Проблема бездомності в Україні набуває особливої гостроти у зв’язку з наслідками війни, що змусила мільйони людей залишити свої домівки. Багато громадян опинилися у складних житлових умовах або зовсім без даху над головою, стикаючись з нестачею ресурсів, обмеженими можливостями муніципальних притулків та відсутністю системної підтримки. Ця ситуація робить нагальною потребу у стратегічному підході до житлової політики, який би враховував реальні потреби внутрішньо переміщених осіб, ветеранів та інших соціально вразливих груп. У контексті цих викликів думки експертів із соціальної політики, зокрема консультантки зі стратегічних комунікацій та адвокації Марії Довбенко, дозволяють систематизувати проблему і окреслити можливі шляхи її вирішення.
Марія Довбенко зазначає, що проблема бездомності в Україні значною мірою стала наслідком російського вторгнення, яке змусило близько трьох з половиною мільйонів людей залишити свої домівки. Вона вказує на те, що частина цих людей змогла знайти нове житло, однак багато хто опинився на вулиці або у складних умовах тимчасового перебування.
Довбенко наголошує, що результати дослідження благодійного фонду “Деполь Україна” показують, що кожен четвертий бездомний в Україні сьогодні є внутрішньо переміщеною особою.
Вона відзначає, що проблема бездомності існувала ще до повномасштабного вторгнення, адже офіційна статистика нараховувала близько п’ятдесяти тисяч бездомних осіб, хоча фактична кількість була значно більшою. Після початку війни кількість тих, хто звертається за допомогою до притулків, збільшилась утричі, що демонструє нагальність реагування на проблему. Державні ресурси не відповідають масштабу потреб, оскільки, наприклад, муніципальний заклад у Києві може вмістити лише сто п’ятдесят осіб, а запит на місця значно перевищує цю кількість.
Марія Довбенко також зазначає, що держава запровадила екстрені заходи, зокрема передбачені компенсації для внутрішньо переміщених осіб за пошкоджене або знищене житло до двох мільйонів гривень для придбання нового житла. Окремо реалізуються програми забезпечення житлом ветеранів, які є однією з груп ризику бездомності, і що Міністерство у справах ветеранів вже надало житло сім тисячам родин ветеранів.
При цьому вона підкреслює, що наявні рішення не відповідають масштабу проблеми та не передбачають довгострокової стратегії. Україна не єдина країна, яка зіткнулася з подібним викликом, і що досвід інших держав, зокрема Великої Британії та колишньої Югославії, показує необхідність починати вирішення проблеми вже під час воєнних дій. Довбенко наголошує на важливості комплексного і стратегічного підходу під час реформування житлової політики, який включав би в себе увагу до бездомних осіб, які довгі роки залишались поза увагою держави.
На її думку, показовим міжнародним досвідом є принцип “житло насамперед”, який передбачає надання бездомним особам постійного житла разом із соціальною підтримкою та допомогою в інтеграції в громаду, а не тимчасові рішення у вигляді притулків. В країнах, де цей принцип було впроваджено, зменшилося навантаження на систему охорони здоров’я, поліцію та притулки, а у Фінляндії він сприяв скороченню проблеми бездомності на шістдесят вісім відсотків. Подібний підхід може бути корисним для України, проте потребує врахування обмежених ресурсів та високого попиту на житло серед постраждалих від війни.
Експерт відзначає, що при підготовці законопроєктів “Про основні засади житлової політики” та “Про соціальне житло” необхідно передбачити бездомних як окрему категорію отримувачів соціального житла, а також створити алгоритм, який забезпечить дієвий механізм надання житла та супровід соціальної підтримки, включно з медичними послугами, працевлаштуванням та контролем за утриманням житла.
Такий підхід дозволить забезпечити реальну можливість отримання житла найбільш вразливим групам населення та відповідає зобов’язанням України у рамках програми фінансової підтримки Європейського Союзу та європейських стандартів соціального захисту.
