Приватна медицина як прибутковий бізнес і криза державних закладів: що відбувається в системі охорони здоров’я України
Поки державні лікарні виживають при постійному браку грошей, дефіциті кадрів та зношеному обладнанні, приватний медичний ринок увійшов у 2026 рік з майже 18 мільярдами гривень доходу в десяти найбільших закладах. При цьому тривогу викликає те, що він перестав бути суто медичним, бо в ньому крутяться великі гроші, бюджетні контракти, впливові власники, родинні інтереси посадовців, “сіра” медицина і зловживання. Тобто мова йде не лише про лікування, сервіс чи конкуренцію, а про те, хто заробляє в приватній медицині, яка для одних українців є останньою надією, а для інших — надзвичайно вигідним активом.
Приватна медицина рахує мільярди: хто і як заробив найбільше в охороні здоров’я
За даними Індексу Опендатаботу, станом на початок 2026 року сукупний дохід десяти приватних компаній-лідерів у сфері охорони здоров’я сягнув 17,91 млрд грн, що на 23% більше, ніж у попередньому році. Примітно, що трійка лідерів цього рейтингу не змінюється вже три роки поспіль, тоді як 9 з 10 компаній суттєво наростили свої доходи.
У центрі цього списку стоїть модель приватної медицини, де основні гроші зосереджені у великих мережах клінік і лабораторій, здатних масштабувати послуги, втримувати інфраструктуру в умовах війни та швидко перетворювати довіру пацієнта на стабільний грошовий потік. Тому верхні позиції посідають компанії, які або працюють як багатопрофільні медичні центри, або будують бізнес навколо лабораторної діагностики, де оборотність вища, а географічне розширення дає швидший ефект, ніж у традиційній стаціонарній медицині.
На першому місці рейтингу знову опинився “Медичний центр Добробут-поліклініка”, який торік отримав 4,23 млрд грн доходу. Це 24% від сукупного доходу всіх компаній Індексу в медичній сфері, тобто майже кожна четверта гривня в цій десятці припадає саме на нього. При цьому за рік дохід мережі зріс на 27%, а прибуток сягнув 533,43 млн грн, що стало найкращим фінансовим результатом серед всіх учасників рейтингу.
Друге місце утримує мережа лабораторій “Діла” з доходом 3,58 млрд грн, що на 30% більше, ніж роком раніше. Третю сходинку зберегла “Сінево Україна”, яка показала дохід 3,27 млрд грн, що на 39% більше, ніж у 2024 році. Ще виразнішим цей результат стає, якщо дивитися ширше на присутність бренду в рейтингу, адже інша компанія мережі, “Сінево Схід”, збільшила дохід на 14% — до 906,5 млн грн, піднявшись на шосте місце. Її прибуток також зріс на 10% і досяг 142,93 млн грн. Разом дві компанії мережі “Сінево” забезпечили 4,18 млрд грн доходу, що становить 23% сукупного доходу компаній Індексу у сфері медицини.
Четверте місце другий рік поспіль посідає “Смартлаб”, який за підсумками року наростив дохід на 28% — до 1,49 млрд грн. Прибуток компанії також збільшився приблизно на чверть і склав 34,5 млн грн. На п’яту позицію піднялася мережа медичних лабораторій CSD LAB, збільшивши дохід на 35% — до 1,16 млрд грн. Проте саме тут одна з найцікавіших деталей рейтингу: на тлі зростання обороту прибуток компанії зменшився в чотири рази й склав лише 11,36 млн грн. Це той випадок, коли сухе збільшення доходу не дає повної картини, бо за вищим оборотом може стояти дорожча операційна модель, інвестиції в розвиток, зростання собівартості або інші чинники, що тиснуть на маржу.
