і перетворилася на бізнес з прейскурантом. В українських реаліях ступінь не гарантує компетенції, а часто лише означає, що людина вчасно і правильно домовилася. Все це девальвує справжніх науковців, знецінює освіту, руйнує довіру до держави. І поки не буде покарання за академічну фальш, плагіат залишатиметься найуспішнішою “дисертаційною методологією” в країні.
Плагіат без компромісів: як зарубіжні країни ставлять науку на захист
Плагіат у світі сприймається не просто як етична проблема, а серйозна загроза репутації науки і освіти. У багатьох країнах до цього ставляться максимально жорстко і без компромісів, бо розуміють, що разова брехня в науці руйнує весь інтелектуальний фундамент.
Візьмемо Німеччину, де стався гучний скандал з політиком Ґуттенбергом. Як виявилося, значна частина його наукової роботи була безжально вкрадена у інших авторів. І це не були дрібниці, а суттєві частини роботи. Суспільство і медіа вибухнули: “Міністр, який бреше не лише в політиці, а й у науці!” Активісти запустили платформу VroniPlag Wiki. Це ніби соцмережа для викриття плагіату, де люди разом аналізують дисертації, шукають копії, виносять на публіку всі недоліки.
В результаті було скасовано понад 90 наукових ступенів. Там не шукають виправдань. У разі доказу наявності плагіату, ступінь забирають одразу. І всі це сприймають як нормальний процес очищення науки. Результат був швидким і драматичним і для Ґуттенберга, який був змушений піти у відставку, втративши все: посаду, репутацію, повагу. Цей скандал став потужним уроком для Німеччини і всього світу, що плагіат у науці не просто неетичний, він здатен зруйнувати кар’єру і довіру до державних інститутів. І тепер у Німеччині плагіат одразу веде до втрати статусу.
У Великій Британії і Австралії плагіат та замовні дисертації підлягають кримінальній відповідальності. Там подібні послуги просто заборонені законом, а посередники несуть штрафи й навіть можуть сісти за ґрати. І ця жорсткість допомагає тримати рівень якості освіти і чистоти наукових ступенів.
Індія, яка відома як країна з великим освітнім ринком, має поки що не до кінця врегульовану систему, але там громадські активісти створили організації, що викривають плагіат і домагаються офіційних розслідувань. Це показує, що навіть там, де державний контроль слабший, громадянське суспільство може стати важелем змін.
Україні варто брати приклад з цих систем і активно залучати суспільство до контролю, створювати відкриті бази даних, робити публічні розслідування і вводити чіткі санкції. Інакше боротьба з плагіатом залишатиметься декларацією без реальних дій.
Наша країна досі стоїть на роздоріжжі, де вибір між справжньою наукою та її фальшивою копією став вже не академічним питанням, а сферою тіньового заробітку. Ринок куплених дисертацій, замовних статей і шаблонних публікацій функціонує як стабільний бізнес з усталеними схемами, посередниками і цінами. У цьому бізнесі наука є лише прикриттям, а знання не мають жодної цінності. Відбувається системне витіснення дослідницької праці торговими послугами з набору формальних ознак науковості. Освіта і наука, втягнуті в цей оборот, втрачають професійні орієнтири та перестають виконувати свою суспільну функцію. У підсумку формується середовище, в якому некомпетентність є не випадковістю, а наслідном добре налагодженої комерційної моделі.
