Олексій Гончаренко повідомив, скільки українців за кордоном поставили на військовий облік
Проблема взаємин між державою та громадянами, які перебувають за кордоном, особливо загострилася в умовах війни, адже для сотень тисяч українців міграція стала вимушеним кроком, пов’язаним із безпекою, роботою чи навчанням. Питання військового обліку для цих людей тривалий час залишалося неврегульованим, а консульські установи обмежувалися лише видачею окремих довідок і підтверджень. Ситуація змінилася навесні 2024 року, коли Державна міграційна служба та Міністерство оборони вибудували новий механізм, що дозволив відновити оформлення паспортів за межами країни та водночас інтегрувати дані громадян у єдиний реєстр військовозобов’язаних.
Скільки українців були поставлені на військовий облік, знаходячись за кордоном
За інформацією, оприлюдненою народним депутатом Олексієм Гончаренком з посиланням на звіт Міністерства оборони, майже 21 000 українців, які мешкають за кордоном і звернулися по оновлення або оформлення паспорта, автоматично були поставлені на військовий облік у територіальних центрах комплектування.
Важливою деталлю стало те, що процес відбувається без окремої заяви від громадянина: під час внесення інформації до системи ДМС вона одразу ж передається до Міноборони. Це означає, що з моменту отримання документа громадянин опиняється у списках обліку, незалежно від свого фізичного перебування в Україні.
У політичному вимірі такий підхід демонструє послідовність держави, яка прагне охопити єдиною системою усіх військовозобов’язаних, а у соціальному — викликає дискусії про реальні наслідки для тих, хто проживає поза межами країни, але зберігає юридичні зобов’язання перед нею.
Як змінювалися правила і які наслідки вони мають
До квітня 2024 року українські консульські установи не мали можливості видавати чи поновлювати паспорти, що створювало суттєві проблеми для десятків тисяч українців у Європі та за океаном. Ця ситуація викликала критику з боку громади, адже фактично люди залишалися без документів і не могли легалізуватися у країнах тимчасового проживання.
Відновлення процесу стало можливим після рішення уряду та залучення державного підприємства «Документ», яке розгорнуло роботу за кордоном. При цьому пріоритет віддали соціально вразливим категоріям — людям похилого віку, сім’ям із дітьми, студентам, особам з інвалідністю. Згодом процедура поширилася на ширші групи громадян, але супроводжувалася чіткою умовою — внесення даних до військового реєстру.
Введення цієї норми має далекосяжні наслідки. З одного боку, держава отримує повнішу картину мобілізаційного ресурсу, що важливо для планування оборонної політики. З іншого боку, самі громадяни опинилися перед новою реальністю: навіть за кордоном вони залишаються частиною облікової системи, а їхні персональні дані синхронізуються з базами Міноборони.
Це викликає дискусії про майбутнє — як буде реалізовуватися ця норма на практиці, чи матиме вона вплив на виїзд і повернення чоловіків, а також наскільки справедливо поєднується право на безпечне життя із виконанням зобов’язань перед армією. Все це робить тему військового обліку за кордоном однією з найбільш чутливих у сучасному українському суспільстві, адже вона торкається не лише формальних процедур, а й глибших питань взаємної відповідальності держави та громадянина у час війни.