Найпомітніше зростання в десятці продемонстрував новачок рейтингу — “Біофарма плазма”, яка посіла сьоме місце. Її дохід зріс на 45% і сягнув 891,6 млн грн, а прибуток піднявся на 41% — до 390,86 млн грн. Для дебютанта це надзвичайно сильний результат, особливо якщо зважити не лише на темп зростання, а й на абсолютний розмір прибутку: за цим показником компанія випереджає значну частину учасників рейтингу, включно з тими, хто має вищий дохід. Така диспропорція між місцем у рейтингу за оборотом і силою прибутковості показує, що в приватній медицині висока виручка не завжди означає найкращу ефективність, а окремі вузькі сегменти можуть виявитися значно доходнішими за ширші мережеві формати.
Шосту позицію, як уже зазначалося, посіла “Сінево Схід” з доходом 906,5 млн грн, проте на восьме місце опустився “Дім медицини”, який раніше працював як частина бренду Odrex. Торік компанія отримала 839 млн грн доходу, що на 24% менше, ніж у 2024 році. Прибуток також скоротився на 44% і становив 73 млн грн. Це один з небагатьох випадків у рейтингу, де рух йшов не вгору, а вниз, і він виглядає особливо показово на тлі загального зростання ринку.
Дев’яте місце посідає компанія “Неомед 2007”, відома як мережа “Мати та дитина”, яка поліпшила свої фінансові показники доволі переконливо. Її дохід зріс на 31% і досяг 821,77 млн грн, а прибуток збільшився у півтора раза — до 55,35 млн грн. Десятку замикає “Медікс-рей інтернешнл груп”, тобто клініка Lisod, з доходом 724,64 млн грн. Це на 10% більше, ніж у 2024 році, а прибуток зріс на 38% і склав 54,07 млн грн. Хоча за обсягами доходу компанія стоїть внизу першої десятки, її фінансове зростання не виглядає слабким, особливо якщо зіставити приріст прибутку з обережнішим приростом виручки.
Окремої уваги заслуговує те, як саме розподілені гроші всередині рейтингу. “Добробут” самотужки формує 24% сукупного доходу десятки, тоді як дві компанії мережі “Сінево” разом забезпечують 23%. Це означає, що верхівка ринку зосереджена не в десяти медичних закладів, а значною мірою в кількох великих центрах, між якими й розподіляється основна частина приватних медичних доходів. Якщо додати до цього “Ділу” з її 3,58 млрд грн, то стає зрозуміло: левова частка грошей у приватній медицині осідає в бізнесах, які змогли побудувати або масштабну клінічну екосистему, або масштабну, технічно оснащену лабораторну мережу.
Отже, приватна медицина в Україні є великим прибутковим ринком з мільярдними оборотами, де кілька лідерів контролюють основний грошовий потік, а нові сильні гравці здатні стабільно вбудуватися в першу десятку рейтингу.
Приватні клініки посадовців: де закінчується медицина і починається конфлікт інтересів
В Україні за фасадом реформ, доступності й конкуренції в медицині давно сформувалася інша, значно менш публічна реальність: приватний медичний бізнес дедалі частіше опиняється в орбіті політиків, посадовців і місцевих “еліт”. Проте мова йде про модель, в якій активи оформлюються на дружин, чоловіків, батьків, дітей або афілійовані структури, тоді як реальний вплив і контроль залишаються в тому самому політичному колі.
Приватні медичні заклади, так само як державні й комунальні, мають право укладати договори з НСЗУ та отримувати бюджетне фінансування в межах Програми медичних гарантій. На практиці це означає, що приватна клініка може отримувати кошти з Держбюджету за первинну допомогу, спеціалізовані послуги, діагностику, лікування та інші види медичної допомоги. Більше того, такі заклади можуть користуватися ресурсами, закупленими за державні кошти, зокрема медичні вироби, препарати чи витратні матеріали, які потрапляють у систему через централізовані закупівлі.
Однак саме в цій точці — між законним правом на медичний бізнес і реальним впливом на державні рішення — починається те, що давно мало б стати предметом уваги антикорупційних органів. Коли приватною клінікою володіє або фактично її контролює людина, яка одночасно має відношення до бюджетного процесу, ліцензування, комунального майна, земельних рішень, медичної інфраструктури чи кадрових призначень, такий бізнес має очевидний корупційний ризик: можливість впливати на процеси, перебуваючи одночасно і по той, і по цей бік системи.
