Обов’язкова евакуація дітей з прифронтових територій: Лубінець підтримав ухвалення закону

Україна зробила ще один крок до системного врегулювання питань безпеки дітей у прифронтових районах, де загроза обстрілів залишається щоденною реальністю, а будь-яке зволікання може обернутися трагедією. Уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець підтримав ухвалення закону, який визначає механізм обов’язкової евакуації дітей, і водночас звернув увагу на критично важливі нюанси, які не можна залишати невизначеними. Йдеться про статус дітей, яких вивозять без згоди законних представників, а також про відповідальних осіб і установи, що мають супроводжувати дитину від моменту евакуації до її подальшого влаштування.

Закон про обов’язкову евакуацію: рішення, продиктоване воєнною реальністю

Як повідомив Дмитро Лубінець, Верховна Рада України ухвалила закон, який регулює проведення обов’язкової евакуації дітей, і цей документ уже передано на підпис Президенту України. Омбудсман наголосив, що рішення є непростим, однак необхідним у ситуації, коли населені пункти поблизу лінії фронту залишаються під постійними обстрілами, а діти фактично перебувають у зоні, де ризик для життя не можна знизити звичайними запобіжними заходами.

У своїй заяві він підкреслив, що дитина, на відміну від дорослого, не здатна самостійно оцінити рівень небезпеки, а тим більше не може нести відповідальність за наслідки рішення залишатися у небезпечній зоні. Саме тому держава, за логікою, яку озвучив Лубінець, бере на себе функцію захисту, коли родина або опікуни з різних причин не ухвалюють рішення про виїзд.

Дмитро Лубінець зазначив, що ухвалений закон спрямований на збереження життя і здоров’я дітей, які перебувають у прифронтових громадах і населених пунктах, що регулярно потрапляють під обстріли. Він також пояснив, що документ спирається на принцип найкращих інтересів дитини, а отже, має створити чіткі правила, які визначають, хто саме ухвалює рішення, які органи влади мають повноваження діяти, а також яку відповідальність несуть батьки.

Як випливає із заяви Омбудсмана, закон передбачає не просто право держави організувати евакуацію, а й намагається вибудувати механізм, де кожен крок має бути зрозумілим і юридично обґрунтованим. У таких умовах, коли питання стосується дітей і потенційно конфліктних ситуацій із законними представниками, будь-яка нечіткість може перетворитися на хаос, який лише ускладнить порятунок тих, хто потребує допомоги найбільше.

Прогалини закону і невизначеність

Попри позитивну оцінку самого закону, Дмитро Лубінець акцентував на тому, що ухвалення документа не вирішує проблему автоматично, оскільки після закону мають з’явитися підзаконні акти, які перетворять загальні норми на конкретні процедури. Якщо цього не зробити швидко, то на практиці виникнуть ситуації, коли дитину евакуювали, але не визначено, хто відповідає за неї юридично та фактично, а також хто приймає рішення щодо її подальшого перебування.

Омбудсман підкреслив, що у такій системі не повинно залишатися «білих плям», оскільки дитина, яка опинилася поза домом, потребує не лише транспортування у безпечне місце, а й безперервного захисту, який має бути забезпечений на всіх етапах, подібно до того, як у медичній системі пацієнта супроводжують від швидкої допомоги до лікування і реабілітації.

У своїй заяві Дмитро Лубінець окреслив кілька напрямів, які, на його думку, уряд має деталізувати без затягування, аби ухвалений закон не залишився лише рамковим документом без чіткої реалізації.

Омбудсман наголосив, що потрібно визначити, який юридичний статус матиме дитина, якщо її евакуюють примусово, коли батьки або опікуни не дали згоди. Це питання є принциповим, оскільки від нього залежить, хто має право ухвалювати рішення щодо тимчасового проживання, медичного обслуговування, навчання та інших базових потреб дитини.

Без такого врегулювання виникає небезпечна ситуація, коли дитина вже перебуває у безпечному місці, однак юридичні механізми її захисту залишаються невизначеними, що може створити додаткові ризики, включно з труднощами у доступі до соціальних послуг.

Дмитро Лубінець також заявив про необхідність прописати чіткі алгоритми самої евакуації, адже без єдиного порядку різні служби можуть діяти по-різному, а це у кризових ситуаціях здатне спричинити плутанину, затримки і навіть втрату контролю над тим, де перебуває дитина.

Як випливає із його позиції, механізм має працювати не за принципом ситуативних рішень, а як узгоджена система, де кожен крок зафіксований, а відповідальні структури не перекладають обов’язки одна на одну.

Окремо Омбудсман акцентував на необхідності визначити відповідальних осіб і установи від моменту вивезення до подальшого влаштування дитини. У цьому контексті він фактично говорить про ланцюг відповідальності, який не повинен обриватися, адже дитина, евакуйована із зони небезпеки, потребує не разової допомоги, а постійного супроводу.

Йдеться не лише про те, хто посадить дитину в транспорт або довезе до іншої області, а й про те, хто надалі контролюватиме умови проживання, контакти з родичами, доступ до освіти, психологічну підтримку і правовий захист.

Чому евакуація без згоди батьків називається вимушеним кроком

Уповноважений Верховної Ради з прав людини підкреслив, що обов’язкова евакуація дітей, включно з випадками без згоди батьків, є вимушеним рішенням воєнного часу. Такий підхід, за його словами, продиктований не адміністративним бажанням втручатися у сімейні справи, а необхідністю рятувати життя там, де загроза є постійною і очевидною.

Лубінець фактично наголошує на тому, що держава не може дозволити собі затягування, оскільки у ситуації війни час вимірюється не днями чи тижнями, а інколи кількома годинами між обстрілами. Саме тому, на його думку, швидкість ухвалення підзаконних рішень стає не технічним питанням бюрократії, а фактором безпеки.

Заява омбудсмана демонструє, що ухвалений закон розглядається як спроба створити більш передбачувану і зрозумілу систему дій у ситуаціях, коли діти опиняються в зоні бойової небезпеки. Водночас позиція Лубінця підкреслює: законодавча рамка сама по собі не гарантує ефективного захисту, якщо уряд не забезпечить механізм реалізації, який буде працювати швидко, прозоро і без суперечностей.

Якщо процедури залишаться нечіткими, то навіть правильна за задумом норма може перетворитися на джерело конфліктів між органами влади, соціальними службами та родинами, а в умовах війни такі конфлікти здатні коштувати занадто дорого.

Отже, позиція Лубінця зводиться до простої, але принципової логіки: якщо держава бере на себе відповідальність за примусову евакуацію дітей, то вона зобов’язана забезпечити, щоб кожен етап — від рішення про вивезення до подальшого влаштування — був визначений настільки чітко, аби дитина не опинилася в ситуації, коли її безпека залежить від випадковостей або бюрократичних суперечок.