Рік тому тема рідкісноземельних металів не сходила зі шпальт світових видань і жваво обговорювалася в Україні, зокрема у зв’язку з пропозиціями Дональда Трампа щодо використання українських ресурсів як фактору компенсації за військову допомогу. Нині ця тема в українських медіа практично згасла, але в глобальному контексті вона залишається надзвичайно актуальною: рідкісні елементи і досі визначають економічну та технологічну вагу держав на світовій арені. Останні дні показують, що питання стратегічних ресурсів знову починає фігурувати в українському медіапросторі – вже у контексті переговорів про мирне врегулювання війни та потенційного переформатування міжнародних економічних та технологічних зв’язків.
На китайському гачку
На початку 2026 року ціни на ключові рідкісноземельні елементи – неодим і празеодим – різко зросли, перевищивши “граничний мінімум”, встановлений урядом США для підтримки національного виробника MP Materials. Це означає, що державі більше не доведеться субсидувати компанію, а Міністерство оборони США отримує частину від зростання ціни, нині близько 30%. На перший погляд, ситуація виглядає вигідною: виробник працює без держпідтримки, а бюджет отримує додатковий дохід. Водночас стратегічно ринок залишається залежним від Китаю, який встановлює орієнтир цін через індекси для рідкісноземельних металів. Як відомо, Китай контролює найбільш активний ринок РЗМ, тож його ціноутворення відображає внутрішні ринкові умови та державне регулювання, що може обмежувати незалежність західних учасників ринку. Саме через цю залежність США прагнуть створити власний механізм ціноутворення, який дозволив би не лише стабільно прогнозувати прибутки на внутрішньому ринку, а й зменшити ризики стратегічної вразливості.
Інфографіка демонструє високу концентрацію світового виробництва рідкісноземельних елементів: Китай забезпечує близько 60% глобального обсягу, що створює системний ризик залежності для інших країн. Водночас помітна тенденція до диверсифікації – США за останні роки суттєво наростили виробництво завдяки відновленню роботи родовища Mountain Pass, збільшивши свою частку до 16%.
Окремим фактором невизначеності залишається М’янма, де політична нестабільність може впливати на стабільність поставок. Також важливим є структурний аспект: виробництво легких рідкісноземельних елементів (LREE) географічно ширше представлене (США, М’янма, Австралія), тоді як сегмент важких елементів (HREE), що мають критичне значення для високотехнологічних галузей, більш концентрований, насамперед у Китаї та В’єтнамі. Це посилює стратегічну вагу саме важких елементів у глобальній конкуренції.
Щоб зменшити залежність від Китаю, у договорі США з MP Materials передбачили так званий «пункт виходу»: Міністерство оборони може перейти на альтернативний міжнародний орієнтир цін, щойно з’явиться незалежний світовий стандарт для оксидів неодима і празеодима. Наразі такого механізму ще немає, а США досі орієнтуються на китайські індекси, які визначаються на внутрішньому ринку і підпорядковані державним правилам.
Західні компанії та біржі, зокрема Benchmark Mineral Intelligence, CME Group та Intercontinental Exchange, активно працюють над створенням незалежного індексу і розглядають запуск ф’ючерсних контрактів. Ф’ючерси – це угоди, які дозволяють купити або продати метал у майбутньому за ціною, узгодженою сьогодні. Вони дозволяють захиститися від різких коливань ринку, спланувати виробництво та бюджет, а також залучати фінансування для нових проєктів.
Досвід ринку літію показує, що після запуску ф’ючерсів на біржі CME західні компанії змогли поступово відійти від прямої залежності від китайських цін, створивши власну прозору систему торгівлі і контроль за ціноутворенням. Аналітики вважають, що подібний підхід може допомогти і ринку рідкісних елементів, зробивши його більш стабільним і незалежним від коливань на китайському ринку.
Політизація ресурсів: економіка як інструмент геополітики
Світовий ринок рідкісноземельних і критичних мінералів дедалі більше виходить за межі суто економічної логіки. Те, що ще кілька років тому сприймалося як технічне питання промислового розвитку, сьогодні перетворюється на елемент геополітичного протистояння.
Нова стратегія двосторонньої співпраці: Індія – Бразилія
Нещодавно Індія та Бразилія підписали стратегічний меморандум про співпрацю у сфері рідкісноземельних та критично важливих мінералів, що включає розвідку, видобуток, інвестиції, виробничу кооперацію та технологічний обмін. Цей документ не є чисто комерційним: лідери країн заявили про амбіції зміцнити економічну автономію і зменшити залежність від домінування Китаю на світових ринках цих матеріалів – як для промислового зростання, так і для підсилення власних виробничих можливостей.