Втім, особливо показовим у цій схемі є лобіювання посадовцями своїх інтересів через службове становище. При цьому пацієнтів можна непомітно “перенаправляти” з державних лікарень у “потрібні” приватні центри, рішення про оренду приміщень у комунальних закладах можна ухвалювати на користь “своїх”, доступ до найкращих площ у лікарнях — забезпечувати за символічну плату, а бюджетне фінансування — спрямовувати в той сегмент, де вже стоїть чийсь приватний інтерес. Ззовні все це виглядає як ринкова конкуренція або державно-приватне партнерство, але по суті часто нагадує перекачування державного ресурсу в бізнеси, наближені до влади.
У підсумку складається знайома для української політики конструкція: чиновник начебто не керує, але все знає; офіційно не володіє, але все записано на родичів; публічно не втручається, але рішення чомусь стабільно складаються в інтересах власного бізнесу. Показових прикладів таких процесів в Україні є чимало. Ім’я “завзятого борця з корупцією в медичній сфері” нинішнього голови парламентського Комітету з питань здоров’я нації Михайла Радуцького багато років асоціювалося з приватним медичним бізнесом і мережею клінік “Борис ”. Попри те що сама структура власності з часом змінилася, Радуцький і далі залишається однією з найвпливовіших фігур у медичній сфері, а його біографія — одним з найбільш яскравих прикладів того, як медичний бізнес і державне управління в Україні можуть опинятися в дуже тісному сусідстві.
Не менш показово виглядає й те, що в публічних даних про народного депутата Віктора М’ялика в різні роки фігурувала значна кількість об’єктів нерухомості, частина яких могла використовуватися під медичні центри. Водночас в медійному просторі згадувалося і фінансування будівництва медичних об’єктів у Київській області, які пов’язували з приватними ініціативами під його політичним патронатом. Така модель, коли формально йдеться про розвиток інфраструктури, а фактично виростає мережа контрольованих об’єктів, є однією з найтиповіших для регіонального рівня.
Ще один характерним прикладом є родина Герег, відома насамперед як власники “Епіцентру”, але водночас пов’язана й з інвестиціями у медичний сектор. Останніми роками в публічному полі з’являлися дані про розвиток діагностичних центрів і клінік, інтегрованих у комерційну інфраструктуру через афілійовані структури. З погляду великого бізнесу це цілком логічна диверсифікація, але це є ще одним сигналом про те, що медицина в Україні дедалі активніше вбудовується в політико-бізнесові екосистеми, де доступ до капіталу, нерухомості й адміністративного ресурсу вже давно розподілений нерівномірно.
Слід зазначити, що на регіональному рівні ситуація є значно масовішою. В областях і містах родичі мерів, депутатів місцевих рад, голів адміністрацій і керівників комунальних установ нерідко володіють бізнесом цілком або частками в приватних клініках, лабораторіях, діагностичних центрах, стоматологічних кабінетах та аптечних мережах. Там найпростіше побачити, як формується “сімейна медицина при владі”: приміщення в державній лікарні передаються в оренду “потрібному” орендарю, приватна лабораторія відкривається буквально в коридорі комунального закладу, а пацієнт, який ще вчора стояв у черзі до державного лікаря, уже сьогодні опиняється в приватному кабінеті, афілійованому з тими самими людьми.
Як повідомила ГО “Нон-стоп Україна”, Національне антикорупційне бюро відкрило кримінальне провадження №42026000050000005 щодо можливих зловживань у Харківській міській раді. Також, за інформацією ГО, мер Харкова Ігор Терехов має власну розгалужену бізнес-мережу “ОН Клінік” яка не відображена в його декларації. При цьому управління українськими активами оформлено на його знайому Анну Кузнєцову. Серед названих структур — ТОВ “МЕДИЧНИЙ ЦЕНТР ОН КЛІНІК ХАРКІВ ПАЛАЦ СПОРТУ”, ТОВ “МЕДИЧНИЙ ЦЕНТР ОН КЛІНІК ЕДВАНСТ”, “Оксфорд Медікал Харків”, ТОВ “Медікал РЕ”, “Медичний центр БРІЮТ” та інші. У ГО це пов’язують, зокрема, з реорганізацією та приєднанням Лікарні №14 до КНП “Міська клінічна багатопрофільна лікарня №1 ”, після чого, як стверджується, один з корпусів фактично перейшов під контроль мера з перспективою відкриття нової “ОН Клінік”. Крім того, в ГО вважають, що така динаміка може свідчити про масштабування бізнесу за кордон, зокрема з перспективою запуску нових “ОН Клінік” у Польщі, Іспанії та в інших країнах.
Окремої уваги заслуговує звичайна в Україні практика, коли бізнес у медицині тримається не на посадовці, а його найближчому оточенні. У ЗМІ не раз наводилися приклади, коли прямим власником виступає дружина, тоді як політик або посадовець формально стоїть осторонь. Наприклад, Оксана Островська — дружина народного депутата Ігоря Палиці, родину якого пов’язували з великими приватними проєктами, у тому числі в медичній сфері на Волині. Для української політики це давно не виняток, а зручний механізм: офіційно закони не порушуються, натомість їхній бізнес лишається в межах повністю контрольованого сімейного середовища.
Отже, з правового погляду факт володіння приватним медичним закладом посадовцем не є протизаконним. Проте там, де починається особистий вплив на бюджетні потоки, ліцензування, оренду комунального майна, маршрути пацієнтів або управлінські рішення в системі охорони здоров’я, виникає класичний конфлікт інтересів. Проте там, де конфлікт інтересів роками співіснує з мовчазною згодою державної системи, дуже швидко з’являється і корупційна рента.
Як слабшає державна медицина і посилюється приватна
20 березня Офіс Генпрокурора повідомив про те, що правоохоронці викрили масштабні зловживання в межах Програми медичних гарантій, причому встановлено 108,3 млн грн збитків державі, у 12 кримінальних провадженнях про підозру повідомлено 18 особам. Як виявилося, зловживання були не поодинокими, а мали системний характер і були безпосередньо пов’язані з основним принципом роботи програми ‒ “гроші ходять за пацієнтом”. Окремі заклади охорони здоров’я замість фактичного надання медичних послуг громадянам вносили до електронної системи фіктивні записи, штучно збільшуючи обсяги такої допомоги, а також завищували вартість закупівель медичного обладнання з метою отримання бюджетного фінансування.
Для документування та припинення протиправної діяльності медичних закладів було проведено масштабну спецоперацію в 18 областях України. У межах розслідування у 26 кримінальних провадженнях проведено 70 обшуків на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Житомирської, Закарпатської, Кіровоградської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, а також у місті Києві.
Цей факт подається так, ніби держава нарешті взялася наводити лад у медицині. Офіс Генпрокурора, прокуратура, Нацполіція, десятки обшуків, десятки проваджень, підозри керівникам закладів, бухгалтерам, завідувачам відділень — все це виглядає вражаюче і масштабно. Однак за цією картинкою занадто добре проглядається інший сюжет — значно небезпечніший, ніж самі кримінальні провадження. Складається враження, що суспільству вкотре демонструють знайому і дуже вигідну конструкцію: лікарні не лікують, лише списують; кошти розкрадаються; фінансування завищене; пацієнт все одно платить з власної кишені; отже, систему треба ще сильніше “переглянути”, “оптимізувати”, “переформатувати”. Іншими словами, спочатку медицину роками доводять до критичного стану, потім демонстративно ловлять тих, хто в цій системі навчився виживати або заробляти, а далі саме існування цих схем використовують як доказ того, що державний сектор нібито не має права на нормальне фінансування.
У результаті найбільший удар майже ніколи не припадає на тих, хто будував корупційні маршрути, а б’є по тих, хто не має до них жодного стосунку. Платять за це лікарі, в яких і без того пекельна кількість пацієнтів, а після скорочення фінансування ще й збільшиться навантаження. Платять за це медсестри, які роками працюють за копійки. Платить санітарка, яка взагалі не бачила тих “мільйонів”, про які пишуть у пресрелізах. І зрештою платить пацієнт, якому пояснюють, що послуга формально існує, але фактично чекати треба місяцями, їхати треба далеко або звертатися до приватної клініки.