При цьому Бразилія володіє значними запасами рідкісноземельних елементів, що дозволяє їй виступати майданчиком для альтернативних глобальних ланцюгів поставок, а не лише традиційних експортних моделей.
Тож ця угода може розглядатися як частина ширшої практики серед країн Глобального Півдня, що передбачає пошук альтернативних моделей співпраці, незалежно від впливу великих домінуючих акторів, у першу чергу Китаю і США.
Японія, Австралія та переорієнтація торгівлі
Паралельно з індійсько-бразильською угодою, японські компанії активізують імпорт австралійських рідкісноземельних металів, щоб зменшити залежність від китайських поставок. Це ще один тренд, який свідчить, що ринкові ланцюги постачання перегруповуються не навколо Китаю, а навколо нових геополітичних альянсів – у Європі, Азії та Південній півкулі.
Як ми вже зазначали, ціни на ключові елементи, такі як неодим і празеодим, останнім часом значно зросли. І це не може не впливати на виробників у США та ЄС, котрі отримують вигоду від високої рентабельності. Крім того, ріст цін створює політичний тиск на постачальницькі ланцюги: уряди вимушені шукати механізми для стабілізації ринку та зменшення своєї залежності від окремого гравця, перш за все, Китаю.
Європейська і трансатлантична координація
Велика Британія оголосила стратегію критичних мінералів, яка передбачає зменшення залежності від іноземних постачань до 2035 року. Це вписується в більш широкий міжнародний тренд – формування транспортно-промислових коридорів, що підтримують національні виробничі бази без залежності від домінування одного великого експортера. Що це все означає для геополітики?
Трансформація постачальницьких ланцюгів – країни замість того, щоб залишатися залежними від одного великого постачальника (КНР), активно шукатимуть альтернативні джерела та партнерства.
Рідкісноземельні та критичні мінерали стають не лише виробничим ресурсом, а й інструментом геополітичної автономії та стратегічної ваги.
Нові багатосторонні угоди та меморандуми (як Індія-Бразилія, США-Астралія, Японія-Аustralia тощо) формують міжнародні коаліції, які конкуруватимуть у технологічному та промисловому вимірі, а не лише на політичних аренах.
Чи готується економічна рамка для політичних рішень?
Останнім часом у медіапросторі періодично з’являється версія, яка поєднує кілька, на перший погляд непов’язаних тем – неоіндустріалізацію, переговорний процес і питання територій Донбасу.
Суть цього зв’язку зводиться до такого припущення. Колишній очільник воєнної розвідки Кирило Буданов, який нині входить до переговорної групи, раптово починає публічно говорити про неоіндустріалізацію та економічну трансформацію країни. Для частини коментаторів це виглядає як нетипова поведінка: військовий і розвідник переходить до тем промислової політики, інвестицій і ресурсів.
Далі ця інтерпретація пов’язує його риторику з ширшим трендом, який активно обговорюється на Заході, – курсом на нову індустріальну політику, стратегічні мінерали та рідкісноземельні елементи. У цьому контексті згадується і українсько-американська домовленість щодо співпраці у сфері критичних ресурсів. Оскільки частина покладів рідкісноземельних металів потенційно розташована на Донбасі (включно з неокупованими територіями), виникає припущення: чи не готується економічний формат, у якому окремі території можуть отримати спеціальний статус або особливий режим співпраці.
У більш радикальній версії цієї гіпотези йдеться про те, що тема неоіндустріалізації може поступово формувати суспільне сприйняття можливих територіальних компромісів – як нібито частини ширшої стратегії економічного перезапуску країни. Також у деяких обговореннях з’являється припущення, що в разі непопулярних рішень відповідальність може бути персоналізована й покладена на окремих учасників переговорного процесу. Таким “цапом-відбувайлом”, зокрема, може стати Буданов.
Водночас важливо наголосити: ці міркування наразі залишаються на рівні інтерпретацій і припущень у публічному просторі. Жодних офіційних підтверджень існування подібного сценарію або підготовки територіальних рішень у такому форматі немає. Риторика про неоіндустріалізацію може мати значно ширший сенс – від економічної модернізації до інтеграції в західні виробничі ланцюги – без обов’язкового прив’язування до територіальних поступок.