Тому цей захід з боку правоохоронців виглядає не як системна боротьба зі зловживаннями, а зручний старт для нового тиску перевірками, урізання фінансування і скорочення медичних закладів. Це дуже зручна логіка для посадовців, але дуже страшна для країни, де державна медицина й без того тримається на виснаженні людей, які ще не звільнилися.
Слід зазначити, що в Україні роками руйнується державна медична система. Реформа, яку свого часу провела скандально відома Супрун, подавалася як цивілізаційний розрив з “радянським мотлохом”. Водночас тоді і зараз геть забули про те, що система Семашко була визнана кращою в світі. Безкоштовний доступ до якісної медицини був доступний кожному, тоді до хворих додому приходи дільничний лікар і пацієнти не чекали місяцями запису до медиків. Під час реформування Супрун у публічному просторі говорили про вибір пацієнта, якість, конкуренцію, ефективність, чесний розподіл коштів. Проте на практиці ця реформа дуже швидко створила середовище, в якому державні заклади виживають, тоді як приватна медицина з кожним роком все більше процвітає.
Українці не від хорошого життя пішли в приватні клініки, їх туди штовхнула втома від державної системи, де ти можеш безкоштовно мати право на прийом, але не мати часу, сил і нервів, щоб цим правом скористатися. Водночас у приватних клініках є комфорт, відсутність черги і уважне ставлення неперевантажених лікарів. Тобто те, що в будь-якій цивілізованій країні мало б бути базовою ознакою медицини, в Україні стало перевагою за окрему оплату.
На цьому тлі державні поліклініки і лікарні залишилися для тих, у кого немає грошей. Туди йдуть малозабезпечені сім’ї з дітьми, пенсіонери, люди з хронічними хворобами, особи з інвалідністю. Тобто пацієнти, які не можуть дозволити собі кожне обстеження, консультацію або аналізи оплачувати з власної кишені. Саме тому будь-який удар по комунальній або державній медицині є прямим ударом по тих, у кого немає вибору.
В цій ситуації з’являється найнеприємніше риторичне запитання: кому вигідно, щоб державна медицина виглядала хронічно слабкою, корумпованою і нежиттєздатною? Бо якщо комунальний сектор недофінансовують і дискредитують, приватний сектор автоматично отримує нових клієнтів. Однак в українських реаліях приватна медицина — це далеко не завжди історія про кваліфікованих лікарів і якісний сервіс. Наприклад, історії в Одесі з Into-Sana, Odrex та “Лікарнею Святої Катерини”, які опинилися в центрі кримінальних проваджень, показали дуже неприємну річ: красивий фасад, висока ціна і репутація “для платоспроможних” не гарантують безпеки і професійної добросовісності.
Коли спливають сюжети про фальсифікацію документів, корупційні історії, підозри щодо ухилення від мобілізації чи медичної недбалості, стає очевидно, що проблема не в формі власності як такій. Проблема в тому, що в українській медицині занадто багато охочих заробляти на системі, яка для пацієнта мала б бути про допомогу, а не про комерційне полювання.
Окремо стоїть і так звана “сіра” медицина — цілий пласт закладів, кабінетів, центрів і ліцензіатів, які десь існують між законом, напівлегальними практиками і відвертою спритністю власників. Такі структури можуть роками працювати без реальної прозорості, без зрозумілої відповідальності, без чіткої відповіді на питання, як саме вони сплачують податки, якими стандартами керуються і хто насправді стоїть за їхнім бізнесом. Для держави це втрачені гроші, для пацієнта — ризик, а для чесних закладів — конкуренція з тими, хто не обтяжує себе етикою і совістю. Справжня криза полягає в тому, що сучасна державна медицина в Україні поступово перетворюється на місце для бідних, а приватна — на прибутковий бізнес і ринок привілеїв для тих, хто давно навчився поєднувати свої посади з власними інтересами.
